Темнота - Самчук Улас Олексійович - Страница 48

— Де ваше рахівництво? — одразу запитав Іван.

— Тут, — відповів Матвій і вдарив широкою долонею по розкиданих книгах.

— Мушу переглянути, — каже Іван і забирає книги.

— Хочу лише зазначити, — заговорив Матвій, — що наше рахівництво довольно страдає. Не прислали бухгальтера, колишній директор сам вів його і стались неточності. Його за те і зняли.

— Скільки маєте людської сили? — знов запитав Іван.

— Та як сказать: людської сили мало, — каже Матвій.

— Не питаю — мало чи багато, питаю скільки? — гостріше питає Іван.

— Завкухні, завконюшні, завкоровника, завмагазинів та ми ось два…

— Разом, разом! — перебиває його Іван.

— Разом, чоловік п'ятнадцять-двадцять, не можу точно сказати — сила у нас приходить, відходить… Їсти нема чого, почали варити…

— Потім з варевом, — перебив знов Іван. — Наперед з робочою силою. Скільки точно? — звернувся Іван до завкультвідділу.

Коли Матвій говорив мішаною українсько-російською мовою, то цей заговорив чисто по-російськи.

— Робочої… Власне робочого елементу… Управчастини… Наскільки мені відомо…

— Чому, наскільки вам відомо? — перебив Іван.

— Тому, що я по культвідділу… Я від партії. Я завідую… Навіть культвідділ не тут міститься, ми там у парку, а я прийшов сюди відносно продовольствія… Моє завдання не господарське, а політичне… Освідомлення робочої сили…

— Проведіть мене по господарстві, — суворо промовив Іван.

— Вам куди наперед? — з ноткою збентеження запитав Матвій.

— Скрізь! Коні, корови, свині, вівці, кози, кури, гуси — все, що маєте!

— Маємо лише коні… і корови. Шість штук коней і троє корів. Прочого не мається, — промимрив Матвій.

Пішли через двір у напрямку довгої, мурованої руїни без даху, що її лиш частину було покрито солом'яною стріхою, де саме і містяться згадані шість коней і троє корів. Коней «на ліцо» не «оказалось» — на роботі в роз'їздах, стояла лишень одна сухоребра кляча.

— Захромала на ногу, — пояснив Матвій!

Корови були «на ліцо», стояли по коліна в гною і всі три, видно, тільні.

— І це все? — запитав Іван.

— Так, що і все, — розвів руками Матвій. — Там ще он реманент, магазин… Зерна на посів ще не прислали, кажуть, пришлють цього тижня, — додав він з поспіхом.

До реманенту не заходили, видно здалека. Іван кинув поглядом лише загально на двір. На кожній руїні були написи. «Соціялістичне господарство — передове господарство!» — говорив плякат на коровнику. На буді з реманентом стояло: «Машина — друг людини. Не занедбуй її!»… На колодязі, що серед двору, стирчала криво на патику табличка: «Не пий сирої води, від неї заразливі хвороби!» Плякати на всіх стінах, всіх стовпах, навіть деревах. Полотняні, паперові, просто крейдою. Іван підійшов до колодязя. У ньому видно було якесь колесо, відро, солому…

— А де ж ваша кухня? — питає Іван.

Йому показали. На другому кінці коровника у стіні видно вікно, двері, знадвору довгий стіл. Дві дівки у подраних, підтиканих спідницях чистили на столі картоплю.

Зайшли до середини.

— Ось тут наш новий хазяїн, товариш директор, хоче бачити нашу кухню, — промовив Матвій.

— О! О! Дуже добре! І дуже добре! — забалакала міцна, товста баба у ватяній фуфайці. — І хай побачать. І хай покушають! Кажуть мені людей кормити, а продукти, звиніть, що й свині не їли б. Он картоплі щось підсипали, так половина гнила, а решта проросла… Та й то ще не біда — проросла так проросла, а що її мало. Ну чим накормиш? Ну, скажіть самі? Ні крупи, ні борошна, а про скоромне вже й не згадуй, а ти вари! З коліна? Себе буду краяти і варити?

— Та перестань, Параско! І хто ж тебе питає? — перебив бабу Матвій.

Параска затихла, але погляд, яким вона обдарувала Матвія, казав більше, ніж вона сама.

