Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 11

Відповідь надійшла через пару років. Вже на бланку Міністерства оборони Росії. «В ответ на ваш запрос относительно изделия за номером ЭБ-НХ1973 сообщаем, что для приобретения нужного количества вам надлежит перечислить на расчетный счет ГАК ЗТ «Росвооружение» сумму в долларах США, исходя из стоимости одного изделия (сумма указана), умн. на общее кол-во плюс НДС и комиссионные в разм. 11,5%».

М-да, це вам не «Олвейз з крильцями».

Що цікаво - як тільки я одержав листа з Росії, у нашого дільничного почалися перебої з сіллю.

А остаточно я вдовольнив свою цікавість, коли «оте» впало на Бровари. Отут нам через газети і розписали - що до чого і звідки у нього крильця ростуть… Але тут мені Лапікуриха кричить: «Знову ти за політику!… От через таких як ти наші міністри оборони до пенсії не дослужують. Вертай у Кобиздохівку».

Вертаю. Єдине, що мене цікавить - а яким же то ми „іздєлієм” російського літака з ізраїльськими євреями на Чорним морем випадково збили? Чи не тим, котре „Е-Бе-еН-Ха”?

Гносеологія методики датування кобиздохівських хронік

Як я вже побіжно згадував у передньому слові, укладати оповісті мого села надзвичайно складно через майже повну відсутність історичних документів. Тому доводиться звертатися до такого поширеного і ненадійного джерела знань, як спогади старих людей. Пам’ятаю, на цьому добре погорів один наш землячок. Десь після війни, але ще за Сталіна, він приїхав із самого Києва аби засвідчити в письмовій формі підписами двох очевидців, що його звуть насправді - Наум Левкович Кобзар, українець, як ви розумієте, з діда-прадіда. Довго мучився, але знайшов. Кобиздохівці - народ добрий: «Як людині тра, то хай буде українцем». Але справжню халепу мав отой українець в першому поколінні через тридцять років. Довелося йому знову рушати до Кобиздохівки, аби знайти таких, хто засвідчив би, що в його документи затесалася трагічна помилка. І насправді він Нухем Лейбович Кац, нащадок царя Соломона по жіночій лінії. У них, у євреїв, щоб ви знали, національність по мамі рідній пишеться. А тато - хоч ескімосом будь…

Добряче посивілі свідки почухали потилиці і виявили традиційну кобиздохівську послідовність у християнському милосерді і любові до ближнього: „Ну, як людині тра, то хай буде знов єврей. Тільки цього разу двома пляшками казьонки не обійдеться. Бо тоді він у партію розганявся, а зара в Ізраїль. Хай одпише моєму онукові свої «жигулі»… Бо для них у тій, як то її, Іудеї, дороги непідходящі. Там же досі на верблюдах їздять, сам бачив… по телевізору”.

Отож і зійшлися - на телевізорі.

Так ото, кобиздохівська хронологія базується не на датах, а виключна на подіях. Коли це було, а коли оте трапилося, а той коли народився, - у кобиздохівських старих людей відповідь стереотипна:

- А того року, як старий Допіра волів у річці втопив.

- А якраз на ту весну, коли Рохманчук «кукурузника» збив.

- А це було, як дід Синюшко з японської війни прийшов. Отоді вони з Допірою добре випили і втопили волів.

Старий Допіра втопив худобу на честь повернення свого родича з самурайської неволі десь у дев’ятсот п’ятому-дев’ятсот шостому році. Голова колгоспу збив літака у п’ятдесят другому. Або, як кажуть: ще за Сталіна, але той на другий рік помер. Мається на увазі, звичайно, не дядько, дай йому, Боже, здоров’я, а вождь усіх народів, батько трудящих і великий друг фізкультурників.

Та що вже старі люди, коли навіть районні чекісти відзначали щороку на рівні з професійним святом та днем народження Залізного Фелікса «день, коли ми лягавих умили». Мається на увазі вищеописана історія з німецькою гарматою в клуні дядька Підопригори. Вмили, якраз! Якби дядько ту гармату з війни на собі не притяг, а Лігачов з Горбачовим не почали трусити самогон по всьому Совецькому Союзу, то ми б іще подивилися, хто б кого вмив. Раденькі, що дурненькі!

Отак, вишукуючи по крихтах історичну прив’язку кобиздохівських оповістей, трапив я на унікальну часову зачіпку:

- А це було тої осені, коли Миркові п’ятнадцять суток дали.

Попервах я дуже здивувався. Ну, якби наш Мирко, - відомий кобиздохівський жартівник, - не дай Боже, звичайно, п’ять років заробив, то було б ясно. Його витівки навколо кримінального кодексу танцювали. А так, теж мені радість - п’ятнадцять діб. І чого раптом людина в історію встряла? А того, що Мирко був першим кобиздохівцем, який одержав це популярне в суддівському народі покарання.

