Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 23

Йому щось здавило горло, він провів рукою по її шиї, і голос йому урвався.

— Агнесо, люба Агнесо, ти не знаєш, як я тебе кохаю… Я боявся тебе, так, я! Три роки я тужив за тобою, але ти була надто гарна для мене, надто прекрасна, надто добра…

Серце його розтануло; він розповів їй усе, що після її перших відвідин написав у листі, який досі ще лежав у шухляді його письмового стола. Вона випросталась і, напіврозтуливши уста, захоплено слухала його.

— Я знала, що ти такий, ти такий самий, як я, — тихо раділа вона.

— Ми створені одне для одного! — сказав Дідеріх, пригортаючи її до себе, але зразу ж злякався свого вигуку. «Тепер вона чекає, — подумав він, — тепер я мушу сказати». Він хотів це зробити, але щось паралізувало його. Руки, які стискали її, помалу слабшали… Вона поворушилася; він зрозумів, що вона більше не чекає. І вони випустили одне одного з обіймів, не дивлячись одне на одного. Дідеріх зненацька затулив обличчя руками і заплакав. Вона не спитала чому, а почала втішливо пестити його волосся. Це тривало довго.

Над його головою, в простір, Агнеса мовила:

— Хіба я сподівалася, що це буде вічно? Це мало скінчитися погано, тому що було так добре.

Він стрепенувся в розпачі:

— Але ж нічого не скінчилося!

Вона спитала:

— Ти віриш у щастя?

— Якщо я маю втратити тебе — ні!

Вона прошепотіла:

— Ти собі підеш, життя захопить тебе, і ти забудеш мене.

— Краще вмерти! — і він пригорнув її до себе.

Вона прошепотіла коло самої його щоки:

— Дивись, як тут широко, геть-чисто як на озері. Човен сам відлинув від берега і заніс нас сюди. Пам’ятаєш ту картину? І озеро, по якому ми вже якось пливли у мріях? Куди? — І ще тихше: — Тепер куди?

Він не відповідав. Міцно обнявшись, уста до уст, вони все нижче нахилялися до води. Чи дівчина вабила його? Чи він її? Такими нерозривними вони не були ще ніколи. Дідеріх відчував: тепер усе добре. Йому не вистачало мужності, щоб поділити життя з Агнесою. Тепер він наздогнав її, тепер усе добре.

Зненацька — поштовх: вони підскочили. Дідеріх так сильно шарпнувся, що Агнесу вирвало з його рук, і вона впала на дно човна. Він провів рукою по чолу.

— Що таке?.. — Ще холонучи від остраху, наче образившись на неї, він уникав її погляду. — Так необережно поводитися на човні не можна.

Він навіть не допоміг їй звестися, зразу взявся за весла і завернув човна назад. Агнеса дивилася на берег. Раз вона глянула на нього, але зустріла такий підозріливий і черствий погляд, що вся затремтіла.

В дедалі густішому присмерку, все прискорюючи крок, ішли вони дорогою, під кінець майже бігли. І лише коли стемніло і вони не могли ясно бачити обличчя одне одного, аж тоді заговорили. Завтра вранці Геппель, напевно, повернеться. Агнесі пора додому… Коли вони підійшли до готелю, вдалині вже свистів паровоз.

— Навіть повечеряти не вдасться, — з удаваним невдоволенням сказав Дідеріх.

Квапливо підхопили вони речі, розплатилися і — бігцем. Як тільки вони сіли, поїзд рушив з місця. Ще добре, що їм треба було віддихатися і сказати одне одному про те, що вони встигли зробити поспіхом, в останні хвилини. Поговорили і про це, і тепер сиділи обоє самотні, при тьмяному світлі ліхтаря, оглушені, як після великої невдачі. Темні поля за вікном вагона — невже вони колись вабили і обіцяли радість? Ще тільки вчора. Повороту не було. Коли ж, нарешті, покажуться вогні міста і розлучать їх?

На вокзалі вони вирішили, що їм не слід їхати разом одним візником. Дідеріх поїхав додому трамваєм. Їхні погляди і руки ледве зустрілися.

