Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 8

Мете вона п’ять хвилин, п’ятнадцять, півгодини… скільки там замітати, це ж не клуб. У мужчин уже сили немає терпіти, починають у двері шкребтися. Франя мете далі.

Ще півгодини минає, дядьки не витримують і ревуть хором так, що на бригаді колгоспний бугай Валєрик відгукується.

- Фра-а-аню!

- Чого вам? - наївно цікавиться Франя з того боку.

Цікаве питання. Можна подумати, що до пивної будки люди по карасин прийшли. Хоча, чесно кажучи, те, що в бочці, більше нагадує продукт нафтоперегонки, аніж бродіння хмелю.

- Пи-и-ива! - лагідно пояснюють страждущі.

Бабахають двері. Горобці з переляку летять аж на той бік села. На порозі, як Афродіта з пивної піни виринає Франя. Розпелехана, немолода вже жінка в брудному халаті, який колись вважався білим. У правиці вона стискає віник, лівою ж рукою опирається на могутнє стегно. І вистрілює в дядьків одним довжелезним словом, без пауз:

Холєриваманепивадомадітизголодузамазкунавікнахпооб’їдалиавони-пива!небудевампива!

Отак. Вдавіться, пане Гіннесе, бо ви такого слова для вашої книги рекордів не знайдете більше ніде і ні за які гроші. Навіть за американські.

З погляду на стосунки кобиздохівців з науково-технічним прогресом

Стосунки моїх земляків з новаціями в науці і техніці складалися непросто. Особливо, після того, як дядько Рохманчук, голова нашого колгоспу, «кукурузника» збив. Я вам обіцяв розказати, то нарешті розказую.

Щоби знали: «кукурузником» у нас після війни називали фронтові нічні бомбардувальники ПО-2, переобладнані під потреби сільгоспавіації. Потім ця назва автоматично перейшла на АН-2, але в нашій історії фігурує саме «небесний тихохід», бо в нього гвинт був дерев’яний, з пресованого дикту, а це в даній ситуації суть важливе.

Оповістка ця ходить по всій Україні на рівні з легендами скіфських часів, причому, кожне село приписує Рохманчуків подвиг виключно своєму голові. Але, як я вже зазначив у епіграфі, - все це завидки до кобиздохівської слави.

Так от, прогрес… Велика наука звалилася на голову кобиздохівцям у вигляді ДДТ, або, як його всі називали, дусту. Це вже потім з’ясувалося, що отой дуст - то кара Господня і ракова хвороба в розстрочку. Уявляєте - вже років тридцять, як його заборонили, а й досі в Антарктиді в печінках у пінгвінів знаходять. Ото уївся! А тоді, після війни сивому порошку раділи, як дурні шматку мила. Ще б пак! ДДТ мав поставити останню крапку в нескінченній війні з довгоносиком.

Якогось дня загуркотів «кукурузник» і над кобиздохівськими ланами. За ним тягся довгий хвіст отого чудо-дусту, вкриваючи плантації солодкого кореня. Носата комаха дуже швидко оцінила смакові якості порошку і закусювала ним буряк із величезним задоволенням. Чого не скажеш про людей. Наскільки в’їлась ота дрібна гидота моєму поколінню, можна судити з отакого от факту: в дуже смішній комедії Олександра Корнійчука, написаній ще до винаходу дусту, негативний персонаж - спекулянт, аферист і сексуальний маніяк - носив не яке-небудь прізвище, а Довгоносик! Филимон Филимонович Довгоносик…

Того пам’ятного ранку до кобиздохівського голови Рохманчука приїхали в гості братова з сімейством. Чому вирішили накрити не в хаті, було три причини. Третя - хоч і весна, але вже спекотно. Друга - голова небезпідставно побоювався, що емгебешний опер Сученков настукає на нього в район: мовляв, люди в полі, а Рохманчук зранку п’янку влаштував. А перша, головна причина - слід було тримати на оці клятих авіаторів. Бо ці недороблені чкалови напередодні підживлювали озимі на такому бриючому польоті, що вихором від гвинта повиривало сходи. Поголили!

Ось чому «поляну» вирішили накрити там, де сходилися три окраси місцевої природи - річка Кобиздошка, ліс і зелені вруна поля. Посідали, розгорнули трофейну плащ-палатку, розклали закусь, відкоркували заткнуту кукурудзяним качаном пляшку з-під французького шампанського (від німців лишилася), налили, почаркувалися - точніше, постаканилися - вихилили, простягли руки до смаженого-вареного-печеного… і в цю мить густий шар дусту з неба акуратно накрив і всю компанію, і скатертину, і головне - закусь! Льотчики потім усе на вітер звернули, а насправді, харцизяка, просто хотів роздивитися, що там під лісосмугою робиться. Не інакше, як на запах потягло.

