Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 38

Одійшовши і підв’язавши тютюн, дід Назар дав Мошковій Риві практичний урок української філології, і тямуща жінка одразу зрозуміла свою неточність. Відтепер вона стояла на розі вуличок і кричала бабам, що несли зерно у крупорушку до конкурента:

- Не йдіть до Лейби, йдіть до мого Мошка! Лейба руками крутить, а мій Мошко дере між ногами!

Баби сміялись од такої реклами і пояснювали бідній Риві, що для такого діла у них свої чоловіки є.

Історія з демографією

Як я вже писав, до війни у Кобиздохівці жило чимало різного люду - крім українців і євреїв ще й поляки, кілька родин чехів, які й не пам’ятали - який вітер їх на Поділля заніс, і навіть українізований німець-лютеранин Верчик, який свою рідну мову знав кепсько, хоча й викладав її у місцевій школі…

Це вже потім беріївські песиголовці з усіх національностей прикметники зробили до слова „шпигун”: польський шпигун, чеський шпигун, німецький шпигун… Лише для українців виняток, бо ж „український націоналіст”. Та це вже в тридцятих почалось, як соціалізм затялися будувати, а до того у Кобиздохівці дивилися не якої ти нації, а що ти за людина.

Перші ускладнення вніс перепис населення - десь у двадцятих роках. З’ясувалося, наприклад, що фельдшер Назар Степанович насправді - „волох”.

- А що це таке, - питають? - І звідки?

- З Румунії, - відповів Назар Степанович, - Є там такий народ „волохи”. Понад Дунаєм живе, на правому березі. Прадід мій, волох у Кобиздохівку через Бесарабію колись прийшов, так і лишилися ми отут. І дід мій був волохом, і батько теж. І я волох. Пишіть як є…

- Як є, - пояснюють, - небезпечно з політичної точки зору. Знаєте, Румунія, вона боярська і проти нас зуби точить.

- Так я ж не боярин і зуби не точу ні на кого. Тільки лікую - і то чужі. А потім, я не румун, а волох…

- Може, ми вас краще молдаванином запишемо, все ж таки, народ, уярмлений панською Румунією, страждає, так би мовити, під ігом… І Котовський - молдаванин.

- Що? - обурився дід, - молдаванином? Та ні за які гроші! Знаєте, скільки віків вони румунських королів за ніс водили, не хотіли об’єднуватися? Наш Іон Фердинанд Гуцу аж упрів, доки умовив! Теж мені вигадали - молдаванином! Пишіть, коли вже припекло, українцем! Бо й справді, який я вже волох? Баба в мене українка, діти - українці, сам я вже й мови рідної толком не пам’ятаю. А з вашого Косовського, щоб ви знали, такий молдаванин, як з лайна куля! Бессарабський бандюга він, от хто! Пишіть мене українцем!

Записали українцем.

А от сусідові Назара Степановича, Мошкові-капіталісту, що круподерку на ніжний привід перевів, теж пощастило:

- Ви, - питають переписувачі, - якої нації?

- А ви хіба не знаєте, - здивувався той, - Іудей.

Чи то переписувач був не дуже грамотний, чи не чув раніше слова такого, але бідолаху Мошка записали „індеєм”, та ще й паспорт на цю неіснуючу національність виправили…

Не врятувала його чудернацька національність у сорок першому, коли німці зненацька до Кобиздохівки увірвалися. Сама лише пам’ять у переказах лишилася про талановитого механіка Мойсея Ароновича…

Страшний звір - людина, бо тільки вона собі подібних не з голоду і не для захисту, а ради задоволення вбиває. Мій дід Назар Степанович не раз розповідав нам, онукам дивну свою мисливську пригоду. Йшов він якось через Чорний ліс із рушницею на ремені (за звичкою дулом донизу, щоб випадковий постріл у землю пішов і ні від чого не зрикошетив), навкруг тихо, аж дзвенить… Тільки відчуває дід Назар, що хтось йому у спину пильно так дивиться. Озирнувся раз, другий, третій - нікого! А спина вже аж свербить од того чийогось погляду. Зупинився наш мисливець і обережно так, поволечки-поволечки обернувся і догори глянув. А над ним у гіллі рись сидить. Кралася навзірці, перестрибуючи з дерева на дерево.