Іван захотів бачити і палац. Це не близько. Матвій навіть запропонував, було, запрягти коняку, але Іван відмовився. Пішли пішки долиною, де колись, видно, були городи, далі пригорбком, мабуть, колишнім садом, бо тут ще і тепер стояли зрідка овочеві дерева, а потім занедбаними кущами, що, очевидно, колись звались парком. Праворуч видно село, за селом луги, що починали вже зеленіти.

Палац стоїть на найвищому місці, здалека виглядає мальовничо, зблизька жаско — повна руїна з проваленим дахом, ні вікон, ні дверей, оббиті стіни, обколупані колони і вже здалека виднів напис аршинними літерами: «Ми наш, ми новий мір пастроїм, кто бил нічєм, тот станєт всєм!». Іван заглянув до середини. Груз і кал. І тільки велика передня веранда з колонами виглядала парадно, — зверху до низу звисали довгі прапори, над фронтоном великий герб СССР і написи з обох боків: «Пролетарі всіх країн — єднайтеся!» і «Хай живе наша рідна партія — авангард людства! Хай живе наш мудрий друг і учитель товариш Сталін!».

Завкультвідділу заявив одразу, що тут відбуваються всенародні гулянки, мітинґи, чекав, видно, похвали, але новий директор нічого на це не відповів. Він був помітно невдоволений, курив мовчки, розглядав, міркував, м'язи його щелепів ворушилися.

Пішли далі «парком». Кілька кущів бузу, мабуть колишньої алеї, кілька сходин з двома мармуровими стовпами, збоку вгрузлий в землю оббитий кентавр з дуже витоптаною біля нього землею, кілька кривих стежок і знов невелика, колись, мабуть, гарна під ампір, будова з великими вікнами, широкою верандою і з написом при вході «Совхоз ҐПУ ім. Дзержінского. Культпропчасть».

Зайшли до будови. Ряд просторих, занедбаних кімнат. У головній, найпросторішій, з хмарою написів, плякатів, схем і портретів на стінах, стояли довгі столи з друкарською машинкою, барвами, клеєм, купами плякатового паперу і сиділи та трудилися двоє молодих людей. Один з них виписував заклик виконати на всі сто процентів весняну посівну кампанію, інший старанно малював величезну, на два метри, голову Сталіна, що приємно посміхалася.

В інших кімнатах мешкали самі робітники цього відділу, в одній лежали гори театрального реквізиту, в іншій стояли попід стінами полички з томиками зачитаних книжок, окремо на етажерці красувалися новенькі, тиснені золотом, масивні томи творів Леніна, на стінах рядочком, у певній черговості, висіли портрети всіх членів комінтерну і трохи осторонь висів портрет Шевченка з написом — «І мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, не забудьте пом'янути!».

Пара дальших кімнат були заняті дитячими, видно ще не вживаними, ліжками, а одна середня, овальна, з виходом на веранду в сад, пусткувала. З її стелі під час дощу, видно, тече, тому вона помережана дивовижними розводами.

Іван все це ретельно оглянув, попросив усіх присутніх, включно з художниками, зійтися у найбільшій кімнаті і сказав кілька слів:

— От що, товариші, — казав він. — У нашому розпорядженні дві з половиною тисячі гектарів доброї землі. Мене прислали сюди господарити на тій землі. Не знаю, як тут воно було до цього часу, але бачу, що тут нічого не робилось. Від сьогоднішнього дня, товариші, будемо працювати. Я ще не знаю, які робочі сили є в нашому розпорядженні, але що до вас тут присутніх, то ви, товаришу Копистенко, лишаєтесь далі бригадиром, ви, Кулябко, звільняєтесь з посади культпропу і призначаєтесь рахівником, а ви, молоді художники, покищо мені тут зовсім зайві. Якщо бажаєте — дістанете іншу роботу в радгоспі, якщо ні, то я вас звільняю з цим днем.

— Товаришу директоре, — проговорив Кулябко, і голос його дрижав. — Алеж нас сюди прислала партія. І рахівництва я не знаю.

На це Іван:

— В такому разі вертайтеся назад до партії і скажіть: радгоспові потрібний добрий рахівник, хай пришлють такого негайно.

— А якже посівна кампанія, яку ми розпочали? — перелякано питав Кулябко. — Сіяти треба! І так спізнилися.

— Як можете — прошу! — каже Іван. — А ви, Матвію, от що: ще сьогодні відправляйтесь в район і скажіть, що завтра тут мусить бути посівне зерно. Як не буде — говоритимуть зо мною. Також зараз оголосіть набір робочої сили — потрібно душ тридцять, але таких, що можуть орати і сіяти.