Дядько Рохманчук, природно, від такого нахабства і стакана незакушеного самогону дещо озвірів. А озвірівши, вхопив пляшку і помарширував просто по зелених рядочках назустріч отим дурням з крильцями, котрі літати по-людському не навчилися. А хлопці замість «по газам - і драла» розвернулися і пішли на друге коло. Та ще й на бриючому, щоб краще роздивитись. Один навіть рукою став махати, мовляв, привіт! Голова, якому пекли злість, дуст і незакушена самогонка, пішов у лобову атаку. Не цілячись, жбурнув назустріч літаку пляшку і… сталося. Посудина чисто випадково втрапила у гвинт «кукурузника». Полетіли друзки, машина пчихнула і майже сторчака врізалась у землю, задерши хвіст у небесну блакить. На щастя, висота була мізерна, а ґрунт ще не затвердів.

Авіатори, витираючи рукавами криваві соплі, повискакували з погнутих кабінок і довго з криками та погрозами ганялися за головою Рохманчуком по всьому лану: від річки і до сусіднього, за шість кілометрів села Кабатня. Потомившись, зійшлися на межі і почали переговори. Тривали вони до вечора, спочатку на повітрі, а як стемніло, то в головиній хаті. Рохманчучка, бідкаючись: «В усіх чоловіки, як чоловіки, чужі літаки збивають, а мій - свого…», збігала у погріб по торішні, але ще тверденькі квашені огірочки. Братова допомогла відловити зозулясту курку, яка вже не неслася, і підсмажила її на олтар взаєморозуміння. Авіатори розпакували ензе… а коли видряпався на небо місяць, з Рохманчукової господи залунало могутнє: «І ти швагер, і я швагер, оба ми швагери…» Помирилися.

Укладений тої ночі пакт свято дотримувався і в наступні роки. Авіатори ловили рибу в Кобиздошці, а коли не клювало - катали на літаку дівчат. Часом і головиху в область - до універмагу і назад - підкидали. А дуст тихцем закопували у найглухішому лісному байраку. Згодом баба Кашпро додумалася його до самогону досипати. Щоправда, лише на експорт. Прижилося і здобуло розголос. Бо цей коктейль діяв приблизно так: спочатку у вас у шлунку вибухала граната, потім на голову падала стеля. А коли ви намагалися виповзти з-під неіснуючих уламків, з’ясовувалося, що у вас на додачу відняло ноги. «Кобиздохівську фірмову з дустом» можна і сьогодні купити в моєму селі на спецзамовлення. Отого паскудства - маю на увазі дуст - давніх запасів у байраку вистачить. Був би попит.

У районі довго дивувалися: що то у них за довгоносик, якого ніде ніяка хімія не бере. Окрім, як у кобиздохівців. Вони найбільше солодкого кореня щоосені здавали. Але хитрий голова Рохманчук і його наступники язика за зубами тримали міцно.

Чималенько років минуло. І от, влітку дев’яносто четвертого року ми з Лапікурихою у своїх справах втрапили до симпатичного зеленого містечка на Хмельниччині. Спільного з Кобиздохівкою в історії містечка було чимало. Взяти хоча б графа, мало не родича того шляхтича, якого кінь хвицьнув. Він так гучно весь свій «майонток» проциндрив, що йому навіть пам’ятник поставили: сидить, бідолаха, в самих дірявих кальсонах і журиться. Життя, мовляв, таке коротке, а спокуси такі солодкі.

Так от, у тому містечку познайомилися ми з начальником ПМК. І в його конторці, за свіжиною та доброю чаркою почали з’ясовувати, де чиї корені. Прізвище у дядька - Дзюнь, а у нас, кілометрів за десять від Кобиздохівки, село Дзюньків.

- Усе правильно, - каже Дзюнь, - я не тільки ваш земляк. Я й Кобиздохівку добре знаю. Я там після війни працював у сільгоспавіації. На «кукурузнику».

Ну, працював, то й працював. Я вже хотів на інше розмову повернути, але тут прокинулися непересічні здібності до дедукції у Лапікурихи - вони вже не раз отак прокидалися і неспроста. А я навіть колись радив їй писати детективні повісті під псевдонімом Агафія Христич. Пропадає ж талант!