Козак - Боровиковський Левко Иванович - Страница 1

      Боровиковський Левко

                ?КОЗАК

Не стаями ворон літає в полях,

Не хліб сарана витинає,

Не дикий татарин, не зрадливий лях,

Не ворог москаль набігає;

То турок, то нехрист з-за моря летить

І коней в Дунаї купає:

Йде в город — в чумі мов весь город лежить,

Селом — і село западає.

Він хоче весь світ під коліно зломить,

Побить, потопить у Дунаї…

Нехай лиш виводить на поле шайки,

Поміряємсь силами в полі!

Уже ж не без Бога христьянські полки

І вільний козак не без долі.

Широкую гриву на вітер пускай,

Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

Неси мене, коню, — заграй під сідлом,

За мною ніхто не жаліє.

Ніхто не заплаче, ніхто з козаком

Туги по степу не розсіє.

Чужий мені край свій, чужий мені світ,

За мною сім’я не заниє —

Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,

Голодний, як рідний, завиє!

За море, за море — вітри спережай,

Неси мене, коню, за синій Дунай!

Не треба на полі вожатого нам,

Вожатий нам — звізди, за мною

Товариші — хмари, а буйним вітрам

Дорогу дамо за собою.

За синій Дунай — по степах розгуляй,

Нам поле трави не закриє…

Постіль мені буде — широкі поля, 

А чорная хмара покриє…

Умиюсь дощами, утрусь — чапраком,

А вичеше — терен колючий,

А висушить — сонце, в спеку під дубком

Напоїть рівчак говорючий…

Не ніживсь я зроду у ненькі колін,

В постелі впівдня не валявся,

Мене не лякали ні буря, ні грім,

З баталії в ліс не ховався.

В татарина коней в полях віднімав,

Як пух — розвівалися ляхи.

Я забраним сідлом коня убирав

В їх сідла, в їх китиці, бляхи…

Під турка, мій коню, — і время не гай —

Неси, де глибокий розлився Дунай!

Не гай мене, коню, бо турок не жде,

Бо турок все палить, плюндрує.

Там слід вигоряє, де з ордами йде, —

Він дума, що світ завоює.

Розсію, розвію я сам ворогів,

В Дунайській їх витоплю хвилі,

А сам відпочину посеред степів,

З конем на високій могилі…

А може поляжу й сам серед степів

З тобою, ти, вірний мій коню?

Широким я тілом згодую орлів,

А кровію моря доповню.

Курчавим я чубом поля застелю,

Дам збрую я краю чужому,

А білії кості в свій край відішлю —

Дунай їх занесе додому.

Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край!

Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

                                               1831.