Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 125

— Все вошиве. На станціях без перерви сунуть. Зі Сибіру, з Германії… Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип'ятком і лежить, як стерво.

Розмотав з ніг промочені ганчірки, стягнув протоптані вовняні панчохи, виглянули білі, кістляві, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка цебричок теплої води піднесла. Василь миє ноги, всі дивляться на нього. Володько слідкує за кожним його рухом. Він не може погодитися з думкою, що це Василь. Веселий, радісний Василь, якого він так любив, якого стільки разів згадував. Життя, видно, не проста річ. Зімне, зібгає тебе, видушить із тебе форму, яку захоче, і все…

Ось Василь помився, пішов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столі чекає на нього їжа.

— Ви мені, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте, — каже він, дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу.

— Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найліпше…

— Дайте мені молока…

— Молока? Боже мій! То ж ні одна корова тепер не доїться. Сиру хіба солоного, масла…

Одарка побігла до комори за сиром і маслом. Прийшла Палажка. Побачила Василя і залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся… На очі набігають сльозинки радості, і він сам не знає, що казати.

— Ферштеген зі дойч? — чомусь вставив якийсь мудрагель зі сусідів.

— Я, я! — хитає Василь головою. — Яволь!..

— Ах, кічкіне! Сусунате мутелі, — бурмоче Єлисей. — Ах, май лібер гот! — Він тепер знов має сина. Пропадав і знайшовся. Був мертвий і воскрес. І як не радіти, як не витирати шорстким кулаком мокрих очей і, не знаходячи справжніх слів, як не бурмотіти хоч чужі, незнайомі, в яких так само таїться і блищить велика радість, як у кам'яній ріні ховаються й блищать зернинки щирого золота.

Днів цих не забудуть ніколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим мрійником.

Зима лагідна і небезпечна, мов тигриця. Вітер заходу несе теплі хвилі, топить сніг. Льодові фреидлі звисають під стріхами там, де хороняться пучечки червоних китяг калини «прялкам на слину».

З півночі чутки йдуть. Там десь петлюрівці курінями, полками засипали станції. Звідтіль прибувають матроси, що прагнуть великих чинів, промов, походів… Село ні. Село бажає землі та «твердої влади». Осточортіла вже ота западенна «слабода». Хоч і можна даремно рубати ліс, ділити панський лан, зате порядку ніякого. Карбованці пішли. «Осикові» папірці, а «миколаєвки» купами трухлявіють за образом, і не знаєш, чи ховати далі, чи викинуть… Був Ніколка, знав чоловік, що хтось над тобою є… Хтось чатує, стрим робить. А тепер чортзна-що. Ні Бога, ні царя. «Послушаніє й почот» все тобі отак — тьху!.. Халєра знає — що…

Бувало, приказ… Висить тобі бамага — номер, орел, печать… Чуєш, що уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой! А то: товариші селяни! Громадяни!.. Сповніть ваш обов'язок! — В'язало б тебе, недуга в твою м', до банти!..

В неділю на церковній та монастирських брамах появляються оголошення.

«Товариші сєлянє! Петлюра зі своїми радами не встановляє настоящого режиму. Він несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян і робітників загрожені, бо до влади знов приходять різні памєщикі й капіталісти. Далой з памєщицькими та капіталістичними акулами. Закликаємо вас усіх з оружієм в руках встати для захисту народу. Хай живе соціялістична радянська республіка!..»

Підписаний народній повстанчий комітет села Дерманя.

Заклик цей, мов блискавка, пролунав селом. Заповідають мітинг. Лави сірих шинель заливають площу коло Яна. Виступають оратори. «Петлюра самозванець обєдінілся с галічанамі, австрійцамі, нємцамі. Он продайот наш народ в капіталістіческую кабалу… Далой Петлюру!..»

— Далой! Далоой!..

Каміняка дивиться люто на юрбу. Матроська його шапчина збилась назад. Чоло всіяв піт. Він обіцяє підняти Дермань, повіт, цілу Волинь. Він поведе народ визволяти Україну, встановить порядок, спокій.

Перший похід на Здолбунів. Там на станції ціла «батарея» гармат, скоростріли і навіть три літаки.

Дермань готується до повстання.

