Гори говорять - Самчук Улас Олексійович - Страница 4

— Заграйте нам, але шпаркої. Що б усім люциперам у пеклі занудило. Aнy, скрипачу, різни!

Музики різнули. Павло, за ним Юра, за ними й я пустився в тан. Гикнулося, притупнулося ногою й зацокотали в вікнах шибки. Піт обливає чоло, заливає очі. Поля! Тісно тут! Пісня рветься й розносить хату. Повно нас. Скрізь ми. Брати Цокани гуляють. Знайте, вороги, й дивіться. Дівчина, яка попала б під руку, підхоплювалася й фургалом вертілася у повітрі. І чим міцніше шкварили музики, чим скорше рокотали цимбали, а смик, мов пес, глодав скрипакові струни, тим буйнішав танок, тим скаженіше виробляли парубоцькі ноги.

Танцювали ми, танцювали всі легіні й дівчата, лиш Марійка стояла затиснута в самий кут і сумно дивилася. Наші тепер музики й наш танець. Легіні, мов жеребці, реготали, а дівчата вивівкували й шалено витуптували ногами.

Дивляться на це Манівчуки й буряться. Ніяково переривати гульню. Звичай такого не каже, але й дивитися. як твій ворог у твоїй хаті перед очима гуляє й тішиться, — не можна. Хто б видержав таке. Старший з них устає і виходить. Метке Павлове око помітило це. Помітив це і Юра, бо вже про все догадався. Але вони гуляють далі. Душно й кожухи злізли наопашки. Музики дістали ще таляра й чарку — заохочені тнуть.

— Ей, брати мої, соколи! — гукає Павло. — Погуляємо, чарку випємо за здоровля, бо тільки й маємо нашого. Умреш і згниєш, а втіха іншим лишиться. Ай, дівчата, зозулята! Котора полюбить, приголубить — озолочу, замилую! Гей!.. — в цей час котрийсь із легінів сіпнув його за полу… Оглянувся — Тулайдан Гнат з Ясіня.

— Ходи-но, бра, сюди, — і потяг Павла взад. Він продерся через натовп, щось там з легінями порадився, за хвилину покликав Юру і мене.

— Здається, брати, що нам хочуть тут помяти трохи ребра. Шепни, Дми, кому треба, а я піду гуляти далі. Та буками запасіться…

Хлопці, що з нами прийшли, обурилися. — Як! Що значить? Коли гуляти, то всім гуляти. Нате й весілля. Цокани гості в нас, не дамо їх.

Це все в темних сінях. Бачимо, один за другим смикнули Манівчуки надвір. Чуємо, за стіною шепчуть і мабудь чарку пють. Видно Манівчук частує. Через хвилину з ревом протиснувся з двору до хати якийсь легіниско. Здоровий. Реве, як бугай.

— Гей, хто тут зайвий з Угорщини, давай дорогу!

В наш город стріляє. Але. Павло ніби й не до нього. Легінь уліз до хати, реве, смикається до Павла, ніби ненароком пхнув на нього дівчину. Павло терпів, терпів і раптом — брязь легіня в пику.

Удар був меткий і щирий, легінь поточився й клякнув додолу. Навіть скрикнути не встиг. За нього хтось на цілу губу ревнув: гвавт! Цокани розбиваються!

Захвилювався натовп. Манівчуки ввігналися до хати, за ними гурт легінів Повінню хлинули й наші легіні.

Павло відступив набік, зціпив пястуки, випнув груди. — Ану, кому життя обридло! Підступай! — Лютий, увесь тремтить, обличчя — жар. Всі легіні самі від себе на два табори розсипалися. Ми не чекали нападу. Раз, раз! Репіт, брязкіт битого посуду та вікон. Оджоги, коцюби, макогони — все пішло в хід. Згасло світло. Хтось вже через вікно вилетів і там на ціле горло репетує.

Хатній бій йшов непомітно, та хтось заревів, ніби його душили. Блиснуло знов світло й усі побачили старого Манівчука в обіймах Павла. Міцні були ці обійми. Так уміють лише медведі обіймати. Від них усі кісточки старого тріщали.

— Так це тобі за батька. Раз! Раз! Раз! По черепі. В ту мить десь взялася Марійка. Вона ніби десь плигнула згори й хапнула Павла за руку.

— Павле! — скрикнула перелякано. — Будь добрим…

Це випало зненацька, мило, тепло, і рука Павла відразу заклякла. Коротеньку мить подивилися одно одному в очі. Безодня жалю, люті й любови злилися в тих поглядах, Скривлене від люті Павлове обличчя відразу, ніби освітив сонцем, прояснилося. Він підняв на руки старого свого ворога, — гей, розступіться! — підніс до ліжка й бухнув його в подушки.

Після швидкими, різкими кроками, розбивши ворохобний натовп, Павло вийшов надвір.

