Темнота - Самчук Улас Олексійович - Страница 57

Це Андрій і Ольга із своїм Октябрином. Усі схвильовані, усі піднесені. Андрій дивний, не свій, нові черевики під ним риплять. Ольга живіша і все говорить. І повний коридор валіз. Доктор ахає без перерви, Марія Олександрівна бігає, мов дівчина.

— То все наша Мар'яна. А мовчала. Андрію! А як там у вас? Також суша?

— Я ще, мамо, не був на селі.

— А! Звісно, каже доктор. Міські люди. То ми тут селюки. — Говорили всі і говорили швидко. І по-російськи з сильним українським акцентом. І було лише двоє без акценту: Софрон по-російському і Афіноген Васильович по-українському.

На когось чекали. На Івана. Розуміється. І на Мар'яну. Рано-раненько від'їхала верхи і ще не вернулася, Івана взагалі давно тут не бачили. Мар'яна обіцяла його привезти, але ось підвечірок, а їх нема. Ходили, прибирали, чепурились. Андрій мився, Ольга поралась із дитиною. Марія не може натішитись внуком — така краса, лише навіщо той Октябрин? І як це сталося. Але Ольга мовчить. Історія довга і складна і краще б її промовчати.

І нарешті, об одинадцятій прибули Іван з Мар'яною. Раніше ніяк не могли. А рано о п'ятій мусять назад, навіть візника не відпустили. А коли Іван увійшов — лице бронза, очі горять… І Сопрон, і Петро, і Андрій… Усі встали. Віталися мовчазно, у декого уста здригались. В одній кімнаті було тісно. Морози! І це не хутір. І кого ще тут бракувало? Не питали, але знали кого. Батька і Тетяни. І всі якось, ніби струна натягнута, дрижали. Почав розмову Іван, говорив про радгосп. Іван — завжди Іван.

— Нічого, братчики… Виїдемо! Мій радгосп починає рухатись. А була купка нещастя. А що ж там наш Петро? — Очі всіх повернулись на Петра. Той хотів, ніби, згорнутися.

— Та що я… От… Працюю. Портрети. Тепер роблю Тухачевського… Я захоплений… Така славна робота… І повірте: з мене вийшов добрий портретист, хоча був я пейзажистом. Виробився, маю велику практику… Деякі портрети роблю з пам'яті.

— Мусить бути просто, строго, суворо, — зазначив Андрій.

— Так. Ясно. У мене тільки якось мало відваги, а то б я міг піти далеко.

— Маємо великі перспективи… Хм… Хм… А як там ти? Чую, ідеш вгору. Ясно! — каже Андрій.

— Спасибі Андрію, що виручив, — каже Іван, і Андрій знає, про що йде мова.

— Не мені, не мені, — каже Андрій з легким жартом. — Зрештою, наша влада знає, що їй робити, — каже він.

— О! Розуміється, — каже доктор.

— Ясно, ясно! Як не кажіть — велике, світове діло… А у нас тут просто розкіш! І все Мар'яна. Мар'яно! Ти у нас герой Совєтського Союзу. Орден! — проголосив Андрій.

— Два! — добавив доктор. — Вона тут генерал-губернатор. Чуда робить.

— Я не міг їхати, — почав Сопрон. — Не давали командировки. Але зайшов до доктора і кажу: або я хворий, або в домі божевільних — рішайте, Ксенофонте Марковичу. Там в нашій хахландії всі мої брати з'їжджаються — рятуйте. А він мені показує газету: бачите! Суворо заборонено! А я йому: докторе! Раз мати родила, раз помирати! Ну, каже, чорт з вами — їдьте, але на власне ризико.

— Ризико — благородне діло, — добавив доктор.

— Хто не ризикує, той в тюрмі не сидить, — каже Іван.

Увійшла Мар'яна, кинула теплий погляд на Андрія і промовила:

— Ну, браття Морозики! До столу, прошу!

— Просимо, просимо! — сказав доктор. Усі встали. Хвилинка вагання, ніби хто перший.

— Сопрон! — кивнув головою Андрій. Сопрон виступив у своїй довгій блюзі. Всі пішли за ними і всі сідали без вказів, але кожний знав своє місце. Сопрон опинився на тому місці, де бувало сидів старий Григор. Сіли і чогось чекали. І всі мовчать. Іван підняв чарку, і всі випили за здоров'я «далеких і близьких». Настрій скоро піднявся. Дуже добре виглядали обидві сестри — Мар'яна і Ольга. Сопрон, що сидів біля Ольги, шептав їй, що на неї просто приємно дивитися, мов на розкішний ляндшафт, шкода лише, що він сам такий заїжджений, а то б він ще потрапив поставити ріжки шановному братікові.

