На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович - Страница 60

Я сидів проти неї на низькому, м'якому стільчику і якраз мав у руці книжку Теккерія "Роман без героя".

— Це для вас! Це якраз для вас! — гриміла далі пані Сомерсет, у відповідь на мою розгублену мовчанку.

— А, я знаю… Ви там з тими своїми… Чи ви вірите справді в любов? — і не дозволивши мені на відповідь, вона одразу відповідала сама. — Я в це не вірю! Я це сама пережила! Я знаю! Я знаю! Це велика брехня!

— А що ви вірите… — Я розкрив було рота, щоб сказати, що це не правда віри, але вона не дозволила.

— От ви будете читати у цього самого Теккерія, що це є страшна ілюзія. Власне ілюзія! Це уроєння. Це такий параліч реального… О, мій Боже, мій Боже! і як це ми люди не можемо збагнути, що… Ну скажіть, ну скажіть!..

Мені було не легко висловитись вистачально по-англійськи, я шукав потрібні слова, у поспіху не міг їх знайти і мій вигляд напевно зраджував велику розгубленість. Я дуже добре розумів її наміри і її тенденції, одначе не міг дати їй остаточної можливости виконати її завдання. Одруження Катрусі було тепер для неї "головне питання кожного її дня, але я мусів вдавати турка і уникати справжньої відповіді. Я говорив про те і про це, про любов, як силу, як частину природи, як невід'ємну окрасу розмноження роду, як поезію, красу взагалі, мистецтво. Пані Сомерсет прекрасно це розуміла, але вимагала не краси й не поезії, а звичайної прози.

Мене знов виручив Снилик. Ми з ним безперерви були на лінії. Я не мав дома телефону, але я мав його у себе на роботі, як також я мав його на кожному кроці моїх стежок. Внедовзі, при кінці березня, пізно вечором, біля години дванадцятої, у мене на роботі задзвенів телефон. Я підняв слухальце і на моє "гальо" почув голос Снилика. Був помітно втомлений, але як звичайно повний завзяття.

— Слухай, Павле! Маю для тебе нову забавку.

— Якась рудера? — запитав я.

— Но… Не так аж образливо. Прекрасна хатка на сім кімнат з гаражем… і з виглядом на озеро.

— Ха-ха! — казав Снилик.

— А ціна?

— Ціна твоя. П'ятнадцять грен. Можливо, можливо! Можливо спустить… Але раджу взяти. Tіп топ! При певних твоїх… Ти розумієш. Дві-три тисячки можеш залучити.

Другого дня я вже ту забавку оглядав, третього підписав "оферту", а четвертого брався до роботи. Це вимагало лишень звичайної поверхової уваги, а за тиждень цей самий Снилик привіз своїм Фордом нового купця, якогось еспанця і ми погодились на сімнадцять тисяч. — Вел, — казав Снилик. Не велика здобич, а все таки здобич. — і головне, що мене при тому найбільше розібрало, це розміри мого діла. Вони видались мені жалюгідно малими. Десь приблизно в тому самому часі, ми сиділи зі Сниликом і моїм новим приятелем Медиком у "грілі" мого, знов таки старого приятеля Пилипа Стецика, що при вулиці Квін, один блок на захід від Батерст, у його найзатишнішому "сальоні", пили дешеву каву і обговорювали дивовижну, як на наші умови, справу — заснування нової будівельної компанії. і на диво, це була моя ініціятива, до речі не останньої дати, бо ще будучи у Ванкувері, я познайомився з деякими нашими, не дуже великої фахової грамотности людьми, які мали вже чималеньку компанію, яка в різних місцях того пречудового міста, будувала не менш пречудові бонгала… Мені це діло подобалось. Будівництво, це мій коник взагалі. Я інколи впаїдаю в істерику, коли бачу гарну будову. Тим більше, що в Торонті вже було кілька наших очайдухів, які цим ділом досить успішно займалися. Один мій товариш, земляк, з якихсь старих часів емігрант, який мав обтяті пальці лівої руки, вже на старості років, "впав на думку", що замість обтинати пальці на чужій роботі, чи не краще занятися будівництвом, як він казав, на власне копито. Останнього літа, він пішов за своєю мудрою радою і власними силами, з не дуже великим капіталом, він збудував п'ять мешканевих котеджів в околиці компанії Дженерал Моторе і заробив не більше, не менше, — десять тисяч чистогоном. Це, казав він, ніяка ще сума, інші на такому ділі виробляли три рази стільки, але по-перше я ще не мав досвіду в цій роботі, а по друге, я такий досвід набув, а за це треба платити.