— Ух! — вирвалося у Дідеріха, коли він залишився сам. — Кінець! — І подумав: «Могло б скоїтися лихо. — І з обуренням: — Яка істеричка!» Сама вона, напевне, вхопилася б за човна. Йому довелося б викупатися одному. «І весь цей трюк вона придумала тільки тому, що хоче неодмінно одружитися зі мною! У жінок хитрощів вистачає! Вони ні на що не зважають. Нашому братові за ними не поспіти. Цього разу, мабуть, вона пошила мене в дурні ще більше, як тоді з Мальманом. Ну, це буде мені наукою на все життя. Годі!» І він твердим кроком попрямував до новотевтонів. Відтоді він став усі вечори збувати в них, а вдень зубрив, готуючись до усного екзамену; але на всяк випадок не вдома, а в лабораторії. Коли він ішов додому і піднімався сходами, то важко дихав. Він мусив визнати, що серце у нього сильно б’ється… Повільно відчиняв двері своєї кімнати — нікого; першої миті йому ставало легше, але кінець кінцем він щоразу питався у хазяйки, чи не приходив хто-небудь до нього. Але ніхто не приходив.

Проте за два тижні він одержав листа. Розпечатав його, не подумавши. Потім хотів був кинути його непрочитаним до шухляди письмового стола, та зразу ж витяг назад і, далеко відставивши руку з листом, узявся читати. Поквапливо, недовірливим поглядом вихоплював він то там, то тут окремі рядки. «Я така нещаслива…» — «Стара пісня!» — відповів Дідеріх. «Я не смію прийти до тебе…» — «Твоє щастя!» — «Який це жах, що ми стали чужими одне одному…» — «Принаймні ти сама бачила»… — «Даруй мені те, що сталося; чи нічого не сталося?» — «Як для кого!» — «Я не можу так жити!..» — «Знов за старе?..» І він остаточно жбурнув листа до шухляди поверх іншого листа, в якому він однієї радісної безтямної ночі, перейшовши всяку міру, вилив свою душу і якого, на щастя, не послав.

За тиждень, повертаючися вночі додому, він почув за собою кроки, які лунали якось особливо. Він обернувся: перед ним, простягаючи до нього руки, стояла жіноча постать. Відмикаючи двері і заходячи, він ще бачив її в напівтемряві. Він не засвітив світла. Йому соромно було освітити кімнату, яка колись належала їй, поки вона стоїть унизу в темряві і дивиться догори. Ішов дощ. Скільки годин вона чекала? Певно, вона досі ще стоїть там з останньою надією. Це нестерпно! Він хотів розчинити вікно — і відсахнувся. Несподівано для самого себе він опинився на сходах, з ключем у руці, але вчасно змусив себе повернутися. Після цього він замкнув свої двері і роздягся. «Більше витримки, мій любий!» Цього разу він не виплутався б так легко. Звичайно, дівчини шкода, але зрештою вона сама того хотіла. «Насамперед я маю обов’язки перед самим собою». Вранці, погано виспавшись, він навіть відчув до неї злобу за те, що вона ще раз намагалася збити його з пантелику. Тепер, коли вона знала, що він має складати іспит! Така безсовісність саме в її характері. А ця нічна сцена, ця роль жебрачки під дощем надавала її образові дечого і підозрілого, і зловісного. Він уважав, що вона остаточно впала. «Ні в якому разі більше не зустрічатися!» — поклявся він собі і поклав на той короткий час, який йому ще лишалося пробути в Берліні, змінити квартиру: «Якщо це навіть коштуватиме зайвих грошей». На щастя, один з його колег саме шукав кімнати; Дідеріх не зазнав ніяких збитків і відразу ж переїхав далеко, аж до північної ділянки міста. Незабаром по цьому він склав іспита. «Нова Тевтонія» влаштувала на його честь ранкову пиятику, яка тривала до вечора.

Вдома йому сказали, що в кімнаті його чекає якийсь пан. «Напевне, Вібель, — подумав Дідеріх, — адже він повинен привітати мене». І окрилений надією: «А може, це асесор фон Барнім?» — він відімкнув двері і відсахнувся: перед ним стояв Геппель.

Той так само не зразу знайшов потрібних слів.

— Он як, у фраку? — сказав він за мить і нерішуче додав: — Ви, може, були в мене?

— Ні, — відповів Дідеріх і знову злякався. — Просто я склав іспит на доктора.

Геппель відповів:

— Ах, так, поздоровляю.

Потім Дідеріх насилу видушив із себе:

— Де ви довідалися про мою нову адресу?

Геппель відповів:

— Ви, звичайно, не залишили її своїй колишній хазяйці. Але існують інші способи.

І вони подивилися один на одного. Геппелів голос був спокійний, але Дідеріх відчував у ньому страшну загрозу. Він завжди відганяв від себе думки про катастрофу, і от вона настала. Він змушений був сісти.

— Власне, — почав Геппель, — я прийшов тому, що Агнесі зовсім погано.