Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 31

— Будемо сподіватися, — сказав Дідеріх. — Корпорація навчила нас мужності та ідеалізму, цього досить, обійдемось і без віршування.

— «Геть вогні свічок вівтарних!» — декламував Ядасон. — Це саме для мого друга Цілліха. До речі, він уже, напевно, встиг подрімати після обіду, ми можемо рушати.

Вони застали пастора за кавою. Він хотів одразу ж вислати з кімнати дружину і дочку, але Ядасон галантно затримав господиню і спробував поцілувати руку й панночці, однак та обернулася до нього спиною. Дідеріх, який був у вельми піднесеному настрої, став наполегливо умовляти дам залишитися, і це йому пощастило. Він заявив їм, що Неціг після Берліна вражає своєю тишею.

— Дами тут також старосвітські. Даю вам слово честі, шановна панно, ви — перша з тутешніх дам, яка могла б спокійно перейтися по Унтер ден Лінден, і жодна душа не подумала б, що ви з Неціга.

Після цього він дізнався, що вона й справді побувала в Берліні і навіть у шантані Ронахера. Дідеріх негайно ж скористався з цього; він нагадав їй почутий там куплет, який він, однак, міг проказати їй тільки на вушко: «Все, що є у наших дам, все вони покажуть нам…»

Пасторова дочка кинула скоса на нього двозначний погляд, і він насмілився полоскотати їй вусами шию. Панна благально подивилася на нього, і тим палкіше він запевнив її, що вона «чарівна кішечка». Вона опустила очі і сховалася під крильце матері, яка здаля спостерігала їхню гру. Пастор вів серйозну розмову з Ядасоном. Він скаржився, що в Нецігу до відвідування церкви ставляться з нечуваною недбалістю.

— Третьої неділі по великодню — ви розумієте, що це значить? — мені довелося казати проповідь паламареві і трьом бабусям із притулку для старих панночок. Всі інші хворіли на інфлуенцу.

Ядасон сказав:

— За тієї стриманої, щоб не сказати ворожої, позиції, яку панівна партія посідає щодо церкви і релігії, треба ще дивуватися з цих трьох бабусь. Чому б їм краще не відвідувати вільнодумні лекції доктора Гейтейфеля?

Тут пастор схопився із стільця. Він так задихався, що борода його ніби спінилася, а сюртук узявся химерними хвилями.

— Пане асесоре! — насилу вимовив він. — Та людина. — мій шуряк, і «моя помста» — сказав господь. Але хоч та людина мій шуряк і чоловік моєї рідної сестри, я можу тільки молити господа, так, молити, склавши руки, щоб він нарешті уразив його небесним громом. Бо інакше господь колись муситиме пролити сірку і вогонь на весь Неціг. Кавою, ви розумієте, кавою на дурничку заманює Гейтейфель людей, щоб уловити їхні душі. І він утовкмачує їм, що шлюб не таїнство, а умовина — все одно як замовити костюм. — Пастор засміявся від злості.

— Фе! — обурено пробасив Дідеріх. І поки Ядасон запевняв пастора в тому, що сповідує позитивне християнство, Дідеріх, сховавшись за фотель, відновив свої спроби ближче познайомитися з Кетхен. — Панно Кетхен, — сказав він, — можу вас запевнити, що для мене шлюб справді таїнство.

— Посоромтеся, пане докторе, — відказала Кетхен.

Йому стало жарко.

— Не дивіться на мене так.

Кетхен зітхнула.

— Ви страшенний розпусник. Ви, мабуть, не кращий за пана асесора Ядасона. Ваші сестри вже розповіли мені, що ви накоїли в Берліні. Вони ж мої кращі подруги.

— Тоді ми, значить, скоро побачимося?

— Так, у «Гармонії». Але не думайте собі, ніби я вірю хоч одному вашому слову. Ви ж приїхали сюди разом з Густою Даймхен.

— Що це доводить? — спитав Дідеріх. — Він протестує проти всіх висновків, що їх здумають робити з цього чисто випадкового факту. До того ж панна Даймхен заручена.

— Ну, — проказала Кетхен, — їй це не заважає, вона страшенна кокетка.

Пасторша також потвердила це. Вона ще сьогодні бачила Густу в лакованих черевичках і бузкового кольору панчохах. Це не віщує нічого доброго. Кетхен скривила рота.

