Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 5

Зруйнували храми, розрили могили, історію переписали собі на втіху. Лишилося золото правди - в пам’яті людській. Та ще глиняні козацькі люльки, які у нашій Кобиздохівці і досі на городах викопують. Правду Сашко Кузьмінець казав: документ - сьогодні його немає, а завтра він є, а післязавтра знову щезне. А пам’ять людська - що то дивовижна матерія - нічого її не бере, тільки встигай записувати.

Дещо про екологічні проблеми новітньої кобиздохівської історії

Або

страшна казочка для неповнолітніх членів Партії зелених України

Звідки у дядька Пічкура взялось таке прізвище - ще одна таємниця Кобиздохівки. Бо різна риба водилась у нашій Кобиздошці. І плітка була, і карасі, і окуні. Під вербами головані траплялися. Після великих дощів зі ставка часом коропчиків заносило. А раз-два на рік якийсь щасливчик і лина підсікав. А пічкурів не було. Це точно. Жодного, крім дядька Пічкура. Неймовірний факт.

Ловити рибу дядькові було ніколи. Він цибулю вирощував. Була вона у нього, як казав агроном, «супер-еліта», всім цибулям цибуля. Тітку Пічкуриху у Сиктивкарі на базарі питали: «Тётенька, почём ваши дыни?» Як ви знаєте, в сім’ях кобиздохівських селекціонерів був традиційний розподіл праці: чоловік вирощував, жінка продавала. Переважно у північних та східних регіонах.

Хата у дядька була міцна, з двома японськими телевізорами і фінською меблевою стінкою, купленими в кооперації за соняшники. Своїх старий Пічкур не садив. Підбирав у полі те, що після комбайна лишалося. Якраз вистачало на хліб і до хліба. Більшу частину його городу займала цибуля. А в кутку стояв великий курник з леггорнами, птицею вихованою. Бо на грядках не длубалася і супер-еліти не чіпала.

Зате завівся кріт. Особисті інтереси дядька і цього чудернацького створіння природи виявилися діаметрально протилежними. Щоранку дядько бачив, як свіже кротовиння підриває цибулю і псує комерцію.

Почалася війна. Дядько Пічкур ставив кротоловки, сипав у ямки отрути, годинами стояв рачки над грядками з лопатою в руках напоготові. Бо то найкращий спосіб розправитися зі сліпим бандюгою - підстерегти, коли він свіжу землю нагору пхатиме і миттю підкопати його лопатою.

Все дарма. Старий мучився, кріт копав, цибуля пропадала.

Слідству не вдалося встановити, хто підказав дядькові отой бузувірський спосіб боротьби з підземним ворогом. Але одного ранку він поїхав до району і привіз звідти балон з газом. Цей прогресивний вид опалення тоді якраз почав впроваджуватися на наших землях. Дядько дерев’яними чопиками позабивав усі нори, крім однієї. В неї встромив довгого гумового шланга, приладнав його до балона і відкрутив винтель. Коли газ перестав шипіти, дядько Пічкур підпалив саморобного квача і, заспівавши: «Гремя огнем, сверкая блеском стали…», встромив смолоскип у розкопаний отвір.

Спочатку гримнуло у дядька за спиною. Захиталася земля під ногами, а на голову посипалося бите скло, шматки шиферу і два японських телевізори в розібраному вигляді. Фінська меблева стінка винесла стару Пічкуриху на середину вулиці і акуратно накрила собою. Як ви здогадалися, газ через нору заповнив підвалини хати. Потім бабахнуло під курником і вкрило обійстя закривавленим білим пір’ям - небіжчики-леггорни як раз на сідало вмощувалися…

Лапікуриха: Чоловіче, май совість, зупинися! Дай Віталію Кононову валідолу випити.

Лапікура: Хай терпить! Він хоч і зелений, але мужчина. Я краще йому хороший фінал придумаю.

Лапікуриха: Йому - фінал? За що?

Лапікура: Не чіпляйся до екологів, друкуй далі.

… і нарешті, третій вибух підняв угору цибулю і розкидав її по всьому кутку села. Ну, кобиздохівці повискакували з хат і одразу побігли в кооперацію по сіль і сірники. Вирішили, що то знову війна і село вже бомблять.

Ночували Пічкурі на літній кухні, що чудом уціліла. Коли вранці дядько вийшов надвір, то перше, що він побачив - свіже кротовиння на пошматованому городі.

