Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 29

Про пана Ганецького я, здається, вже згадував, коли йшлося про експортний варіант української гривні, видрукуваний в хаті дядька Гилюка спеціально для негоціацій з Польщею. Як свідчать перекази, Ганецький був величенький і гладкий. А його сусіда - пан Заглоба - навпаки, дрібненький і не в коня харчі. Пан Ганецький тримав майонтек на Причепівці, а пан Заглоба сидів у хуторці за річечкою. Цей хутірець, до речі, спалив Махно в 1919 році. Хоча, є інша версія, що то Заглоба хазяйнував на Причепівці, а Ганецький ганяв за дівками на хутірці, і спалив оте обійстя не Махно у 19-му, а свої ще у 1905-му. Але суть, як я вже неодноразово зазначав, не в цьому. І не в тому, що шляхтичі регулярно бралися за чуби - хто має зафундувати наведення містка через Кобиздошку. Суть у тому, що і до сварки, і після сварки, а то й замість сварки обидва пани впивались, як чопи. Ото як до повного відключення не надеруться, то вважайте - день минув надаремне. І свій обов’язок перед Богом та королем вони недовиконали. То ж були гонорові люди! Зараз таких нема. Навіть у Польщі. Оселедець у неї скінчився!… а бодай би у твоїй Варшаві в усіх аптеках оті пігулки скінчилися, якраз тоді, коли у тебе голова заболить!

Але даруйте, відволікся!

Ну, в історію Речі Посполитої наші шляхтичі не тому встряли - бо знову ж, хто тоді не пив - а через Сейм. Верховну Раду по-їхньому, а не річку - знать треба! У тодішніх поляків такий звичай був: досить одному депутату, чи як там він у них називався, та й зара називається, посол, здається, вигукнути під час голосування: „Не позвалям!” - і все. Хоч лайся, хоч на коліна ставай, хоч погрожуй, як оце нещодавно один наш нардеп, „начистити хрюндель”, а пиши пропало, читай - не вернеться. Погорів законопроект, бо ясновельможний депутат так зване „вето” наклав.

Лапікуриха: Так усе ж таки, депутат чи посол? Ти нічого не наплутав?

Лапікура: Зара буде… Точно, посол. У нас - депутат, а у них посол.

Лапікуриха: А посол у них як?

Лапікура: Зачекай… Оце як нам із швагром не дали оселедця в ресторації „Громада”, то ми подзвонили тобі в номер і пішли втрьох серед ночі в якусь кав’ярню навпроти каву пити. Як вона називалася?

Лапікуриха: Що - кава чи кав’ярня?

Лапікура: Кав’ярня.

Лапікуриха: Чекай, десь у мене цукор звідти лишився. Ось, на пачечці написано: Амбасадор.

Лапікура: Кохана, я тебе цілую в твою світлу голівку. Так от, посол у них, поляків, прозивається амбасадор. А депутат - навпаки, посол.

Лапікуриха: Ну й плутаники твої поляки. І ти разом з ними. Давай уже про Ганецького з Заглобою.

Даю. Так от, наша кобиздохівська шляхта оце святе право старопольської демократії з першого ж дня заповажала. Не в меншій мірі, наж кобиздохівську фірмову, котра ще чотириста років тому набрала широкого розголосу в Європі. Тільки-но Заглобу з Ганецьким обрали до Сейму, як почалося! Бувало, ще не втямлять, про що йдеться, а вже горлають: „Не позвалям!” І шаблями об підлогу луплять. Особливо, як недоп’ють або нема за що похмелитися після вчорашнього. Ось чому невдовзі до видатки польської королівської казни почали вписувати таємничу фразу: „На ясновельможних послів Заглобу і Ганецького”. На випивку за казенний кошт, одне слово. Щоб так обидва набрались, аби й язики не ворушилися. Невідомо, кому спала на думку ця світла ідея, але впоювали наших земляків і перед сесією, і під час сесії, і на коня теж гарненько примочували - про всяк випадок. І що характерно - обидва посли проти такої практики не заперечували. І ніхто з тодішньої опозиції про корупцію не горлав. І газети не обурювалися.

Лапікуриха: А газети тоді в Польщі були?

Лапікура: Звичайно були! Бо в що ж вони тоді оселедці загортали?

Тож як тільки наші шляхтичі до Варшави на Сесію прикотять, то спочатку, звісно, до Сейму - у відрядження печатки поставити, а звідтам на Ієрусалимські Алеї (це варшавський Хрещатик) у шинок до старого Лейби - навпростець. Ото сіли - і поїхали: за погонне, коронне, загонове, бубнове, чирвове, хрестове, ну й звісно - козирне. А в Сеймі тим часом закони приймають. Спокійнісінько і без усякого там „непозваляму”.

Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Приїхали кобиздохівські пани до Варшави у черговий раз - та й бігом до корчми чортів шапками по стінах ганяти і тягати старого Лейбу за пейси, аби швидше подавав. Ну, а решта послів, евентуально, до Сейму. Бо ситуація в державі була кепська - далі нікуди. Україна повстала, Хмельницький із козаками з гармат по Львову лупить, аж у костьолах тиньк сиплеться, Військо Польське почасти посічене в капусту між Дніпром і Бугом, почасти обміняне по бартеру у кримчаків на коней. Тож порятунок один - терміново оголошувати загальну мобілізацію, або як це у поляків називається, посполите рушення. А оскільки велике панство не дуже квапилося рятувати своє королівство, так би мовити, на халяву, а ще гірше - власним коштом, то треба було, щоби Сейм відповідний закон прийняв.

Віддамо полякам належне, на відміну від наших нардепів, вони того разу не тягали один одного за петельки, не блокували трибуну і не розкидалися погрозами щодо хрюнделів. Ну, ясна річ, вважай у кожного з послів був майонтек або фольварек на Східних кресах. Так вони нашу Україну називали. Тож усе швиденько змикитили, все було, як кажуть кобиздохівські дядьки, на мазі, сенатор Ярема Вишневецький, котрий на наших землях найбільший спадок загріб, уже почав вуса підкручувати, коли - на тобі! Бабахнули двері і на порозі Сейму замалювалися обидва посли від кобиздохівського виборчого округу. І Ганецький, і Заглоба. Може, хтось із чиновників якусь частку злотих на їхню випивку собі в кишеню поклав, може Лейба того дня більш, ніж треба водою горілку розбавив - так і залишилося невідомим. Але наші лебедики міцно стояли на порозі. Хоча й без чобіт, але при шаблях. Щоправда, тримаючи при цьому один одного за комір кунтуша, бо добре похитувало. Однак, із криком: „Нє позвалям!”

Сенатор Вишневецький, що характерно, теж не пошепки пустив по залу старопольського матюка. До речі, всупереч суворому регламенту Сейму. А король, як ви розумієте, такого демократизму дозволити собі не міг. Тому він лише зблід і глянувши на п’яні писки, на яких вимальовувалася горда пиха мешканців ведмежого закуття, що на самих кресах держави, інтелігентно зронив:

- Біловезька пуща, панове посли, після вашої Кобиздохівки - то Версаль! - і пішов собі геть. Заливати горе без свідків.

Король знав, що казав. Бо як не було війни, то він або полював зубрів у білоруських хащах, або пропадав у Парижі. У нього звідтам, з Парижу, а не з лісу - теща була. Хоча невтаємничені у такі географічні тонкощі цієї суттєвості не помічали. Але мене знову не туди розігнало… Повертаємося до трагічного, я би сказав, інциденту, коли з волі п’яних кобиздохівських шляхтичів накрилося посполите рушення і в результаті козаки ляхів зі Львова вибили, а потім як почалось! - так і закінчилось. Щоправда, не одразу, а через сто п’ятдесят років. Але могутні сусіди розтягли оту Реч Посполиту на шматки, обізвавши все це бандитським словом „розбори”.

Щоправда, ми, кобиздохівські, як і вся Україна, мали з отої польської катастрофи велику дулю з лампадним маслом. Бо якщо вірити великому Тарасу, а підстав не вірити у нас нема, то і достославний гетьман Хмель, і старшина козацька перед посиденьками з москалями у Переяславі так набралися - куди тобі подвигам Ганецького і Заглоби в корчмі на Ієрусалимських Алеях. Одну тільки козацьку голову хміль не взяв - полковника Богуна. Бо не пив. І казав же він… Христом-Богом умовляв Хмельницького, між іншим, чистісінькою латиною, щоби москальські перекинчики не підслухали і не настукали в Кремль:

- Зенику, ти мені друг, але істина дорожча. З цього московського роя меду не матимеш. Самих трутнів. Ти мене послухай, я на цих монархів ще по європах надивився, коли ми з тобою і покійним Максимом Дюнкерк брали. Що їхні Луї, що оцей московський, як його там… Алєксєй Міхалич (це ж треба людині таку кликуху дати!) - одного поля ягоди. Пом’яни моє слово, гетьмане, будуть вони українців у ті свої птиці-тройки запрягати і батогами періщити.