— Ну, а спадщина…

Сумнів, який забринів у її голосі, змусив Дідеріха зніяковіти й замовкнути. Пастор щойно погодився з асесором, що треба докладніше обміркувати з гістьми становище християнської церкви в Нецігу, і зажадав у дружини пальта і капелюха. На сходах було вже темно. Пастор і Ядасон пішли наперед, то ж Дідеріхові пощастило здійснити ще один напад на шию Кетхен. Вона завмираючим голосом сказала: «Так лоскотати вусами не вміє ніхто в Нецігу», — що його спочатку потішило, але відразу ж навело на небажані здогади. Він зразу ж випустив Кетхен і зник. Ядасон, який чекав унизу, тихо сказав:

— Сміливіше! Старий нічого не зауважив, а мати вдає, що не помічає. — І він нахабно підморгнув.

Пройшовши повз Марієнкірхе, вони вже збиралися звернути на Ринкову площу, але пастор зупинився і рухом голови показав назад.

— Ви, звичайно, знаєте, панове, як зветься цей завулок ліворуч від церкви, під аркою? Ця темна діра або, слушніше, відомий дім у завулку?

— «Маленький Берлін», — сказав Ядасон, бо пастор не рушив з місця.

— «Маленький Берлін»! — з болісною посмішкою повторив пастор і, ще раз піднявши руки, в священному гніві вигукнув так голосно, що перехожі почали оглядатись: — «Маленький Берлін»!.. У затінку моєї церкви! Такий дім! А в магістраті не хочуть мене слухати, там глузують з мене. Але там глузують ще де з кого. — Тут пастор рушив далі. — А він не дасть глузувати із себе.

Ядасон також був тієї думки, що він не дозволить глузувати із себе. Але в той час, як Дідеріхові супутники так гарячкували, він побачив Густу Даймхен, яка йшла їм назустріч. Він манірно скинув перед нею капелюха, а вона недбало всміхнулася. Йому впало в око, що у Кетхен Цілліх таке ж лляне волосся і такий самий маленький, нахабний загнений носик. Власне, байдуже, ця чи та. Щоправда, у Густи ще й приємна повнява. «І вона нічого не попустить. Зразу дістанеш ляпаса». Він обернувся і подивився їй у слід: ззаду вона була незвичайно кругляста, все тіло її злегка погойдувалося. Цієї хвилини питання для Дідеріха було з’ясоване: вона або ніхто!

Його супутники тільки тепер помітили її.

— Це, здається, пройшла донька обер-інспекторші Даймхен? — спитав пастор і відразу додав: — Наш притулок для пропащих дівчат досі ще чекає пожертв від святобливих. Чи належить панна Даймхен до святобливих? Люди кажуть, ніби вона одержала в спадщину мільйон.

Ядасон поспішив заявити, що тут дуже прибільшено. Дідеріх заперечив: він знає обставини цієї справи, її покійний дядько нажив на цикорію ще багато більше, ніж гадають. Дідеріх твердив це доти, поки асесор не пообіцяв йому з’ясувати істину через магдебурзький суд. Після цього Дідеріх, задоволений, замовк.

— А втім, — сказав Ядасон, — гроші все одно потраплять до рук Буків, тобто крамоли.

Але Дідеріх і тут мав певніші відомості.

— Ми з панною Даймхен приїхали разом, — зробив він першу спробу, намацуючи грунт.

— Он як? — відповів Ядасон. — Що ж, можна віншувати?

Дідеріх знизав плечима, ніби дивуючися з асесорової нетактовності. Останній попросив пробачення; він тільки думав, що молодий Бук…

— Вольфганг? — спитав Дідеріх. — У Берліні я зустрічався з ним щодня. Він з актрисою живе там.

Пастор осудливо кашлянув. Вони саме переходили майдан перед театром, і він кинув суворий погляд на високу будівлю. Потім сказав:

— «Маленький Берлін», щоправда, стоїть коло самої церкви, та принаймні в темному закутку. А цей храм розпусти красується на відкритому майдані, і наші сини і дочки, — він указав на під’їзд, де стояли актори, і актриси, — торкаються ліктем блудниць!

Дідеріх із засмученим обличчям погодився, що це надзвичайно прикро, а Ядасон висловив своє обурення «Нецігською газетою», яка раділа з того, що минулого сезону в чотирьох п’єсах були показані позашлюбні діти, і назвала це прогресом!

Тим часом вони звернули на Кайзер-Вільгельмштрасе, де їм довелося розкланятися з кількома чоловіками, які входили до будинку масонської ложі. Коли вони знову наділи шанобливо скинуті капелюхи і будинок лишився позаду, Ядасон сказав:

— Треба буде взяти на замітку цих панів, які ще вдаються до масонського дешпоту. Його величність рішуче засуджує їх.