Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 100

— Що, чуєте, про отого капітана говорять, то тільки «мразь і стид». Живе ото в школі. До нього ніби всі оті вищі члени з'їжджаються. Позавішують, каже, вікна червоним. На столі пляшок повно, «Боже цара» ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'їли, роздягли її… Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нічого собі, а от до чого докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили…

Володько вертається додому і слухає, що гуторять. Бачив і сам він, що за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочів, з різними написами валяється. Горпина хвалилася, що вино туди «ящиками» привозять.

«Чорт його бери, того рубля», — вертиться у хлопця думка. Добре, що принаймні й ті дістав. А рубля він дома має, доложить і все батькові на перешиття шинелі віддасть.

Там, де село кінчається і починаються хутори, зустрічає Володько «маршові роти». Сьогодні пригнали їх видимо-невидимо. Ніби повінь залили вони село, кричать, матюкають. Все молоді кацапчуки, що говорять з прихрапом у ніс, ковтаючи слова. Одягнені добре. Нові до самих п'ят шинелі, вовняні сірі шапки, добрі з довгими халявами чоботи.

Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж і женуть. Володько йде повз лави вояків і, здається, не буде їм кінця. Йдуть і йдуть, топчуть дорогу. Все по чотири, навантажені. Бряжчать металеві речі.

Дома застав повно. Увійшов до хати і, здається, попав у густий чагарник з живих дерев. На лавці, на печі, на миснику — скрізь, де тільки є якесь місце, гори наплечних мішків, пояси з патронташами, мокрі шинелі, газові маски, лопатки, сокири.

Під плитою вже топиться, а на плиті два здоровенні баняки води. Під комином безліч котьолків і в кожному щось З харчів видно.

— Ага! Вот, вот! Мальчік паявілса… Рєбат', рєбат'! Вот нам мальчік за булкамі сбєгаєт… — загуторили солдати.

— Хош', малиш, за булкамі іті? Да?

— Да! — кивнув головою Володько.

— Рєбат'.' — загукав один солдатик, — Давай дєнгі. Мальчік за булкамі йдьот.

— Пачьом булкі?

— Да чьорт знаєт. Па десяті, что ль…

— Мне две.

— Мнє трі!

— Нам с Грішкой п'ять.

— Да нє галдіте всє, как лєшіє! Па парядку! Мітька! Падай маю сумку. Вот та, каторая с пятном… Да нє брасай на голаву! Вот, сукін син, мать твая вєдьма, нікак рускій чал'єк нє деєржіт парядка!

— Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти задніцу туди прьош!..

— Ей, щенкі! Нє арітє! Вот мальчік ждьот! — встав і крикнув старший солдат.

Вирвавшись на вільний простір з купою марок у руці, Володько знов жене в село. Дивне відчування. Здається, село змінилося, зникло. Неймовірно велика кількість людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрізь ворушиться. Дим над стріхами зводиться, подвір'я гудуть, вовтузяться, дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає сніг і ріденька грязюка збігає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди. Своя мова зникла. Її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглі, мов барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого місяця. Подекуди миготять зорі.

Коло бувшої шкальні черга за булками виповзає кінцем аж на дорогу. До неї прилипають все нові і нові кільця. Але Володько не дурень. Він знає ходи до крамниці і по короткому часі з мішком булок на плечах вертається додому.

Тут чай на столі. Парує, димить. З вояцьких облич стікає піт. Булки розхапали, і почалася жерня. Володько заробив піврубля, але це його не так особливо тішило. Нема де сісти, а він і так цілий день мерзнув надворі.

За чаєм розмови і сварка. Найшовся старший вояк, який розносив начальство. В той час хтось застукав у вікно.

— Хазяїн! Хазяїн! Вийді, атєц!.. Матвій почув голос «біловусого фуражира». Накинув кожуха і витиснувся надвір.

— Ти, атєц?

— Я. А що таке? — Матвій бачить, що фуражир не сам. З ним ще один кінно-гарматник.

— Прінімай, старік, нас начєвать!