— Чого? Ти і так герой, Сопроне! — каже Ольга.

— А! Кинь! Герой. У нас тим товаром скоро будуть греблю гатити.

— А чим це погано?

— Тим, що казали поляки, що занадто то нездорово.

— Сопроне! Не задержуй потягу, — казав Петро зліва.

— А ще й машиніст, — додав доктор.

— Я тепер скорше сажотрус, — каже Сопрон. — Ну, ну! Наливай, наливай! Ольго! Підтримай!

— Кого? Тебе? Ну, знаєш, коли ти вже в своєму Сибіру до такого дійшов…

— Дійшов! Каюсь. Кальоша! А що ж наш Афіноген Васильович? Пам'ятаєте, як то бувало?

— Хто старе пригадає — око геть, — кажуть кацапи, — відповів старий.

— Маєте рацію. Ну, Катерино Львівно, може б нам так яку пісню?

— Чому б ні. Андрію! Затягай!

затягнув Андрій.

підхопив одразу Сопрон.

Але ця не йшла. Іван щось кривиться. А Андрій все таки продовжував:

— Що ж, братця, не підтримуєте нашої справжньої, пролетарської.

— Ти, Сопроне, тут у нас не дуже розгортайся.

— Я ж йому кажу, що тут не Сибір, — Ольга.

— Мушу ж! Душу вилити. Десять років не бачились! Десять років! Накипіло!

— У тебе там завжди накипає, — каже Катерина.

— Звісно! Що ви не знаєте, що я машиніст? Уроджений, так би мовити, господар нашого великого государства.

— А мене от більше цікавить, де Ольга дістала таку блюзку, — каже на це Катерина.

— Кому що, — кинув Сопрон.

— А справді, Ольго? Звідки? — питає Мар'яна.

— Довга історія, — каже Ольга. — Його заслуга! — і кинула погляд на Андрія. — Один його товариш недавно вернувся з Берліну.

— О! О! З Берліну!

— Заохали! — каже Петро. — Вибрали тему. Досить про ті вічні закордони! Блюзка, як блюзка і що ж тут такого.

— Ось скінчимо п'ятирічку і самі таку сотворимо, — каже Сопрон. — Що? Не сотворимо? Не зробимо такої блюзни? От грім нас побий ясний, коли і ми не зробимо такої саме, як оця, блюзки. І тоді не треба нам ніяких Берлінів, Парижів, будемо самі собі Берлін! — кричав Сопрон, що дуже швидко п'янів. — Ха-ха-ха! Ми ще той твій Берлін одного разу отак візьмемо на виделочку і лик-лик! Ха-ха-ха!

— Для мого художнього зору ціла та блюзка виглядає дуже звичайно, — озвався, мов з туману Петро.

— Твій художній зір, Петре, як видно також огероївся, — гукає Сопрон — Тобто офутуристичився. Я оце на одній виставці у Томську був, так там усе в майбутньому. На плякаті двоє робітників, залізними м'язами відчиняють залізні двері майбутнього залізного раю. Шруби, крани, шестерні, молоти. — «Візьмемо, — каже, — буран революції СССР, вложимо пульс життя Америки і зробимо над доручену роботу, як хронометр!» Я, братця, за хронометр! Хай живе хронометр! — викрикнув Сопрон.

— Ні! Буран! Буран! А що з бураном?

— Буран вложимо в хронометр!

— А знаете, хто це сотворив? — питав здалека Петро.

— А навіщо нам його знати! Одразу видно — геній!

— Ясно геній, братця! Не геній такого не вискаже!

— Хай живе геній Крітський! — кричав і Петро, що нараз прокинувся.

— Ти от, товаришу хронометр, братіку Петре, от що мені скажи: чому ти мені так довго нічого не писав? — питав п'яно Сопрон. — Я ж тобі сто мільйонів послав. Я ж тебе бомбардував листами…

— А! Відчепись! Сто мільйонів! Ха-ха-ха! Ну, брат, знайшовся мільярдер!

заспівав знов Сопрон.

— Ну, знов пішов у фантазію, — каже Петро. — Так давай по реальній часті. Завтра у Івана празників-празник. Наїдуть, розуміється, риби, акули. Ураааа! А як ми нащот тих вареників, Іване? Їдемо всі полком, а чи поротно?