І я йому вірив. Я сам намірявся набувати досвід і що мені шкодило — моя надмірна обережність. Я боявся рискувати, а це в рискованому ділі, найбільший риск.

Не дивлячись на те й на це і на все інше, ми заложили тріюмвірат Снилик

— Данилів — Медик — перший: торговельний досвід, другий: два й пів акра будівельної площі, третій: будівельна освіта. Чого бракувало — будівельного капіталу. Але Снилик вроджений оптиміст, він постійно повторяв ту саму істину, що капітали ростуть на вулиці Квін, на полях, на автострадах, в телефонних книгах і треба лиш нагнутися, щоб їх підняти. Можливо, він мав рацію і що нам залишалося — доказати це на практиці. Нагнутися і піднести. і в кожному разі, наша чарівна трійця з грілу Вікторія при вулиці Квін, мала на увазі саме цим ділом невідкладно зайнятися. Рішено і підписано. Наша розмова не тривала більше години. Ми встали з-за столу і, протискаючись через маси людей біля бару, вийшли на мокру, брудну вулицю, зайшли за ріг вулиці Маркгам, де чекало на нас авто Снилика, всілися до нього, гучно тріснули дверці, авто рушило і побігло вверх до вулиці Дандес. Це було між першою і другою годиною дня якогось, вже не пригадую числа в кінці березня.

Тим часом надходила весна. Як я вже, здається, згадував, я назвав своє місце в Оквілі "Коломия" і при в'їзді до неї, на одній з моїх сосон, я примістив табличку з цією назвою, виписаною чорними готичними літерами на брунатному тлі, запозиченою, розуміється, з прапам'ятного котеджу Лисого на озері Сімко. Сама ж Коломия, як така, не мала для мене ніякого меморіяльного сентименту і лишень Снилик, який, вдається, походив родом з околиць того символічного місця, був цим підлещений і сприйняв це як мою данину патріотизму старим нашим ріднокрайовим закутинам.

Отже йшла весна… Вона заздалегідь наводила на мене паніку. Я бачив мої здичілі яблуні, нестрижені живоплоти, завалене сухим бадиллям поле. Що мав з цим робити? Залишити й надалі на волю Божу, як домену фазанів, зайців та всілякого зілля, а чи пробувати привести його до якоїсь цивілізованої подоби. Тим часом я ще не мав на це остаточного рішення, поле чекало долі, сонце лило на нього своє тепло, воно оживало і швидко на очах міняло барву. Зі сірого воно ставало сивим, зі сивого зеленим. Зграї перелетних барвистих птахів невідомих пород наповняли його гамором. Я ж шукав рішення і був зайнятий.

А в тому також купівлею авто-машини. Ця справа давно непокоїла мою вражливу амбіцію, засадничо вона була дуже проста і дуже зрозуміла, але для мене вона спричинила багато метушні. Це далеко не те саме, що купити черевики, або штани, це щось подібне до того, як колись купувалось коня, чи вибиралось наречену. Це безпосередня жива справа, авто це частина нашої природи, автостради, вулиці, гаражі ними заповнені, їх більше ніж людей, ніж собак — журнали, радіо, телевізія, неонові світла співають їм такі ж оди і пеани, як і Де-борі Кер чи Фредові Астерові, і як зі всім цим одразу розібратися, особливо коли ви не мали належного досвіду.

Спочатку я мав намір дуже пуританський. Щось винятково скромне, якийсь з другої руки фольксваген за триста долярів. Щось, що возило б мене туди і назад між Торонтом і Оквілом. Але як тільки я торкнувся цієї справи, до речі дуже обережно, ніби початкуючий музика торкається струн скрипки, як вона одразу брязнула і загула на сто голосів. Торонто має сотні місць, заставлених барвистими, як великодні крашанки, вживаними автами, всі вони блищать своїми кольорами під зливою світла і неонових реклям, всі вони рвуться до рук, всі вони готові вести вас на край світу, всі вони кокетливо, як балерини, манили й заражали ваші естетичні смаки.

Вимагалось тільки відваги, якої я, признатися, не мав, триста долярів, якраз моя ціна, але триста долярів не моя амбіція. Вагаючись, я вдаюся до одного з моїх таборових знайомих, який працював у одній фірмі при вулиці Бей. Вулиця Бей це вулиця фордів, крайслерів, даджів, шевролетів, каделяків, їх розміщено там за склом, як ікони святих, і коли ви там появляєтесь, ви одразу відчуваєте непереможний вплив їх магічної сили і глибоку пошану перед їх маєстатом.