Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 45

— Твоє останнє слово? — піддрочуючи, спитав його Дідеріх.

У відповідь Кінаст витяг з кишені обручки.

По обіді пані Геслінг навшпиньки вийшла з покою, де сиділи заручені. Дідеріх також хотів зникнути, але вони запросили його піти з ними погуляти.

— Куди ж ми підемо, де мама й Еммі?

Еммі відмовилася йти, і тому пані Геслінг теж лишилася вдома.

— Бо це виглядало б дивно, розумієш? — сказала Магда.

Дідеріх погодився з нею. Він навіть біля входу до фабрики струснув порох, що пристав до її хутряного жакета. Він ставився тепер до Магди з пошаною, бо вона допевнилася успіху.

Вони пішли в напрямку до ратуші. Хай люди бачать, це не пошкодить. Щоправда, перший, кого відразу ж зустріли на Мейзештрасе, був усього лише Наполеон Фішер. Він вишкірив зуби перед парочкою і кивнув головою Дідеріхові, погляд його говорив, що він цілком у курсі справ. Дідеріх багрово почервонів; йому хотілося спинити механіка і тут-таки, просто на вулиці, вилаяти його; але хіба це було можливо? «Велика моя помилка, що я вдався в інтимності з цим хитрим пролетарем! Обійшлося б і без нього! Тепер він крутиться коло дому, щоб раз у раз нагадувати мені, що я у нього в руках. Він дійде ще й до шантажу». Але, дякувати богові, всі розмови між ним і механіком відбувалися сам на сам. Що б Наполеон Фішер про нього не говорив, все це звичайнісінький наклеп. Дідеріх просто запроторить його до тюрми. Проте він так ненавидів його за співучасть, що попри двадцятиградусний мороз його аж у жар кинуло і він спітнів. Дідеріх озирнувся. Невже жодна цеглина не впаде на голову Наполеона Фішера?

На Геріхтсштрасе Магда подумала, що прогулянка себе виправдала бо в домі члена окружного суду Гарніша біля вікна стояли Мета Гарніш та Інга Тіц, і Магда знала напевне, що на їхніх обличчях, коли вони побачили Кінаста, відбилася глибока тривога. Кайзер-Вільгельмштрасе сьогодні, на жаль, була малолюдна; тільки майор Кунце і доктор Гейтейфель, які прямували до «Гармонії», здалеку з цікавістю подивилися на них. На розі Швейніхенштрасе сталося щось таке, чого Дідеріх не передбачив: саме попереду них ішли пані Даймхен з Густою. Магда зразу ж прискорила ходу і заговорила жвавіше. І справді, Густа обернулась, і Магда змогла сказати:

— Пані Даймхен, дозвольте відрекомендувати вам мого нареченого, пана Кінаста.

Наречений був оглянутий з ніг до голови і, очевидно, схвалений, бо Густа, яка з Дідеріхом відстала трохи, спитала не без пошани:

— Де ви його роздобули?

Дідеріх пожартував:

— Ну, так близько, як вам, не всякій пощастить знайти свого нареченого. Зате цей солідніший.

— Ви вже знову починаєте? — вигукнула Густа, але без ворожості. Вона навіть відповіла на Дідеріхів погляд і при цьому легко зітхнула. — А мій завжди бозна-де. Я зовсім ніби вдова. — Вона задумливо подивилася вслід Магді, яка спиралася на Кінастову руку.

Дідеріх сказав глибокодумно:

— Дай мертвим спокій. Є досить живих. — При цьому він притис Густу до самої стіни будинку й жадібно заглянув їй в очі; і справді, її миле, повненьке личко на мить виявило прихильність.

На жаль, вони вже дійшли до Швейніхенштрасе, 77, і довелося розпрощатися. За Саксонською брамою починалося передмістя, і брат та сестра Геслінги з паном Кінастом пішли назад. Магда, яка міцно спиралася на руку нареченого, підбадьорливо сказала Дідеріхові:

— Ну, що ти гадаєш?

Його обличчя почервоніло, він засопів.

— А що мені гадати! — сказав він, і Магда засміялася.

Безлюдною вулицею, в густому присмерку, їм назустріч наближалася якась постать.

— Чи це не?… — спитав непевно Дідеріх.

Але постать наблизилася: огрядний, очевидно ще молодий чоловік, у широкому м’якому капелюсі, елегантно вбраний. Ноги він ставив носками всередину.

— Та це ж Вольфганг Бук! — Він ображено подумав: «А Густа вдає, ніби він десь на іншому краю світу. Треба відучити її брехати!»

— А, це ви! — молодий Бук потис Дідеріхові руку. — Дуже радий.

