Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 121

Зіскочили і побігли на подвір'я. Володько сидить на возі. Коні стоять і помахують хвостчми. На них падають гедзи і тнуть. Гайдамаки сховалися в сінях, звідки одразу чути гармидер. По деякому часі вибігла струнка і гарненька, вдягнена в суконку з доморобного полотна, дяківна. Вона усміхається. Володько дивиться на неї з-під лоба.

— Чого ти такий сердитий? — питає дяківна. Володько сказав, чого.

— Ну, то ми їх там заговоримо, а ти їдь собі і все… Знають вони, де ти живеш?

А Володько й сам уже думав над цим. Тепер міркує лиш, як його краще «чкурнути». Дяківна допомогла. Пішла до хати і, коли гайдамаки поїдали яєшню, вийшла та махнула рукою. Володько рушив, спочатку хода, далі смикнув по конях батюгою і тільки хмара куряви знялася за ним.

Другого ранку Володько був у Кордишеві й усе оповів батькові. Той зазначив, що тепер не дасться вдержати ці коні.

І його слова справдились. Через кілька днів до Тилявки прийшов відділ німців. Виявилося, що це той самий відділ, що так особливо розквитувався з Мошаницею. Зі собою мали вони ще багато мощаницької здобичі. В однім добрім мощаницькім возі зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось, чим би можна того воза замінити. В Матвія стоїть на подвір'ю добрий «казьонний» віз. Побачили його і без слова заміняли на мощаницького. Та на цім не кінець. Володько привів саме з паші коні. Німцям сподобались вони… Оглянули, відв'язали кару кобилу, шось гергочуть і ведуть геть. Ціла Матвієва родина в лемент, але це мало впливає на німців. Володькові сльози стоять на очах. Німець вивів кобилу на шлях, веде за повід. За ним ступає розгублений Матвій, а за Матвієм Володько. Вони не хочуть вірити, що той чужий чоловік забере їм їх власну коняку. Вони йдуть і на щось надіються. А може… А може, він таки змилосердиться…

— Пане! — просить Матвій. — Не беріть мені її. Я не буду мати чим робити в полі.

Який він дивний, той Матвій. Це ж все одно коли б він благав отой камінь, щоби він зірвався і летів птахом.

Але Матвій все-таки не падає духом. Йому приходить на думку неймовірне. Коли дійшли аж до церкви, Матвій виймає з кишені свого пуляреса, видобуває з нього «катеринку».

— Пан! Гей, пан! — кличе Матвій і підходить аж до самою німця. Той оглядається, Матвій тицяє йому катеринку. Той робить вираз ображеного, але, пройшовши кроків десять, зупиняється. Володько бачить це, і в його душі острах та надія. Кобила байдуже стоїть, помахує хвостом. Сонце ллється на її чорну гладеньку спину, на клуби і відбивається. Ось вона зводить високо голову, випростує пружні шпичасті вуха.

Німець протягає руку і бере в Матвія сотку. Натомість передає Матвієві повід Карої. Володько підстрибує.

— На! — гукає Матвій. Володько підскакує, миттю злітає на кобилу і з копита пускається в чвал. Матвій суворий і сердитий поволі йде вулицею. Він міркує. У нього вже виникло тверде рішення продати ті коні. Не мине їх революція.

А німець пішов собі далі.

Ще через кілька днів прибули до Матвія купці. Сторгувалися і забрали кару і Киргиза за три тисячі й сто карбованців. Половину «миколаївками», половину «хвартушками» та «осиковатими». На цих останніх герби й атрибути Української Держави. Але ні Матвій, ні Володько не виявляють з того великої втіхи. Не чуються вони в своїй державі. Хтось, десь невідомий править тією державою, з якої тільки і є, що ті «осиковаті» знаки державної скарбниці.

Наближаються жнива. Матвій купує нові коні, звичайні селянські коники — сіра кобила, карий кінь і в добавок до того, купує великого, молодого, але дуже занедбаного коростявого шпака.

Перед самими жнивами сталася подія, що лишила Володькові глибокий слід. Одного дня з Дерманя прибуло кілька молодих жінок. Між ними дядькова Єлисеєва Палажка і молодша дядина Мотря. Їдуть до Почаєва. Це уперше, відколи затихла війна. Кличуть також Катерину і Володька.

