Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 15

- Умна женщіна, член партії - і таке собі позволила! Ну, зять ваш, звиняюсь, дурак. Так потому шо молодой і в комсомолє. Но ви ж мали понімать, шо він не просто так пригав. Знаєте, шо про це люди говорять? Мені вже доложили: «Подивіться, як комсомол навколо партії скаче! Шо то привичка!»

За спиною Постригачевої тещі щось тупо гухнуло. Зомлів зять. Марчучок подлубався у носі, подивився спершу на палець, потім на непритомного комсомольського ватажка і до тещі:

- Забув спитать - чия то свадьба була?

- Та його ж, -кивнула теща на підлогу.

- А без нього там що - не могли обойтісь?

Тещу відкачували вже в районній реанімації.

Бабуся на ім’я Історія дуже полюбляє чудернацькі збіги. Взяти хоча б отого товариша Маланчука, якого намагався наслідувати наш районний дурень тов. Марчучок. Секретаря ЦК компартії України з ганьбою виперли врешті решт з партійного котлопункту. Передав куті дьогтю. Вже через два дні його бачили в похмурій черзі затятих алкоголіків, які нетерпляче чекали відкриття широковідомого київського винного магазину «Три сходинки». Це народна назва. Офіційно ж він називався просто «Вино». Зараз там затишний магазинчик «Оксамит України». Перший його господар, наш, до речі, земляк Микола Семенович Кришталь скаржився, що в перші тижні комерція йшла мляво. Довелося запросити священика, аби висвятив усі кутки і три сходинки. І діло пішло. Не інакше, як «привид комунізму» в особі покійного Маланчука відлякував до пори до часу чесних любителів культурної випивки.

А наш маленький маланчучок районного ґатунку, отой дурень Марчучок закінчив свою партійну кар’єру водночас із столичним «патроном». Один із кобиздохівських дядьків застав його «в амурах» зі своєю легковажною дружиною. Дядько, вочевидь, не читав шостої статті Конституції СРСР про керівну і рушійну силу КПРС в радянському суспільстві. Бо гнав номенклатурного бахура пужалном через усе село. А потім ще й штани відіслав доплатною бандероллю до вищих інстанцій з відповідним коментарем. Тов. Марчучка вигнали, а догану з Петра Постригача та його тещі зняли навіть без обговорення.

Кращі люди села

На стенді з такою назвою в маленькому музеї історії Кобиздохівки висіла з-поміж інших фотографія з підписом: „Сметана Анатолій Лукич, заслужений працівник культури УРСР. Київ”. А після війни Толя Сметана, по-місцевому Толік був у Кобиздохівці завклубом.

Батько його, старий Лука Сметана увійшов до історії Кобиздохівки двома жартами. Спочатку зганьбив батюшку, тобто, попа, а вже за радянської влади пошив у дурні самого секретаря повіткому.

Спочатку про батюшку. Старий Лука Сметана служив у нього за кучера. Або, як мої земляки кажуть, за фурмана. Отаке слівце - вроді й не наше, а причепилося. У нас, у Кобиздохівці багато таких слів, до речі. „Пелехатий”, „кагал”, „хамішуцер”. Але я не про слова. Ви вже зрозуміли, у якого народу ми їх позичили. Я про Луку-фурмана. Хоча й назвали його на честь апостола з дванадцяти, та ще й євангеліста, характер у Луки був аж ніяк не апостольський. Чим він уже своєму батюшці допік, кобиздохівська історія замовчує. А от чим Луці батюшка відплатив, це вже відомо. Негарно вчинив, клятий піп, не по-божому. Випитав у Сметанихи на сповіді якісь інтимні подробиці про чоловіка і громогласно розголосив усе це на проповіді. На таємницю сповіді йому, як бачите, було начхати зі своєї дзвіниці.

Це зараз про такі речі в газетах пишуть і по радіо розказують. А як пізно ввечері, та ще по каналам поклацати, то можна не тільки почути, а й побачити. Еротика називається. Це зараз. А в ті старі часи таке не те що робить, а й розказувати про нього в Кобиздохівці називалось „позор”. А цей довгогривий мало того, що на людях розляпав, що Лука зі своєю Сметанихою вночі робить, та ще й Содом з Гоморою навіщось приплутав. Люди, щоправда, так нічого до пуття і не зрозуміли, окрім того, що батюшків фурман - великий грішник. І на всяк випадок заборонили своїм дітям з його малими гратись. А покривджений Лука все втямив, бо він Біблію читав. Однак, промовчав. Старий Сметана взагалі мало говорив. Це синок у нього балакучим уродився. Весь в свою матір-Сметаниху.