Дід Назар стоїть непорушно і звірю в очі дивиться, а той від нього погляду не відводить. Довгенько так вдивлялися один у одного, не моргаючи. Потім рись повільно повернулася, стрибнула на сусіднє дерево - і зникла.

От вам і звір, от вам і дикий.

Після страшного Голодомору 33-го року, війни та ще одного голоду - в 47-му - моя Кобиздохівка, за всіма законами людськими і космічними, мала би зникнути без сліду. Проте… Класики радянської літератури у таких ситуаціях життєрадісно виписувало: „відродилась, як Фенікс із попелу!”

Та де там відродилася! З древнього, власне, містечка, в якому колись щонеділі від снігу до снігу гуділи ярмарки, на які з’їжджалися продавці і покупці з усього Правобережжя, ВИРОДИЛАСЯ вона у так зване неперспективне село. Втрамбований протягом століть торговий плац поріс бур’яном і кущами. І лише в одному куточку, де колись стояла капличка, розібрана після війни на дрова, буйство природи чомусь змирилось, акуратно оминаючи вже неіснуючі стіни з олтарем.

Село, звичайно, можна оголосити неперспективним. А людей? Про людей, якщо чесно, радянська влада не думала. Та й поняття такого, як „люди” в Совєцькому Союзі, якщо розібратися, не існувало. Як тоді писали - і в документах, і в газетах? Громадяни (хоча дехто вибивався у товаріщі), населення, контингент - чи то військовий, обмежений, чи то робочий, для добровільно-примусової висилки на великі будови комунізму. Були всі ми ще - виборцями, а також „новою історичною формацією”, ну в кращому разі - знеособленим „своєцьким народом”. А людьми?

Так от, земляки мої, дорогі і незабутні кобиздохівці, хоча й бували-перебували в усіх оцих контингентах - од розкуркуленого до військового - але не перестали від того бути ЛЮДЬМИ. І в цьому був їхній неголосний, часто зовсім мовчазний спротив усім отим вождям - великим, малим і зовсім маленьким. І ще, чи не єдиною їхньою зброєю був і залишався сміх - гіркий над собою і винищувальний над властями.

Саме про це у заключній частині моїх оповістей, дія яких відбувається саме у той найбезпросвітніший, „неперспективний” період історії Кобиздохівки.

…Плюс газифікація

Не раз і не два замислювався я над тим, яка ж усе таки примхлива баба ота Історія. Скільки вже разів було - пхається в неї чоловік, пхається, нічого не шкодує, а все дарма… А інший живе не в столиці, і навіть не в райцентрі, а в такій собі Кобиздохівці і маєте - втрапив на скрижалі.

Коли компетентні товариші, яким по службі належить фіглями Фортуни цікавитися, чухали потилиці: „І яким чортом оті кобиздохівці скрізь встряють?”, то скромні земляки мої чесно відповідали: „Випадково! От прісь-їй Бо!” І це була свята правда.

Триста років у Кобиздохівці хати гріли дровами. Та як порозбудовувалися, почались утруднення з паливом. Бо на хорошу хату чимало й дров треба, а вони все дорожчають і дорожчають… І морока - доки того „квитка” на пару кубометрів у лісництві випросиш - впрієш, що й палити не треба. З вугіллям теж чортівня - чим більше його за статистичними даними шахтарі видобувають, тим менше його потрапляє у Кобиздохівку. Знову ж - доки вітерець у дорозі по тих платформах погуляє, доки на станції полежить, то сама порода лишається. На підмурок годиться, а в грубку, звиняйте, ні. І хоча Кобиздохівці здавна жартують: „Скільки, мовляв тої зими?”, а все ж і грітися треба, і їсти готувати.

Давно вже, буваючи у своїх діточок, що до великих міст прибилися, земляки мої з заздрістю позирали не на телевізори і не на пральні машини, і навіть не на асфальт у дворах, а на газові плити і колонки. Бо ж ніякої тобі мороки - ні „квитка” на дрова не треба, ні клопотів з машиною на станцію по вугільну пилюку… Повернув ручку, сірником чиркнув і вари-печи-мийся!

Світла мрія ця жила в головах не одного покоління кобиздохівських керівників. Щороку над сільрадою підновлявся відомий вислів стосовно того, що таке радянська влада - у місцевій редакції: „…і ще - плюс газифікація всієї Кобиздохівки”. Але далі гасла справа не рухалася.