Чорний красень - Сьюэлл Анна - Страница 18

— Відпряжіть вороного! Хто-небудь! Принесіть лебідку і зніміть дишло! Якщо не можна відчепити посторонки, ріжте їх!..

Один лакей побіг по лебідку, другий швидко виніс ніж. Конюх спритно випряг мене з екіпажа і повів до стайні. Завівши мене в стійло, він тут же метнувся до Йорка. Я аж кипів від пережитого і, якби за все життя хоч раз брикав чи ставав дибки, в цій ситуації неодмінно показав би і перше, і друге. Та я ніколи цього не робив, тож просто стояв розлючений, із розпухлими ногами, досі туго напнутий мартингалом, що кріпився до кільця в сіделці[48] та змушував мене тримати голову задертою, і не було на це жодної ради. Як я почувався — годі передати, і якби до мене спробував хтось підійти, то він би точно скуштував моїх копит.

Невдовзі до стайні завели і Джинджер. Від побоїв та синців на її тілі не було живого місця. За Джинджер до стайні зайшов Йорк. Віддавши конюхам кілька розпоряджень, він підійшов до мене і насамперед послабив триклятий мартингал.

— Чорти б їх ухопили! — лаявся він. — Я так і знав, що добра від тих мартингалів не буде. Уявляю, як засмутиться господар. Та зрештою, коли вже й граф не має влади над жінкою, то що може зробити прислуга! Як собі хочуть, а я тут ні при чому. Якщо графиня не потрапить у гості до герцогині В., то я навряд чи зможу їй допомогти.

Йорк ще ніколи не казав такого перед іншими людьми, у їхній присутності він був сама шаноба. Він нашвидку мене оглянув, без особливих зусиль знайшов потовчене місце над коліном і наказав конюхам промити мені рану водою, а потім поставити примочку.

Коли новина про пригоду дійшла до графа W., той дуже засмутився. Він вишпетив Йорка за те, що той послухався графині, і Йорк запевнив, що віднині слухатиметься тільки наказів його ясновельможності. Та хай там як, а нам від того не ставало легше, якщо не сказати — навпаки. Мені здавалося, що Йорк мав би більше заступатися за доручених йому коней, та, мабуть, він керувався іншими міркуваннями.

До екіпажа Джинджер більше не впрягали, а коли з її тіла зійшов останній синець, один із менших нащадків лорда W. висловив бажання взяти її собі, вважаючи, що з неї може вийти непоганий гунтер. Я ж і далі ходив в екіпажі, і тепер моїм напарником був огир[49] на ім’я Макс. Він усе своє життя проходив із мартингалом, і я не міг не поцікавитися, як він витримує таку наругу.

— Терплю, от і все, — відповів Макс, — а що вдієш? Хоч ця штука добряче вкорочує віку. Тобі теж укоротить, якщо звикнеш.

— Як по-твоєму, — поцікавився я, — граф і графиня розуміють, що від них нам тільки шкода?

— Хтозна! — мовив Макс. — От торгівці кіньми та ветеринари — ті чудово розуміють! Колись я жив в одного торгаша, який учив мене та ще одного коника ходити парою у запрягу. Він щодня задирав нам голови все вище і вище, а коли якийсь джентльмен ненароком це побачив і запитав, навіщо це, той так пояснив: «Якщо я цього не робитиму, їх у мене ніхто не купить. Фешенебельна публіка любить, щоб і коні їхні виглядали фешенебельно, високо тримали голови і гарно перебирали ногами. Коням це, звичайно, тільки шкодить, зате торгівля тільки виграє. Кінь із мартингалом швидше зношується і старіє, і тоді його фешенебельний власник знов їде на ярмарок — по іншого коня». Я слово в слово передав його думку, — закінчив свою розповідь Макс, — а гидко це чи ні, вже сам міркуй.

Чотири місяці я проходив в екіпажі графині. Знали б ви, чого мені це вартувало! Мені ті місяці видалися вічністю, а моя вдача і здоров’я помалу стали погіршуватися. Досі я навіть не знав, що таке піна на губах, але мундштук із гострими краями, скута шия та здушене горло робили свою справу, і тепер — коли більше, коли менше — я постійно пінився. Деяким людям це подобається, і, угледівши запіненого коня, вони кажуть: «Який гарячий, темпераментний скакун!» А попри те, запінений кінь — не менше дикунство, ніж запінена людина. Піна коло рота ясно промовляє, що із конем щось негаразд, і розуміти це потрібно саме так, а не інакше. Крім цього, неприродно закинута шия перетискає горлянку й утруднює дихання. Коли я повертався з роботи, мої шия та груди гули від напруги й болю, язик і губи обм’якали, мов ганчірка, а тіло огортала така втома, що вже нічого не хотілося.