Володько на такі справи перший. Мандри, відвідини незнайомих місць… Іти широким шляхом, полями, лісами, селами… Звільнитися трохи від турботи і гризот щоденних… Думати над долею рідного краю і любуватися його чарівною красою — на це Володько перший. І мати не проти цього:

— Бувало, дітоньки, й сама ходила… Десяток разів, милі мої, ішла відвідати святе місце, де сама Мати Божа на камінь ступила і лишила вічний слід.

Ще звечора палахкотить у челюстях печі вогонь. Печуть коржі і смажать м'ясо. На другий день раненько — ще сонце не винеслося з-за жолобецького лісу — відхід. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи позв'язував на палиці, а йде босоніж.

Пражить сонце. Направо й наліво поля мов застиглі золоті озера. От-от підкладай косу, серп і вали дорідне жниво.

Їдуть через Крем'янець. У місті тихо, чисто. Коло будинків поліційної управи вартовий у шоломі. Німець. Стоїть і насуплено дивиться. Дивні, суворі люди. Нема в них усмішки.

Перейшли Широкою і звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньої «уєздной касси» Володько зупиняється. Вдивляється в напис «Повітова скарбниця» і над цим тризуб. Приємно. Ніщо інше не вказує, що це українське місто, хай хоч що-небудь.

Далі на гору. Звідтіль видно ціле місто. Білі, великі будови ліцею, собор, монастир. Сади розкидалися по взгір'ю. Гора Бона нагадує забутий, врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади і знов села.

Велична земле моя, радість моя! Благословляю красу й ширінь твою і люд правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, і над твоєю долею засяє ясна зоря свободи. Ще крок, ще тільки один крок… І чудесна, споююча, свята свобода розгорне золоті свої крила над цими селами, садами, полями.

Як неймовірно радісно. Володько забуває все те, що було недавно. До нього вертається його божок, божок цікавості, радості, божок молодої сили. Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кілометри той Почаїв, але з гори Хрест уже виразно видно золоту баню його дзвіниці, що палахкотить у соняшній зливі. Вона стоїть на чорній смузі лісу, мов маяк на скелі океану. Ліси, яри. Сходять мандрівники вниз. Баня Почаєва ховається. Під ногами міняється грунт. Між гаями крейдяні поля, вбогі розбиті села, виснажені люди.

Слід війни помітно надто виразно. Рівнина Іквй спорота здовж і поперек окопами. Чагарники колючого дроту вростають бур'яном. Де-не-де, на місці колишніх сіл зводяться хатки; через непокриті стріхи курить дим, голі діти вибігають на дорогу.

— Дайте, тіточко, кусник хліба! — протягають худі, мов патики, рученята. Подорожні скидають торби, виймають хліб, дають. Урадувані діти біжать до своїх недокінчених хат.

Дунаїв. Село, де всі мандрівники відпочивають, полуднують; п'ють чисту, мов лід холодну, джерельну воду. Ще один перехід в'юнкою сошею, через ліс і вже Почаїв. Ось тут, кажуть, стояла колись каплиця. Під нею завжди відпочивали мандрівники. Володько стільки разів чув про ту каплицю. Тепер з неї лишився тільки один фундамент. На її місці поставили хрест, на якому скарбонка для пожертв.

Ціле село розбите. Залишилося лиш кілька хат і дерев'яна церква зі збитою і похиленою на бік банею.

Володько сидить на камені в гурті мандрівників і думає. У ногах сіпає біль. Засмажене сонцем обличчя горить. У голову тиснуться думи над минулим, теперішнім і будучим. Уявляється йому війна, що бушувала тут ще недавно. Уявляються ті люди, що робили з цієї землі руїну, билися, клалися трупом, щоби все так нагло урвати і безславно зникнути.

Поїли, попили, відпочили, обділили жебрацьку дітвору та калік і далі.

Дівчата веселі, сміються, жартують. Володькові радісно, але йому ніколи сміятися. Його приневолює до поважності надзвичайна хвилина. Зворушливе, дивовижне, надзвичайне дивовисько, яке пройшло перед його очима, це війна. І от тепер він ступає по тих місцях, де кожний камінець кричить війною. По дорозі валяються розбиті військові вози, різні речі, набої. По полях розсипані ями від стрілен, що рвались.

Почаївський ліс. Старі товстючі дерева. І тут помітно війну. Розторощені стовбури, укриття. Порозкидані, зіпсуті речі.