Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 158

Її мову перебив Олег. Він біг від хати довгими кроками й захоплено гукав:

— Володя! Здоров! Скільки зим, скільки літ? Де тебе, друзяко, чорти носили? Коли в гімназію?

Щире, радісне вітання. Ольга встала, вибачилась і відійшла…

— Не міг зайти до тебе, — казав Володько. — Праця, а це їздив до Дерманя. Все надіявся, що буде семінарія.

— Кинь ту семінарію! Вали до нас… В гімназію…

— Добре тобі сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь…

— А я тебе давно чекав. Бачив Сергія. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак той Сергій. Хоче йти в бандити. Каже: куди піду? Ні, ні! Ти його рішуче збаламутив.

— Я? Чому я?

— Рома! Рома! Стой! Прішол Валодя! — гукнув він на свого брата вже по-московському. Той саме вставав. Спить він у куріні. Немитий, розхристаний біг до хати.

— Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прішол? Вот ета харашо! Паді ка мнє.

Володько підійшов.

— Ми вчера с Сашей і Мішей Лінкертом здораво клюкнулі, — похвалився одразу Роман.

— Видно по тобі. Зовсім рознесло, — зауважив Володько.

— Валодя! — заметушився Роман. — Ти єщо нє уходіш? Падажді мєня. Алєг! Ти всегда куріш маї папіроси! І теперь мою куріш! — сердиться він.

— Врьош, Рома. Я сваї курю, — відгризнувся Олег.

— Сваї. Чорта старова — сваї. Пастой, Валодя, Абажді. Абажді. Я расскажу тєбє про вчерашнєє. Ех, і вєсєло било. Па бутилкє на каждаво. Ілі… Паслушай. Пайдьом в комнату. Нікаво нєт. Пайдьом.

— Ні, Володю. Зістанься краще тут, — просить Олег.

— Алєг! Ти падлєц. Нєт, Валодя! Нє слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я покажу тебе свою новую…

— Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку і всім хвалиться, — перебиває його Олег. Це Рому зриває.

— Мєрзавець! Всю тваю рожу разтварожу! — кричить він хриплим голосом і кидається на Олега.

— Ее, ні! Стій! Якого чорта! Розійдись, бо стріляти буду! — крикнув жартівливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов півень. Він розмахнув кулаком і намагався вдарити Олега. Володько рішуче встряває між них, і по часі обидва втихомирюються. Всі йдуть до хати. Входять до кухні. Там пораються з обідом матушка й німа, з червоним, як жар, обличчям служниця.

Побачивши Рому, матушка накидається на нього.

— Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а він тільки встає, — говорить вона мішаною мовою, зчепивши обидві руки.

— Мама! — сердито вибухає Рома. — Ти всегда тичеш нос нє в свайо дєло.

Володько вже звик до таких виступів свого товариша й не дивується. Підходить до матушки й цілує її в руку.

— Дивіться, людоньки! — тошніє вона. — Нє майо дєло! А чиє ж то дєло?

— Ето майо дєло і я уже многа раз гаваріл: нє пазволю вмєшіваться в маї інтереси!

— Боже, Боже! — сумно говорить матушка. — Вже ти йому не маєш права щось сказати. Вже він, бач, пуриц великий. Треба їхати до школи, треба робити екзамени, а він волочиться по ночах, п'є й ані на зубок нічого не робить. Боже, Боже!

Але Роман вже не слухає її. Пішов до передпокою й почав готуватися до миття.

— Дура! — сердито завершує він свою думку. — Єй всегда нада сунуть нос куда нет надобності. Володькові це не зовсім подобається. Тим більше неприємно, бо Роман говорить таким тоном, ніби вірить, що Володько йому співчуває.

Володько переходить до їдальні.

— Закурі, Валодя! — кричить з передпокою Роман. — У мєня прекрасниє папіроси. Сам набівал.

Володько відмовляється курити. Сідає на широкій, твердій канапі й чекає. Перед ним довгий, застелений настільником стіл. Навколо нього шість досить незграбних стільців. Над столом велика висяча лампа. На стіні портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цілий задній кут, а коло нього висить такий самий стінний годинник з широким, мідним вагалком.

Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Він радий, що може хвильку побути дома, що гарна погода і що несподівано прийшов Володько. Кидається до свого приятеля, обнімає його.

— А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собі план на сьогоднішній день. Завтра від'їжджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обід. Ти обідаєш з нами. Ах, коли б куди віднесло Романа. Вічні з ним скандали. Ну, але… Допустимо, що він з нами. Чорт з ним… Має прибути Лінкерт і він буде з ним. Галя, Оля, Саша. Підемо на прохідку, накладемо на зрубі багаття, будем… Ах, коли б прийшла Галя Їжакевич. Ти знаєш її. Чудова! Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронів. Хочу й тебе познайомити. Вона, напевне, й тобі сподобається.

— Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не піду, — сказав Володько.

— А чому ні? Чому ні? — кричить Олег.

— Что за шум! — відчиняються з дівочої кімнати двері, і звідти виходить старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.

— Здрастє, Валодя! Нічево, нічево; сідітє на мєстє. А наш Алєг, как жерєбчік… Крічіт! Ужас! — швидко проговорила Галя. Володько потиснув її руку.

— Майо пачтєніє, — поважно, дивлячись з-під лоба, проговорив Саша.і подав Володькові широку, тверду руку.

Галя пройшла через їдальню і зникла в кухні. За нею вийшов Саша. В той саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вітальні, входить пан Гліб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Він у цьому селі учителює, часто зустрічається з Володьком і часто веде з ним на різні теми дискусії.

При його вході Володько зводиться на ноги.

— Моє поважання, Володю! — ввічливо, з усмішкою вітається пан Гліб. Володько з пошаною стискає його руку й сідає знову. У руках Гліба розтягач для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара, барви хакі, куртка. Гудзики на ній масивні, позолочені, з московськими двоглавими орлами. Він щойно вправляв перед ганком на сонці, трохи вгрівся і, накинувши від протягів куртку, увійшов, щоб поставити в кухні самовара.

— Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. — і він назвав книжку, що недавно згадувала Ольга. Володькові трохи ніяково. Не читав.

— Раджу прочитати, — казав Гліб. — Найдете частинно відповідь на нашу останню розмову. Питання проводу в минулій революції… Ні, ні. Цим не легковажте. Ми ж розбиті. У нас члени одної родини належать до двох націй… Всі; соціялізм, соціялізм… Дайте спокій. Нам вже нудить від нього, а говорити ми ще не навчилися… Зося руская. Маня німецька, Леся австрійська… Ми не народ, а вінегрет. І подають нас, як вінегрет на закуску.

— Це тільки у нас… На Волині, — пробував перечити Володько. — Але ви не заперечите, що національна свідомість…

— Ну, ясно. Безперечно, — перебиває Гліб. — Національна свідомість росте. Ясно. На жаль, поволі. Поволі. Дуже поволі. І не тільки в нас. І там, і там… На всіх землях. Прошу вас. Таж була революція, йшло наше військо, лишились могили, кров, пісні… Що ви хочете. Мене цікавить проблема проводу й характер… І власне, в тій книзі… Ви прочитайте. Обов'язково! Після останньої нашої розмови я довго розважав і прийшов до висновку, що тут у нас на Волині дуже й дуже розложений характер. Не кажу — в селян. В інтелігенції. Жахливо! Просто жахливо. Ми якісь… Ну, я б сказав…

З передпокою висуває голову матушка.

— Ти тут, Глібчику? А йди, дитятко, поможи Галочці.

— Зараз, мамо! — говорить Гліб, перериває мову, зривається, на бігу вибачається і зникає у кухні.

Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину губкою, а потім витирається шорстким, домашнього виробу, рушником. Вмившись, робить кілька ле дачих рухів руками, що має значити гімнастичні вправи. Після по черзі корчить і напружує то ліву, то праву руку й мацає їх м'язи. Намацавшись, іде без сорочки до їдальні, щоб похвалитись своїми м'язами Володькові.

— Володя! Пащупай! — крекче, напружує м'язи й підходить до Володька. Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний і напружений, чекає, що той скаже.

— Да! — резюмує Володько. — Мускули імєєш желєзниє.

— А знаєш, что я кушаю? — з задоволенням питається Роман. — Картошку. Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.