Контррозвідка - Гуляшки Андрей - Страница 21

По-друге, як тільки я подумаю про цю людину, то немов забуваю про свої роки, і суспільне становище, і про те, що я ветеринарний лікар великої дільниці. Відчуваю себе слабеньким короткозорим хлопчиком поруч із могутнім плечем Спартака. Це почуття сердить мене, бо мені вже тридцять років, мій зріст один метр сімдесят три сантиметри; і рекордний надій Рашки, навіть при її величезному вимені, теж усе-таки мій успіх. Це почуття, як я вже казав, дуже неприємне для мене, але звільнитись від нього чомусь не вистачав сил. Звичайно, коли всі наші корови стануть такими високопродуктивними, як Рашка, і якщо лікар Начева перестане сміятися під час наших зустрічей, тоді, може, я в його присутності не відчуватиму те саме, що відчуває слабенький, короткозорий хлопчик, стоячи поряд зі Спартаком. Так мені здається.

Хочеться, звичайно, бути об'єктивним, коли говорю про Авакума. Але це мені не вдається через те, про що я сказав, і з інших причин. Найкраще, мабуть, знову взяти на себе роль безстороннього розповідача.

Зроблю тільки одне дрібне зауваження, яке не стосується суті розповіді, тому що, коли Авакум говорить про мене, не слід йому вірити. Не слід йому вірити, бо він взагалі має помилкове уявлення про мою вдачу. Він, наприклад, вважає, що я романтик, навіть поет, якийсь скромний мрійник, але така думка дуже далека від істини. Я ветлікар великої дільниці, і, слава богу, в моєму районі, як я про це вже казав, немає ні ящура, ні курячої чуми. Та й корова Рашка свідок, хоч і безсловесний, що я знаю свою справу. Тоді про яку ж поезію і романтику може йти мова? А твердження Авакума, що я скромний мрійник, зовсім безпідставне. Коли лікар Начева почала зустрічатися з капітаном артилерії, я одразу припинив свої прогулянки по шляху, що веде в село Ликіте. На такий рішучий крок не здатний жоден скромний мрійник. Але як тільки капітан перестав учащати в Ликіте, я знову почав ходити тим шляхом, немов нічого не було. Тоді про яку ж скромність можна говорити?

Ясно, в Авакума помилкове уявлення про мою вдачу. Але я на нього не ображаюсь. Хіба є люди, які не помиляються? Навіть геніальний Шерлок Холмс — і той помилявся.

Тітці Балабанисі давно стукнуло тридцять. Але вона мала такий квітучий вигляд, що навіть найскептичніша людина не могла б дати їй більше двадцяти п'яти — висока, пишногруда, зі стрункими стегнами і тонкою талією. В неї був маленький ротик і темні, глибокі очі, завжди вологі, мов у косулі в травні.

її чоловік, колишній майстер на сироварні, бай Балабан, помер раптово п'ять років тому від розриву серця. Сусідки, заздрісні жінки, говорили, що його дружина доклала рук до цієї справи, бо була ненаситна в коханні, мов ламія [Ламія — в болгарській народній творчості чотиринога тварина з собачою головою та зміїним хвостом]. Але про яку молоду бездітну жінку не лихословлять балакучі уста? Два кунтушики, які подарував їй Методій Парашкевов, кололи очі сусідкам. Певно, тому вони й розпускали про Балабаниху плітки. Але все це дрібниці приватного характеру. Балабаниха дуже добре працювала на сироварні, виробляла багато трудоднів, заробляла чимало і не поспішала вдруге одружуватися. Вона була моторна і життєрадісна жінка.

Коли бай Гроздан і Авакум ввійшли до неї на подвір'я і стали на ганку перед розчиненими дверима, Балабаниха, присівши навпочіпки, мила блискучий бідон. Вона сиділа спиною до них і, вигинаючи стрункий стан, вправно терла посудину колючою щіткою. Її чорна вовняна спідниця трохи піднялась, і бай Гроздан двічі ніяково кашлянув. Але Авакум стояв незворушно. Балабаниха почула лише тоді, коли голова кашлянув утретє.

Вона підвелась і, всміхаючись, поправила чорний кучерик, що впав їй на чоло.

— Ти чому не на роботі? — удавано суворо спитав голова кооперативу.

— Спочатку треба привітатись,— відрізала Балабаниха, глянувши скоса в бік Авакума.— Чи, може, з удовицями не вітаються?

— А ну тебе! — нахмурився голова.

Авакум подав жінці руку, і Балабаниха простягла свою, хоч вона була мокра.

— Добридень! — потиснув їй руку Авакум.— Бай Гроздан сердитий, бо я не дав йому доїсти обід. Це я винний.