Тепер хороший фінал - для Віталія Кононова. Через ті вибухи або, як тепер кажуть - стресову ситуацію, у вже немолодої Пічкурихи через дев’ять місяців знайшлася дитинка. Вона виросла, закінчила школу і вступила до Партії зелених України.

Все, досить. Далі буде сама лише правда.

З приводу нерозгаданих втаємничень між прізвищем та долею людини

Так склалося, що головами колгоспу в Кобиздохівці після війни були самі Рохманчуки. І не завжди родичі. І то не випадково. Бо прізвище це, поза сумнівами, однокорінне зі санскритським словом «брахман», себто, керівник і десь навіть вождь. Деяке світло на цей парадоксальний збіг пролив нещодавно добродій Канигін у своїй книзі «Шляхи аріїв». З неї виходить, що ще кілька тисяч років тому на кобиздохівщині жили арії і всім давали раду. Потім вони гуртом почимчикували до Індії, бо там тепліше, а також слони і два врожаї на рік. Помандрували, та не всі. Дехто лишився. Люди звали їх спочатку «брахмани», потім «рахмани», ну а в наші часи лишилися «рохманчуки», себто, нащадки «рохманів». Цю гіпотезу підтверджує той факт, що саме з Рохманчуків, а не, скажімо, з Пічкурів, Гилюків чи Підопригор виходили хороші керівники.

Дядько Рохманчук, перший з династії голів колгоспів, прийняв бойове хрещення задовго до сорок першого року. Але не дуже вдало. Тому не любить про це згадувати. Та хіба в селі щось від людей приховаєш? Тут же як - залізеш під ліжко, даси сам собі дулю - за півгодини все село знатиме.

Було це, як дядько Рохманчук ще не вибився в дядьки і не став головою, бо лишень оженився. А заварилось усе через його швагра, себто, чоловіка жінчиної сестри, місцевого фельдшера Назара Степановича. Мого діда, до речі. І затятого мисливця. Отож, якось Назар Степанович півдня блукав по лісі в теплий вересневий час, нічого не вполював і вже хотів йти додому. Коли запримітив щось дивне. Оте «щось» виявилося кількома чолов’ягами суто бандитського вигляду, що спали в кущах впереміж із рушницями та якимись мішками. Дід мій, хоч трохи і злякався, але кобиздохівський здоровий глузд узяв гору. Вирізав він довгу тичку з ліщини, тихо підтягнув один з мішків до себе, завдав на плечі - і дай Бог ноги!

Вміст мішка привів Назара Степановича і Наталю Артемівну, дружину, у захват. Бо лежав там крам на кілька пар чобіт, вкрадених злодюгами в якійсь кооперації. По тим часам у грошовому еквіваленті товару - на дві корови.

Слід зазначити, що у кобиздохівців були свої погляди на державну власність, дещо інші, ніж у професури з інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Мої земляки небезпідставно вважали, що «державне» - це вкрадене у них. Отже, беручи без дозволу державне, вони не чинять злочин, а лише повертають собі своє. Те, що кобиздохівці на практиці втілювали теоретичні заповіти вітця світового анархізму Прудона, вони, звичайно, не здогадувалися. Це ж він першим сказав, що кожна власність - це вкрадене у когось.

Але даймо спокій Прудону, я лише хотів пояснити, чому мій дід, людина винятково чесна, не кинувся шукати пограбовану кооперацію, а лишив мішка собі.

На ту пору заходить до хати дідів швагер - отой Рохманчук, ще молодий. І починає допитуватися: де взяв, скільки дав? Назар Степанович усе чесно розказав родичу, а той - своїй жінці. Ну, Рохманчучка, як справжня кобиздохівська молодиця, одразу чоловіка в ліс намилила. Мовляв, ти що - дурніший Назара? Біжи швидше, поки ті дурні не прокинулися.

Прителіпався Рохманчук до лісу, ловлячи дрижаки зі страху, зняв чоботи, щоб не чути його було. І почав ловити дрюком свою здобич. І чи то руки тремтіли, чи мішки не так лежали, але замість краму зачепив він за курок рушницю. Вона й стрельнула. І не в повітря, бо один зі злодюг підхопився миттю і почав стрибати і верещати, як заєць. Тримаючись обома руками за прострілене. Дядько Рохманчук з великого страху забув про чоботи і вихором домчав аж до села.