На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович - Страница 65

— О, Катрусю! — казав я.

— Мені соромно, — відповіла вона.

— Соромно? Вам? Чого? Що ви така надмірно чудова?

— О, не кажіть! Не кажіть таке!

— В такому разі, знаєте що? Сідаймо і їдемо! Куди? Куди бачать очі. До Торонта. До кав'ярні. На танець…

Ми домовились на танець. Тим часом ми "билися" крашанками. Катрусина крашанка побила мою і вона дістала "битку". Вона прийшла до себе, мала гарний, святочний настрій, запропонувала, що сама зробить каву, я не перечив, ми разом заклопотано поралися біля моєї залізної плити, після пили каву на малому столику малої їдальні і безконечно гомоніли про всілякі домашні, близькі справи і між іншим я їй оповів про мої будівельні проекти, які мають вже завтра початися і якими вона була захоплена.

— О, це буде щось гарне, — казала вона.

— Я хочу гарне, — казав я.

— Щось, як та ваша сорочка.

— О! Хіба це можна рівняти?

— Справа не в розмірі. Гарні речі, малі чи великі, однаково гарні.

— Ми говорили про тітку Ен. Сумна, пригноблююча тема, тітка Ен хворіє, Катруся переживає, не багато надій на покращання. і вони часто про мене говорять… Катруся не зраджувала змісту мови, але загально виходило, що вони мені вірять і що мої справи, на їх думку, на добрій дорозі.

А згодом, ми передягнулися у звичайні одяги і поїхали на танець, але не до Торонта, а тут же в Оквілі, у невеликій, новій, чепурній кав'яренці з виглядом на озеро, де ми під звуки хрипливих інструментів віддали данину рокен — ролям, твістам, пили коктейль і зовсім запізна вернулися до себе. Дорогою назад ми зворушливо мовчали, а прощаючись за темноти, ми обмінялися довгими цілунками, після чого Катруся вирвалась з авта і майже побігла до дверей свого входу, ніби від чогось тікала. Я був зворушений, залишив на подвір'ї авто, а опісля ще довго блукав у темноті весняної, свіжої ночі, переживав, передумував… Мої дороги виразно розходились двома напрямками, дві жагучі мети — одна далека і разом близька, а друга близька і разом далека.

Тим часом неухильно, обертаючи ніч у ранок, ніби працьовитий плугатар, ступав і орав ниву приречення нестримний час. Я відчуваю гостро його невмолимість, мої роки начинали набирати виразности, вимагалось рішення. А тим часом там далі на мене чекав новий ранок, я мав їхати на денну зміну моєї роботи. і мала початись нова моя ера. Завтра рано.

V

Це було велике літо… Започатковане великою весною. і взагалі щасливий рік. Цього року не стало Сталіна, наша королева була на другому році володіння, президент Айзенговер вступав у другий піврік президентства, а моя чарівна симпатія Одрей Гебборн вперше засяяла на голівудському небі.

Тоді також були модні перісті, кольору зебри, панчохи і ясно-червоні, а також рожеві кольори… Можливо тому, що на обрію цього континенту почало сходити ще одно "сонце кремля", на цей раз, замість люльки, з великою гаванською цигарою і мелянхолійною бородою.

Цього самого щасливого, обіцяючого року, а властиво цієї епохальної весни, на мою невинну, цілинну "Коломию", мов дикі орди Чінгіз-Хана, зробили навалу армії машинерії "Сарабіні і Ко", які вчинили пекельну гуркотню, від чого все довкруги нагадувало побоєвище при Вердені. Піраміди каменю, стоси цегли, глибокі сліди машин, пузаті тягарники, незграбні булдозери, пе-регуки запорошених, у жовтих шоломах, людей… Моя хата вилазила з грунту і росла, як на дріжджях, а далі вниз до річки, з казковою легкістю, на моїх очах виростало десять бонгалів, які викликали в мене корчі каяття і заздрощів, що, либонь, це могло бути моїм. Але я мовчав. і не зрікався в майбутньому реваншу.

Признаюсь, що цей гомін машин — гігантів, нагадує мені джезбенд Армстронга, спів Преслі, витівки роккен-ролу. Вони розривають землю, повітря, нерви, вони брязчать металом, вони витискають глибокі сліди, з під їх кроків вилазять фундаменти будинків, вони зчиняють землетрус… і можливо, з цього приводу, одного разу, я знайшов у своєму запорошеному сальоні, довгого, сірого вужа, згорнутого ковбасою, який мелянхолійно лежав у центрі мого старого турецького килима.