— То чому ж ти не на роботі? — не відставав голова, але голос його вже втратив суворість.

— Я на другій зміні, бай Гроздане,— ласкаво поглянула на нього Балабаниха.— Тому й дома. Прошу до господи! — запросила вона і швидко нахилилась, щоб поставити їм стільці біля вогнища.

Отак Авакум увійшов у хату Балабанихи.

Коли голова кооперативу розповів жінці, чому вони прийшли, вона посмутніла і на її великі очі навернулися сльози. Було видно: щиро шкодує за вчителем. Прихильність, з якою жінка досі дивилася на Авакума, зникла. Балабаниха не хотіла навіть голови повернути в його бік.

— Сховай вчителеві речі в підвалі чи де хочеш,— вів зніяковіло голова,— а цього чоловіка, який буде твоїм квартирантом, поки житиме в селі, влаштуй у його кімнаті.

Балабаниха зітхнула.

Щодо Авакума, то він радів. Ще і не ступав, так би мовити, в Момчилово, а щасливий випадок уже всміхнувся йому. Звичайно, цей щасливий випадок не злетів йому на плече, мов золота пташка з казки. Авакум свідомо шукав його: уважне й докладне вивчення будинку, де жив Методій Парашкевов, і обстановки було першим пунктом його плану.

Прибулі піднялися разом з господинею на другий поверх крученими скрипучими сходами, що починались надворі і вели до довгої вузької галереї, яка тяглася вздовж будинку з боку фруктового саду. Тут було двоє дверей, збитих із соснових дошок, пофарбованих колись, мабуть, ще за бая Балабана сірою, вже вилинялою олійною фарбою. На обоє дверей була накладена сургучева печатка Момчиловської народної ради.

Голова завагався, чи самому зірвати печатку, чи покликати когось із членів ради. В цю мить бай Гроздан, можливо, згадав, що він «батько-годувальник» і сам член народної ради. А може, просто вирішив не витрачати марно часу на настирливого і нахабного софійця, бо смикнув кольорові мотузочки з такою рішучістю, яка зовсім не пасувала до його добродушного обличчя.

— Ну, що буде, те й буде! — сказав він Авакумові і, наче злякавшись своєї сміливості, став швидко спускатися крученими сходами.

Балабаниха відімкнула двері, трохи віддалені від сходів, і мовчки кивнула Авакумові.

Кімната була бідна, навіть бідніша, ніж він міг собі уявити. Навпроти вікна стояло похідне ліжко, застелене солдатською ковдрою. Шафа, мабуть для верхнього одягу, високий стелаж із книгами, великий дерев'яний стіл, покритий обгортковим папером, і два стільці. Оце і вся обстава. Над ліжком висіла мисливська рушниця і шкіряний патронташ. На столі поблискував мікроскоп, стояли два штативи для пробірок, спиртівка й кілька коричневих флакончиків для кислот, лежали пінцети і молоточки.

Про ці речі Авакум знав з опису Славі Ковачева. Поки він досліджував крізь лупу і з сантиметром розбите вікно Ілязового будинку, Славі Ковачев зробив обшук у кімнаті вчителя. Авакум не сумнівався в педантичній сумлінності Ковачева, й задовольнився поки що відомостями, поданими в його описі. Тепер Авакум міг сам переконатися, що його колега з Пловдива не проминув жодного більш-менш значного предмета.

Балабаниха зупинилася посеред кімнати.

— Тільки оце ліжко з ковдрами моє. І шафа.— Вона вказала рукою.— Все інше, що бачиш, належить учителеві. І в шафі все його. Я дала розписку на ці речі. Коли щось пропаде, відповідатиму я.

— Заспокойся,— посміхнувся Авакум.— Я берегтиму ці речі, як зіницю ока. Речей у мене, як'бачиш, мало, і ці теж мені не заважатимуть.

Поки жінка міняла простирадла на ліжку і виносила одяг учителя, Авакум стояв спиною до неї і чув, як вона тихенько схлипувала і шморгала носом. Він прикусив губу й нахмурився. «Якщо я нічого не доб'юся,— подумав Авакум,— ці речі навряд чи попадуть на старе місце. Вчитель не повернеться у Момчилово».

Він глянув у вікно, звідки було видно наїжачений хребет Зміїці. Над бурими схилами нависло похмуре дощове небо.

«Ця жінка кохала його,— подумав Авакум,— тому й плаче». І, дивлячись на перехрестя, згадав її маленький ротик і тужний погляд темних очей. «Мабуть, жила з ним»,— зітхнув він. І раптом здригнувся: здивувався своєму зітханню. У тому, що, можливо, Балабаниха кохала вчителя, не було нічого сумного. Зітхання тут недоречне.