У Біртвік-парку я жодної миті не сумнівався, що в особі Джона і сквайра Гордона я маю вірних друзів. А тут, у графському маєтку, хоч ми були доглянуті й ситі, я не мав жодного друга. Йорк мав би розуміти (я підозрюю, він таки розумів), як дратує мене мартингал. Та, мабуть, він трактував це як неминуче зло: чим, мовляв, тут допоможеш. Принаймні він пальцем об палець не вдарив, аби бодай трохи применшити наші страждання.

Розділ 24

Леді Анна та втікачка Лізі

На початку весни лорд W. із челяддю, а разом з ними і Йорк, поїхали до Лондона. Я, Джинджер і ще кілька коней залишилися в маєтку та мали займатися звичними для себе справами. Наглядати за нами було доручено старшому конюхові.

Леді Гарієт, що залишалася в маєтку, через важке каліцтво ніколи не їздила в екіпажах, а інша дама — леді Анна — любила прокататися верхи в товаристві брата чи кузенів. Дівчина була чудовою вершницею, до того ж красунею, яка мала веселу вдачу й добре серце. Обираючи коня для прогулянок, леді Анна зупинила свій вибір на мені і навіть назвала мене Чорним Остером. Я був у захопленні від цих прогулянок, від свіжості та прохолоди, і подеколи компанію нам складали Джинджер або Лізі (звичайно ж, не самі, а з їздцями). Лізі була майже чистокровною кобилою світло-гнідої масті, і за веселу вдачу й охайність її дуже полюбляли чоловіки. Та Джинджер, котра знала її трохи краще, ніж я, казала, що Лізі — не така спокійна, як здається.

У Лізі був постійний вершник — джентльмен на ім’я Блантайр, якому страшенно подобалося їздити на цій кобилі, і всі про це знали. Та от одного дня леді Анна наказала сідлати Лізі дамським сідлом на один бік, а мене засідлали звичайним сідлом для чоловіків. Блантайра це, звичайно, насторожило.

— Як вас розуміти? — запитав він. — Невже ваш добрий Чорний Остер вам набрид?

— Аж ніяк! — заперечила леді Анна. — Просто я подумала: чому тобі, як другові, не прокататися на Остері, а я тим часом випробую, як ходить під сідлом ваша чудова Лізі. Крім цього, не станете ж ви заперечувати той очевидний факт, що і габаритами, і зовні Лізі більше нагадує дамського коника, ніж мій улюбленець.

— Анно, послухайтеся моєї поради, облиште свою витівку, не треба їхати на Лізі, — благав її Блантайр. — Ваша правда, Лізі й справді чудова, але для жінки вона надто неспокійна. Повірте, вона не така безпечна, як ви думаєте. Прошу вас, поміняйте коня.

— Милий мій кузене, — засміялася Анна, — зробіть мені ласку, заспокійтеся. Не треба так за мене турбуватися. Я змалку їжджу верхи, мій кінь уже не раз біг за гончаками, хоч я знаю, що ви не вважаєте полювання жіночою справою. Ні, як собі хочете, а я поставила собі завдання прокататися на Лізі, яку ви, джентльмени, так обожнюєте. Тому коли ви справді мені друг, то краще підсадіть мене.

Сперечатися було марно, і Блантайр допоміг леді Анні піднятися в сідло, уважно оглянув вудила, вуздечку, подав їй у руки повід і щойно тоді осідлав мене. Ми вже вирушали з подвір’я, коли раптом з’явився лакей із цидулкою від леді Гарієт.

— Сер, ви не могли би передати цю записку лікареві Ешлі й отримати від нього відповідь на запитання?

Село лежало на добру милю збоку, і будинок лікаря був там останнім. Ми весело доскакали до його воріт, за якими починалася коротка під’їзна алея, обсаджена високими вічнозеленими деревами.

Блантайр спішився і вже заходився відчиняти перед леді Анною ворота, але вона його стримала.

— Не треба, Блантайре, я почекаю вас тут. Повід Остера накиньте на ворота.

Він вагався, глянув на дівчину і сказав:

— Я швидко, тільки туди і назад.