Я було розгубився, що з цим непроханим гостем, у такий час і в такому місці, маю робити, але пригадав одно індійське повір'я, за яким поява такого сотворіння мала б принести цьому домові щастя. Щоб нам не сваритися я замість скач-віски, поставив йому мисочку молока, але коли другого ранку, я заглянув до сальону, молоко стояло недоторкнуте, а мій гість зник безслідно. і лишень трохи згодом, випадково, за хатиною на призьбі, я натрапив на його прощальну візитивку у вигляді верхнього одягу, якого він великодушно залишив мені на спогад. Куди він відійшов сам, про це не зісталось ніяких даних.

І можливо, що поява того гостя не була аж такою випадковістю, можливо він справді мав добрий намір мені щось підсказати, бо незадовго після цього, саме коли бурхливо цвіли мої яблуні, яким я власними руками зробив манікюр, педікюр і тривалу зачіску, несподівано навідала мене Лена. Це було для мене своєрідним шоком, наші стосунки з Катрусею, після ностальгійного великоднього дебюту, набирали що раз більшого розгону, я вже почав було звикатися з певною невмолимістю долі і враз ця візита. Вона приїхала великим чорним "Лінкольном" зі своїм чоловіком і навіть мала щастя застати мене дома, у моєму робочому комбінезоні, серед рейваху і муравлиної мегушні мулярів. які вивершували стіни моєї будови. Вона сливе не змінилася, була у ясному, сіро-помаранчевому, легкому костюмі і кріслатому, солом'яному капелюсі, а її, шість футів росту, тонкий, легко похилий наперед, чоловік, з рудавим волоссям і в сильних окулярах на сильному носі, мав легкий, весняний, сірий одяг і такого ж сірого капелюха. Зогляду на зовсім роз'їжджений глибокими коліями мій заїзд, вони залишили свого "Лінкольна" на алеї Матіюса і повільною, обережною ходою, оминаючи вибоїни, входили на моє обійстя.

Побачивши їх і пізнавши Лену, я був глибоко вражений, відложив на бік мотику, якою обкопував кущі диких оливок, і пішов їм назустріч. Лена пізнала мене здалека, зірвалася бігти, залишила чоловіка і за мить ми вже душилися в обіймах, як двоє давніх найкращих друзів. Я був драматично зворушений і тільки мій ультра-робочий, запорошений вигляд, допоміг мені втримати рівновагу. Хвилину ми захоплено обдивлялися, підійшов її чоловік і вона безпосередньо й захоплено викрикнула:

— Павль! Це також Павль. Два моїх Павлі. Знайомтеся! — Він був за мене вищий, але тонший і тендітніший, мав одверте, приємне обличчя і ясні довірливі очі.

— Гав ду ю ду? — привітався він по-англійськи і подав руку.

— Гав ду ю ду, сер, — відповів я і назвав своє прізвище.

— Це ті ваші яблуні? — захоплено питала Лена по-українськи.

— Ті самі, - відповів я.

— Що за чудові дерева! А як цвітуть! і вони вродять яблука?

— Думаю, що так.

— А що ви там робите? — питала вона вже по-англійськи.

— Будуюсь, — відповів я.

— Так скоро. То ж недавно ви мали, здається, хату в Торонті.

— Таке наше темпо, — відповів я.

— Чи можна оглянути? — питала вона.

— Розуміється. Дуже прошу…

Ми зайшли на будову, все там рухалось, купи матеріялу й землі завантажували весь простір. Я просив ступати обережно, взуття Лени мало відповідало характерові терену. Я все уважно й поважно пояснював, намагався бути спокійним, показував рисунки, проекти, загальний малюнок майбутньої будови. — О, це чудово! — казала Лена. Направду дуже добре. Вражаюче! Гратулюю вам, Павле. — Її чоловік спокійний, зрівноважений, все без поспіху оглядав, похитував головою і час до часу зауважував: — О, єс! Гуд. Бері гуд. Джаст файн. О, найс, о, найс! — Він мав приємний, низький баритон, який звучав солідно й переконливо.

А мені було дивно, що ось біля мене та сама колишня, близька "моя" Лена, яка несподівано стала зовсім "не моєю", що між нами постав невидимий кордон, що ми вражаюче віддалені і офіційно обережні. Вона намагалася бути грайливо — легковажною і невтрально — приятельською, але я не був переконаний, чи на цей раз її акторські здібності вийдуть з цього переможно.