Он той двоповерховий будинок, що зветься «корпус» — ом, живе вдень і вночі. Там тріскотать «Адлер», там дзвонить дзвінок телефону. Кабель його проліз через вікно, в'ється між гіллям слив і десь зникає.

У штабі Сергій Корнійчук. Там і Каміняка. Не їсть, не спить, лиш курить цигарку за цигаркою, жує міцними зубами папіросницю. Барва його обличчя нагадує барву шинки. Чоло зрізане пругами випнутих жил і зморщок. На попрузі два нагани.

Зі Здолбунова прибув Комаров. Куций, барчистий обрубок у соляному овечому кожушку. Очі сірі й гострі. Неголена щетина бороди відливає золотом. Під носом «фузики», ніби повбивані…

Жижлик Гнатюк у галіфе, мов аероплани, в хромових чоботях. На френчі сліди «пагонів». Весь чорний, мов баняк. Наолієна голова розсічена рівним білим проділом, а очі, мов дві шротини.

Це штаб. Це своя «тверда власть» республіки Дермань. Коло корпусу щоденно юрби її громадян. Сходяться, зносять зброю, харчі, шикуються в роти, батальйони. З околичних сіл прибувають відділи, приєднуються.

На перший день великого посту армія дерманської республіки виступає в переможний похід. Перша мета здобуття Здолбунова. Завтра Дермань покаже, що варта сила його в захисті здобутків Великої Революції, Він запише себе в історію тривким чином…

На семінарському подвір'ї шикуються батальйони.

— Сміррнааа! Равнєніє напррава! Смірна!.. На крраул!..

Обвішений наганами, у матроському бушлаті, Каміняка оглядає хоробру революційну армію. Військо муром стоїть і проводить зором свого вождя.

Промова, наказ. Сурмач сурмить «вільно» і розхід.

Останній день масляної. У монастирі бамкає дзвін, правиться перша постова вечірня. Але церква порожня. Все там, у вирі революції. Ніч надходить. Ясна зоряна з приморозком ніч. До штабу прилітає вістка, що до Будаража прибув відділ кінних петлюрівців. Командуючий збройними силами республіки Дерманя негайно засилає відділ війська для ліквідації противника, що мав смілість зайти на терен республіки. Над ранок герої вертаються переможцями. Вісім петлюрівців попало їм у полон з кіньми, шаблями, сідлами, добрими кожушками та чобітьми. На першому поверсі корпусу замкнули полонених. Коні, чоботи й кожушки пішли у «строй». Це перша кінна сила республіки.

Другий день — день виступу. Сурма скликає усіх громадян на майдан під монастир. Армія у зборі. В саду закопані казани, в яких вариться обід. Нагода хотіла, щоб у той час мізоцький жидок Янкель купив пару ялівок і вів їх попри табір революційних сил. Варта затримала Янкеля та повідомила про це уряд республіки. Той не завагався виявити цілу велич своєї влади. Іменем революційного командування обидві Янкелеві ялівки беззастережно мандрують у казани армії, а Янкель дістає «талон» з печатями і підписами до скарбу великої республіки.

В полудень з високої дзвіниці сурмач сурмить «призив». Усі, хто є, хоч-не-хоч мусять кинути батьків, жінок і дітей та пожертвувати себе для великого діла.

Не минуло це й Єлисеєвого Василя, Він уже поправився і мусить також відійти. Одарка з Палажкою витирають мокрі очі…

— Тільки що, люди мої, приліз… Ледь живий був… Ще не огрівся, не обувся і знов.

Нема часу. Там військо шикується в лави для виступу. На ліквідованих конях гарцює начальство й розвідка. Комаров наперед подався до Здовбиці підготовляти грунт. Там чекає на нього любка його — жіночка. Вона, мабуть, і не знає, що коханий її зненацька президентом республіки став.

Надвечір востаннє стали перед корпусом батальйони. Половина без зброї. Нічого. Прийдуть, побачать і переможуть. Буде зброя. Там гарматна батарія, літаки, скоростріли.

— Поротно! Сміррна! С пєснямі шагом мааррш!

— Раз-два-три! Лєвой! Лєвой!..

Гримнула перша озброєна рота. Хитаються сірі шапки, хитаються рушниці на смірно, разом з помахом рук…

За нею друга рота, третя!.. Кожна пісню виводить, ноги самі вибивають крок, а за ротами юрби дітей, дівчат. Позаду два вози і пара кіннотників.