Так ото. Батюшка свого фурмана образив на Покрову, себто, посеред жовтня. А поквитався з ним Сметана аж після Різдва.

Йордань була, Водохреща. Мороз добрячий, на ставку вже все приготували, ополонку вирубали, великого хреста та вівтар з льоду зробили - все, як має бути. Зійшлися люди не лише з Кобиздохівки, а й з Булаївки, з Очеретні, з Очиткова… навіть цигани з Райків - і ті прийшли. Стоять, мерзнуть, чекають батюшку. Нарешті вдалині „дзелень-дзелень”, святий отець їдуть. Як завжди, швидким галопом. Казав: люблю, коли вітер у вухах свище. Лука Сметана на передку саней, коні вудила гризуть, аж зуби кришаться, пара з ніздрів летить. Пейзаж роботи Левітана.

Лапікуриха: Допригадувався! Де ти бачив у Левітана коні? То у Саврасова!

Лапікура: Ні, не у Саврасова, а у цього, як його?… Ну, онук у нього ще з вусиками і, кажуть, у президенти Росії збирається.

Лапікуриха: Баркашов, чи що? Свят-свят! Щось я не пам’ятаю такого художника. Ти ще Едічку Лимонова згадай.

Лапікура: Та ні, я не цього придурка маю на увазі, а того розумного дядька, як його… ну, москалі ще на його честь горілку випустили. Після того, як він фільм зробив про пісню.

Лапікуриха: Яку ще пісню?

Лапікура: Котру покійний Яковченко любив співати. Про «утомлённое солнце».

Лапікуриха: Розуме коханий, Яковченко про «давай пожмём друг другу руки» виспівував. А ти, напевне, Микиту Сергійовича маєш на увазі, котрий Міхалков.

Лапікура: Точно! Друкуй - пейзаж роботи Міхалкова.

Лапікуриха: Кепеле, було таке, щоб ти хоч раз чиєсь прізвище не переплутав?

Лапікура: Твоя правда. І взагалі - я мав на увазі не Микиту Міхалкова, а мою колишню колегу Аллу Сурікову, котра зараз теж кінорежисер. Це її дідуньо коней писав.

Лапікуриха: Послухай, ти, російський філолог, дід Алли Сурікової не писав нічого крім квартальних звітів. Ти напевне мав на увазі таки Микитиного діда, але з боку матері. От його прізвище було справді Суріков, якраз він і був славетним художником.

Лапікура: А тобі не здається, що в наших спогадах забагато елементів «кацапізму»? До чого тут Суріков, коли ми пишемо про Кобиздохівку? Хто з наших національно усвідомлених коней малював?

Лапікуриха: Це ти мене питаєш? Я, дозволь тобі нагадати, технар.

Лапікура: Слухай, а цей, як його - Петров-Водкін, він не українець? Хоча ні, прізвище суто московське. І коні у нього червоні.

Лапікуриха: Як говорять у подібних випадках - то у нього таке бачення.

Лапікура: Це ж треба було так напитися - до червоних коників… О, згадав! З українських художників коней писав Самокиш!

Лапікуриха: Якщо мені не зраджує пам’ять, то це прізвище старшини гауптвахти у твоїй частині. Ти про мені про нього сто разів розповідав.

Лапікура: Тоді Кричевський. Ото вже точно.

Лапікуриха: Дай коням спокій. Ми що з тобою пишемо - історичні хроніки Кобиздохівки, чи клініку твого склерозу?

Лапікура: Ти цієї нашої дискусії з рукопису не викидай. Хай буде. Бо люди весь час питають, як це ми вдвох пишемо. Отак і пишемо. А до речі, через що ми суперечку завели?

Лапікуриха: Про те, чи потрібна в історії абсолютна точність.

Лапікура: Кажуть, необов’язкова. От мене в молодших класах учили, що Велику Вітчизняну війну виграв маршал Сталін. А коли школу закінчував, то з’ясувалося, що насправді це зробив генерал-лейтенант Хрущов. Наші з тобою діти мусили вчити, що це робота полковника Брежнєва. А Іринці нашій, старшій онуці вчителька в школі днями чесно призналася, що поняття не має - чи ми ту війну виграли, чи програли. Каже, що швидше програли.