Сказати, що до Мирка ніхто з кобиздохівських казенну баланду на нарах не сьорбав - то було б неправдою. Брали людей і саджали, особливо в сталінські часи, чимало. За колоски, наприклад, що їх у голодні роки нишком на полі збирали. Розцінки були такі - рік таборів за один колосок. А як дванадцять штук знайдуть - двадцять п’ять років або «вища міра соціального захисту». Це так Йосип Віссаріонович зі своїм вилупком Генеральним прокурором СРСР Вишинським вправлялися, чим би ще народ ощасливити. Тому, як це не видасться дивним, указ про відповідальність за дрібне хуліганство мої земляки сприйняли з гумором. Теж мені, покарання - два тижні в райцентрі байдики бити!

От тільки начальнику міліції було не до сміху. З області щодня тиснуть: скільки людей притягнуто до відповідальності згідно нового указу, чому не виконується рознарядка по дрібному хуліганству (слава Богу, що не по вбивствам!), для чого ви там взагалі у райвідділі сидите, якщо не змогли досі затримати і зразково покарати бодай одного правопорушника?

Прийшов підполковник якось із райкому партії після чергової накачки і каже:

- Хлопці, якщо завтра ми не дамо комусь п’ятнадцять діб, то доведеться самим у капезе сідати. Кажуть, ми нічого не тямимо в політиці.

А треба вам сказати, що всі райцентрівські кандидати на п’ятнадцять діб виявилися рідкісними садюгами. Дізналися, що в міліції зі статистикою непереливки - і миттю стали янголятками. Не те що там випить-закусить і кумові на голові ночви потрощити. Ні, жіночок уперед пропускають, дітей через калюжі переносять, ветеранів за пивом поза чергою пропускають! Тому міліцейські хлопці зажурилися добряче, а потім один тямущий, бо з Кобиздохівки, каже:

- Я так вважаю, що нам тра’ хулігана найнять. Бо як сидіть і чекать, сто років пройде. У нас народ дурний, без ініціативи простого вікна у тещі вибити - і то розуму не хвата. Тра’ наймать.

- Як наймать?

- А як ото сторожа до худоби. Скинемось, він і відсидить. І нас смикати не будуть. А там далі якась нова мода прийде. І про ці глупості забудуть. Що, перший раз нам дірку в голові роблять? От побачите, буде з цими «сутками», як з тими горщечками з гною під розсаду, що ми для підшефного колгоспу всім райвідділом ліпили. Я після того гною півроку в хліві спав, бо жінка в хату не пускала. І де ті горщечки?

Бідні мої земляки не знали, що епоха торфоперегнійних горщечків під розсаду закінчилась одразу після вдалого захисту докторської дисертації на цю тему в столичній Сільгоспакадемії. Про те, як мої земляки страждали задля фундаментальної науки, я вам ще розповім. А зараз повернемося до кампанії з хуліганством.

По скільки скидатися на порушника громадського порядку, питань не було. Існував аналог із наймом пастуха для людської череди: по два карбованці з корови, тобто, зі співробітника райвідділу міліції. А от щодо кандидатури - довелося помучитися. Як не крути, а перший в історії району дрібний хуліган. Тут і райком партії об’єктивку вимагає, і область. Довелось і по пляшку збігати - не допомогло. Тоді, кажуть, ініціаторові запропонували:

- Мишко! - бо його Михайлом звали, молодший син зоотехніка Притули, - як ти такий розумний, то сам і шукай хулігана. Щоб знав.

На щастя, у Кобиздохівці був Мирко. Як його справді звали - ніхто фактично не пам’ятав. Загубилось ім’я на крутозламах історії. Дражнили Мирком - та й годі. І не такий вже молодий, до речі. Але дуже любив бешкетувати. Хлібом не годуй, а дай Миркові сісти на велосипеда, гармошку під пахву - і гайда по району. У пошуках пригод. Особливо любив Мирко з’являтися на третій день весілля, коли згідно древньої традиції розігрувалося справжнє дійство. І дозволялися значні вольності. Жінки переодягалися чоловіками, мужчини натягали спідниці і замість весільних пісень безкарно співали соромітницьких. Як ото: «Турлі-турлі, коржі з маком, поставили бабу раком!…» Робилося все це не з хуліганських міркувань, бо народ у нас в Кобиздохівці виключно статечний і моралі дотримується. Це, щоб ви знали, дуже благородний звичай. Бо нечиста сила чомусь саме на третій день весілля може молодим усякої шкоди наробити. Тому жениха з нареченою ховають понадійніше, а з весілля роблять «третій день». Мовляв, і ми не ми, і не весілля у нас, а чортівня якась. До речі, якби хтось дурний, або, як кажуть у Кобиздохівці, притирений, спробував заспівати про коржі з маком за весільним столом першого дня, то одразу дістав би по морді, а потім вилетів би за ворота аж захурчало б! Звичаї треба шанувати. Перший день - то перший, другий - то другий. Як язик свербить, прикуси, а ще краще - випий і закуси, на те воно й весілля. А третього дня, будь ласка, - хоч сидячи співай, хоч стоячи, хоч в отій позі.