Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 161

— Жорстокі це люди, — сказала Оля і вказала на своїх кавалерів. — Знаєш, Галю, що є їх ідеалом?

— Які там у Романа можуть бути ідеали. Випивка! — виразно й рішуче сказала Галя, роззуваючи черевик.

— Військо, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою, — пояснила Оля.

— Ні, панове! — заперечив жартом Лінкерт. — Це Роман. Я хочу бути парагвайським або болівійським міністром. Інакше не бажаю… Можу ще погодитися на ефіопського канцлера чи сіямського короля.

— Ніякого чорта ви обидва не бажаєте, — проговорила знову Галя. — Тепер вашим бажанням — зчитатися нас і випити.

— Ви, мадмуазель Галя, вгадали, — підтвердив жартівливо Лінкерт.

Верталися додому. Дівчата квапилися щось там помагати матері. Саша похмуро мовчав. Роман і Лінкерт змагалися дотепами та сипали каламбури. Лінкерт декламував пародію на «Бурю» Пушкіна. Володько та Олег йшли окремо й радились про виставу.

Коли сонце збентежено торкалося пригірка на Чешчині, товариство ввійшло до саду. Овочеві дерева стоеть, ніби діви-мироносиці перед своїм царем. Прозорі папірівки, рожеві панянки, налиті, повні, закохані самі в себе, висять на гілках спокійно, велично, урочисто. Скісні промені ще прориваються крізь віти, пронизують кілька дерев і зникають. Обтяжені овочами гілляки гауться мало не до землі. А тиша велика й чудова.

Володько почував себе дуже добре. В уяві бачив сцену, лаштунки, живі постаті. Крізь обтяжені синіми сливами віти сміялись до нього великі, яскраві, радісні очі. Безліч захоплених облич, безліч ясних очей. І регочуть, і рвуться, і червоніють, і хвилюються, як море, як буревій.

По вечері Роман і Лінкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.

— Володя! Підеш з нами? — питає Роман.

— Куди?

— Побачиш.

Хоч у пекло, хоч у прірву. Володько скрізь, Володько не боїться ніякого диявола.

— Добре. Тільки ти мусиш мені щось пообіцяти. Підем на двір.

— Що за таємниці? — проговорив Лінкерт. Але Володько й Роман вийшли. По деякому часі вернулись. Роман весь сяє.

— Чудесно, Володя! — говорив він захоплено. — Це чудово! Я можу. Так! Я чудово можу грати на сцені. Я колись у гімназії хотів виступати. А все решту ми обговоримо.

— Що там? — питає Лінкерт.

— Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лінкерт! Приступайте до нас! — захоплено гукав Роман.

— А що будете грати? — байдуже й іронічно проговорив Лінкерт. — Як Гапка закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап'юся горілки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака. Чудово, ні? Хто буде кум? Ви, Роман?

Володько подивився на нього й не сказав нічого. Але Лінкерт зрозумів його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увійшов Саша, і всі подалися в сад.

Вечір широкий, рожевий, наливаний. Небо вип'ялось, вгрузло, й зорі ядерні, мов кулаки, всипали його ширінь. З села долітала широка з безконечним підголосником парубоцька пісня.

Увійшли до буди. Роман десь вискіпав церковну свічку, але Саша ревнув:

— Геть зі світлом! Хай живе темнота!

— Хай живе сорок п'ять! — підхопив Лінкерт. — Хай живе життя! — додав Олег.

— Хай живуть дурні, ідіоти й політики! — крикнув Лінкерт.

Почалося. Через п'ять хвилин буда почала поволі, несміло обертатися. Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара краплин огріє людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка.

— Лінкерт! — вигукнув Роман. — Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф!

— Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш!

— продекламував несподівано Лінкерт, — Жарь Блока!

— «І нєжності ядам убіта душа!» — кричав Лінкерт і гримав кулаком по розхитаному столику. — Саша! Співайте! Брудний буде фінал! Карнілова жарте!

Кров моя чиста, мов шкло! Ви думаєте, що я п'яний? Дурень так думає. Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути українцем, турком, макогоном. Мені все одно! Плюю я на всі держави, тільки Росію обпльовую навкруги, бо люблю її, чортову дочку. Великанська, чудова Росія.

— затягнув він низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому перечити.

— Не лізь, Саша! — хрипів Лінкерт. — Не знаєш, що кожне слово моє — рубль царськими або сто міліонів марок жечпосполітих. Я до Володі хотів сказати. Ви, молодий чоловіче, гадаєте, що я п'яний. Помиляєтесь. Глибоко й глупо помиляєтесь і не знаєте людської психології. Все, що я кажу, так собі — нісенітниця. Розумію, але взагалі зміст у цьому є. Так, так. Я людина широка, російська… От і живи. Ніде й кулаком махнуть. Махнув і одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!

— почав знову Лінкерт. Підхопили Роман і Саша.

Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Він підноситься, хитається, ніби бажає вихитатись з кореня. Обтяжені яблуками яблуні також хитаються. З села ревуть парубки. Дужі, крикливі голоси витягають під саме небо:

З буди виривається:

Слова, звуки й ціле довкілля кричать, репетують. «Цар православний!» Вірні, завзятущі його слуги скрізь, де тільки поглянеш, під кожним кущем, під кожною купою, у кожній калюжі. Тікати кудись! Ні! Куди тікати! Стій тут! Мов камінь стій! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить, ніби світло. Так. То світло. Галя й Оля сидять у своїй кімнаті, читають якогось Арцибашева й марять.

Вийшов також Олег.

— Ти тут, Володя? — запитав він.

— Тут! — відповів Володько.

— П'яний? — запитав знову Олег.

— П'яний! — відповів Володько.

— З'їж огірка! Хоч? А я почуваюся добре. От тільки земля трошки крутиться, але ж Галілея за те спалили. Ні?

— Так, Олеже!

— Завжди були дурні, і була темнота, і було світло. Бог сказав: хай буде день, і став день. А після ще проговорив: хай буде світло, і стало світло. І це тривало днів шість, хоча Бог зовсім спокійно міг це все в один день зарядити.

— Ти розважаєш, мов мудрець, — сказав Володько й хотів щось відповісти, але з буди почали гукати:

— Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкраїна! Сюди. Нова пляшка в поході!

— Ідіть ви до чортової матері, — буркнув Володько. П'яний, з пляшкою у руці, Лінкерт виплутався з темноти.

— Прошу, — зовсім серйозно й рішуче сказав Володько, — до мене не підходити! Три кроки!

— Панове! Панове! — закричав Лінкерт. — Володя п'яний!

— П'яний Володя! П'яний! — біжить і кричить Роман. — Молодець Володя! Наш! Панове! «Ще не вмерла». Для Володі!

Роман і Лінкерт ревнули «Ще не вмерла», але Володько й Олег покинули їх і відійшли. Ті перестали співати, побігли за ними, Лінкерт взяв Володька за руку і, дихаючи під ніс горілкою, почав швидко говорити:

— Ви ображаєтесь? Ви? Ви, розумний, солідний? Не розумієте жартів? Ви, дивіться! Який-небудь дурачок Ромка…

— Я ніколи не ображаюся, — перебив Лінкерта Роман, — коли це говорить Лінкерт.