Бій ущух одразу. Всім стало ніяково. Ми вийшли за Павлом. Він стояв за рогом хати й витерав чоло.

— Біжи, Дми, по мого кожуха. Підемо, браття, домів. Хай їм чорт.

Голос змінився. Тихий, лагідний. Пішов по кожух, довго його шукав, а знайшовши, ми відразу відійшли.

4

Йшли зовсім мовчки. Почувалися безпечними. Ніхто за нами не йшов, ніхто нічим не погрожував. Після нагнав нас Тулайдан.

— Піду з вами, — каже він.

— Можеш — відповів Юра.

— От вони всі тепер здивовані, — почав було Тулайдан, та ніхто з нас не мав бажання розпочинати про це. Тулайдан замовк.

Ніч тиха, місячна, зоряна. Впала сильна роса й чути приморозок. Спочатку йшли дорогою, після звернули вліво й подалися вверх, плаєм на полонину Григорівку.

— Ти що робив, Гнате? — порушив тишу Павло.

— Та-а-а, знаєш… — і Гнат махнув рукою. — Все до того адвоката… по дорозі й на весілля зайшов.

— А адвоката нащо потрібуєш? Судишся? — майже суворо допитував Павло.

— Та все з тим Розенкранцом. Хто його знає, що з того буде.

— Що, вигнав вас з хати? Як то те все до чорта сталося? — запитав Юра.

— Все неньо. Ходили, ходили до нього, часом випивши, прийдуть, хвалять Йойну. Та раз приходять і хваляться. Так і так. Йойна домагається нашого грунту. Як то, схопився я. — Та хто його знає. Я в нього, кажуть, однієї зими на метрак малаю позичив. Обіцяв, що за місяць поверну. Минув місяць, бик пропав. Треба було другого купити. Пане Йойно, підождіть ще пів року. Зароблю в бутині, віддам. — Ну, чому не підождати. Все одно відсотки ростуть. За пів року старий наш не зміг відсотків заплатити. Знову до Йойни, знов просить. А за два роки Йойна нарахував, що і грунт і хата пішли до нього. Я вже тут сам узявся за діло. Мене дивує, як воно так сталося.

— Ну, судився з ним? — питає Павло.

— Судився. Чорт би такі суди забрав. Жид на жидові сидить і жидом поганяє. Попробуй з таким судом, звяжися. Судився. Два рази ставали. На адвоката останнє стягнули й усе марно. Тепер зима надходить і з хати виганяє.

От воно як.

Йшли поволі під гору. Вийшли на полонину. Тиша, шумить ліс і потоки. Місяць великий, великий і тяжкий, повний. Світло його мідяне якесь. Гори олиті ним і стоять непорушно камяні велитні. Пройшли полонину, зійшли дещо плаєм у низ і вийшли на скелю Климпуш.

Звідсіль видно Близницю, Драгобрат. На північ велично здіймаються Синяк, Довга, Хомяк. В низу сріблиться в місячнім сяйві річка Лазещина, видно стріхи хат. Чотири довгі тіні підійшли на край скелі, і зупинилися. Всім хотілося полюбуватися цією тишою, величністю — простором. Повітря чисте, пахуче. Груди високо підіймаються й утягають смоляні запахи. Коли б крила, зірвався б звідси й полетів би до зір. Колись тут камінь на залізницю добували, рвали його динамітом і скочували в долину. А тепер прірва метрів двісті глибока лишилася. А далі ліс, ліс і ліс. Смереки, як свічі. Кожний куцак горить і кожна гілочка тон виводить.

Юра перший перебив тишу. — Гарний, каже, наш край.

— Гарний та дурний, — флегматично додає Павло й спльовує.

— То найкраще, кажу, коли б кожний починав від себе.

Павла зірвало. — Брешеш, брате! Не туди стріляєш. Те, що чоловік дещо гульне, дещо розправить кости, — дурне. Не станеш сидіти на запічку й, як стара баба, стогнати. Молодість є молодість й кінець.

І Павло почав розводити своє. Про мадярів, жидів. Ненавидів їх. Завжди, коли впадав у поважний настрій, одразу про це зачинав. Говорив пристрасно, розмахував руками.

— Пора, казав вія, правду перед очі поставити. Другі нас живцем проковтнуть. Прошу тебе — Розенкранц. Що є тут Розенкранц? Чорти його знають, звідки присунувся сюди, розставив свою павутину й смокче нашу кервавицю. А скільки тих Розенкранців налізло до нас? Глянь на Ясіню. В долині, при дорозі, самий тобі Розенкранц. А наш гуцул, Бог зна, куди заліз під небо й сидить, як воша голодна.

— Нічого, махнув чомусь рукою Гнат. Колись і на нашій вулиці буде празник. Отоді ми й; Покажемо, хто ми й що ми. Кажуть, он війна буде. Ех, коли б війна. Брязну все в землю й на війну.