— Ну, — знизує плечима Матвій. — У мене й так повна хата. Навіть сісти ніде…

— Нє лабєзь, атєц. Ми всю дєрєвню с'єзділі… Там єщьо хужей твоєво. У сараях люді сплят…

Що робити? Завів коні до клуні, а люди втиснулися до хати. Вояк далі розмову веде.

— …У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк, чи офіцир — все одно. Дістіпліна то дістіпліна, але не наша. У нас солдат — грязь, багно, сплювак, — афіцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч сапогом по лиці — нічаво, афіцир салфеткою тавос підпирає. Два рази був у пліну, два рази втік. Три рани дістав. Тепер піду і посвищу… Сам в полон піду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого невидимого царя, штихом і груддю захищав. Там он Распутіна робота наривом на Росії сходить. Цариця у дворці гуляє, а ти йди, бийся, по Карпатах дерись. От наженуть дітвори… Ну, от ти! Ти, жовторотий?

— Чаво? — витріщив очі молоденький кацапчук.

— Знаєш ти, куди йдеш?

— Вєстіма. На фронт.

— Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, одні ратиці лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч і виложать. З Пітера, з Владівасгока, з Бердичева, з Самарянських степів — всіх дураків зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, якої світ не бачив. І вже, здається, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурія — все ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячі верст ногами своїми робив. А коли кінець? Спрашую: коли кінець? Далой!..

І зненацька в цю саме мить, коли всі напружено слухали промовця, тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всі замовкли. Лампа згасла і хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула і майже умліла. Мала Василина, що спала на полу, прокинулася і почала плакати.

— Какой там сукін син балуєт? — реве з темності густий голос.

Блиснула бензинова запальничка й освітила хмарку диму, що поволі розповзався над головами солдат. Деякі з них поблідли на папір.

Виявляється, «біловусий фуражир» обурився мовою солдата і пострілом револьвера припинив її.

— Ти што, мать твою разтаку! — накинувся фуражир на промовця. Бунтавать? Бунтавать вздумал? Знаєш, что за такіє розгавори дають? Нє відіш, здєсь дєті…

— А ти кто такой? — сміло, вперто і виразно питає промовець. — Супчік? Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукін син, нє відал. Плюю я на тваї угрози. Миє всьо равно, хоть сєводня, хоть завтра пулю в лоб вгані. Плювать мнє на всю ету ваєнную жізнь! Віжу, рило твайо вот как разнесло, ряжка хоть памої вилівай!..

Відрубав і тиша. І що ж? Нічого. Тиша, ніби всі скам'яніли. Фуражир виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого піхтура за горло, але тут, ніби по команді, стало між ними кількох солдат.

— Нєєєт, братци! Драться дудкі.

Схопили обох і погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на лаві коло столу. Після цього напружена мовчанка. Далі хтось щось заговорить уривком лайки.

Матвій і родина на полу, коло печі. Всі нагострили цікавість. Матвій більше байдуже, Настя уже хотіла кинутися розбороняти. Василь, Володько і Хведот з виразом недовершеного страху, цікавості і навіть якогось вдоволення.

Клалися спати. Несли солому і хто де міг, схилив голову. Володько чув надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настільки проймаюче, що уривки втомленої думки весь час чіплялися бачених і пережитих людей і картин.

Перший раз почув кілька незнайомих слів. Перший раз бачив огонь в очах вояка, який сказав простими і певними словами те, що таїла в заледенілому нутрі більша частина солдатської маси. І як рішуче! Які очі! Які зморшки коло кутиків уст і як ціпився кулак. Це, чорт бери…

Сон, виплата, Смірнов… Знов новенькі банківки. Чорний простір і безліч вояцьких облич у папахах, з торбами. Постріл.

Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повітря і почали рівно й мірно гойдатись, ніби спокійне море після ущухлого буревію.

V

Чорний простір без початку і кінця, сірі клуби туману в сприсках стрільних іскор, що вириваються і зникають. Земля була не влаштована і дух Божий — всеможний шум несеться в середині всього і лишає по собі творчі початки.