— Я теж, — відповів Дідеріх, стлумивши свою образу на Густу, і познайомив майбутнього шуряка із своїм шкільним товаришем. Бук віншував нареченого й наречену і пішов з Дідеріхом позад.

— Ви, певно, йшли до своєї нареченої? — зауважив Дідеріх. — Вона вдома, ми щойно відпровадили її.

— Справді? — сказав Бук і знизав плечима. — Ну, я ще встигну до неї, — флегматично озвався він. — Тепер я радий, що знов зустрівся з вами. Наша розмова в Берліні — єдина, чи не так? — була така цікава.

Тепер вона здавалася такою й Дідеріхові, хоч тоді лише роззлостила його. Дідеріх пожвавішав.

— Я так і не побував у вас. Ви ж знаєте, як у Берліні важко вибратися. Тут, звичайно, часу досить. Глушина, правда? Подумати лише, що доведеться тут збути все життя, — і Дідеріх указав на непривітний ряд будинків.

Вольфганг Бук потягнув своїм трохи вигнутим носом повітря, пожував м’ясистими губами, начебто куштуючи щось, і очі його набули глибокодумного виразу.

— Все життя в Нецігу, — повільно сказав він. — Авжеж, так воно й буде. Наш брат не має можливості жити сенсаціями. А втім, і тут вони трапляються. — Він двозначно посміхнувся. — Сенсація, якої наробив вартовий, високо сягнула…

— Ах, он як… — Дідеріх випнув живота. — Ви знову починаєте критиканствувати. Заявляю, що я в цій справі цілком на боці його величності.

Бук відмахнувся.

— Киньте. Я знаю його.

— А я ще краще, — переконано сказав Дідеріх. — Хто в лютому, після великих заворушень, подібно до мене, стояв віч-на-віч з ним у Тіргартені і бачив, як блискають ці очі, ці фрідріхівські очі, — той вірить у наше майбутнє.

— В наше майбутнє — бо хтось блискає очима… — Букові губи і щоки меланхолійно обвисли.

Дідеріх пирхнув носом.

— Знаю, ви не вірите в роль особи у наш час. Інакше б ви стали Бісмарком або Лассалем.

— Зрештою це мені під силу. Звичайно, так само, як і йому. Хоч зовнішні обставини у мене й не такі сприятливі.

Його тон став жвавіший і переконаніший.

— Особисто, для кожного з нас, важливим є не те, щоб насправді багато змінити в цьому світі, а щоб відчувати, немов ти це робиш. Для цього потрібен тільки талант, а він у нього є.

Дідеріх почав хвилюватися, він озирнувся.

— Хоч ми тут і самі — у наших супутників важливіші теми для розмови, — але я все ж таки не знаю…

— Вам усе здається, що я настроєний проти нього. Насправді ж він мені несимпатичний не більше, ніж я сам собі. На його місці я так само серйозно поставився б до випадку з Люком і з нашим нецігським вартовим. Що це була б за влада, коли б їй нічого не загрожувало? Лише тоді відчуваєш власну вагу, коли знаєш, що у тебе є вороги. Чим би він став, якби йому довелося сказати собі, що соціал-демократія має на увазі зовсім не його повалення, а, щонайбільше, трохи розумніший розподіл прибутків.

— Ого! — вимовив Дідеріх.

— Чи не так? Це обурило б вас. І його теж. Плентатися в хвості подій, не керувати ходом подій, а бути лише влученим до нього… Хіба це можна стерпіти?.. Почуватися необмеженим — і при цьому не бути спроможним навіть збудити ненависть інакше, ніж словами і жестами. Бо за віщо чіпляються критикани? Що трапилося серйозного? І справа Люка — знов-таки лише жест. Рука опускається, і все лишається по-старому; але актор і публіка пережили сенсацію. А в наш час, любий Геслінгу, всім нам тільки цього й треба. Він сам, той, про кого ми говоримо, був би, повірте мені, здивований більше від усіх, коли б спалахнула війна, яку він весь час накликає, або революція, яку він сотні разів бачив у своїй уяві.

— Цього вам не доведеться довго чекати! — скрикнув Дідеріх. — І тоді ви побачите, що всі справжні німці будуть вірно і твердо стояти за свого кайзера!

— Звичайно. — Бук дедалі частіше знизував плечима. — Цей штамп накинений ним самим. Ви дозволяєте йому накидати вам слова, і світогляд ніколи не регулювався так добре згори, як зараз. Але дії? Наш час, любий сучаснику, не відзначається дійовістю. Щоб уміти переживати, треба насамперед жити, а саме в дії ховається небезпека для життя.