Контррозвідка - Гуляшки Андрей - Страница 10

Побачивши Авакума перед собою, Сія дуже здивувалась. Вона навіть почервоніла, і йому здалося, що перед ним уже не троянда, а розквітла маківка.

— Ах,— вигукнула дівчина,— яка несподіванка! Яким чином?

Авакум, який умів розумно й доречно відповісти, цього разу промовчав.

Потім вони згадали, що не привіталися, і поспішили потиснути одне одному руку. Сія чомусь була збентежена зустріччю і трохи затримала свою руку в руці Авакума, який устиг за цей час придивитись до її обличчя. Очі Сії, здавалося, сміялись, але за цим сміхом наче не було нічого веселого. Тому й сміх в очах дівчини здавався сумним. Авакум помітив і темні тіні під очима, і невеликі складки біля рота, і те, що губи в неї злегка тремтіли, наче крила метелика перед польотом. «Так тремтять губи у дітей, коли вони намагаються сміятись, а їм хочеться плакати»,— подумав Авакум.

— Я у відпустці,— сказала Сія і відвела погляд.

— Знаю,— кивнув Авакум і теж подивився вбік.

Вони походили навколо басейну, викладеного кольоровими плитками. Так само дзюрчала вода у фонтані, але вони не звертали на неї уваги.

— Знаю, що ти у відпустці,— повторив Авакум.— Ми ж домовилися взяти відпустку одночасно!

Вона не відповіла, тільки тихенько зітхнула. Це було якесь уривчасте зітхання. Авакум міг битись об заклад, що очі в Сії вологі. «Таким буває зітхання, коли на очах виступають сльози»,— подумав він. І зовсім недбало спитав:

— А ти бачила нашого спільного друга, інженера? — А що вона затрималася з відповіддю, то Авакум допоміг: — Після понеділка?

— Не хочу більше бачити його,— несподівано різко відповіла дівчина.

Тепер вода у фонтанчику задзюрчала веселіше. Авакум промовив:

— Які гарні ці рожеві фасади будинків! Вони дуже подобаються мені.

— Справді? — з сумнівом спитала Сія.— А три місяці тому ти казав інакше. Доводив, що вони грубі, схожі на розвішану білизну. Пригадуєш?

— Щось не пригадую,— засміявся Авакум.

— І я думаю, що ці фасади гарні,— Сія сказала це з якоюсь особливою ніжністю в голосі. Потім спитала, як колись: — Хочеш прогулятись по парку?

— А чом би й ні! — зрадів Авакум. І як колись, узяв дівчину під руку й нахилився до її вуха: — Через п'ятнадцять хвилин у мене засідання в Інституті археології. Давай відкладемо нашу зустріч до завтра, згода?

Сія знизала плечима, але посміхнулася й сказала:

— Добре.

11

— Отже,— почав полковник Манов,— я прочитав обидві ваші доповідні й, здається, вже маю деяке уявлення про погляд кожного з вас на цю темну історію.— Він глянув на Авакума і, трохи помовчавши, сказав: — Воднораз я одержав кілька додаткових повідомлень, які цілком підкріплюють і підтверджують тезу капітана Славі Ковачева. А саме, що вночі проти двадцять третього серпня вчитель Методій Парашкевов учинив замах на старшину міліції Стояна Маркова Стоїменова, що цей самий Методій Парашкевов розбив вікно у приміщенні військово-геологічного пункту і викрав стратегічне креслення та дві тисячі левів... Товариш Авакум Захов, який все ще має сумнів щодо вини Методія Парашкевова, тепер мусить знати, що експерти знайшли незаперечні сліди його пальців на кількох уламках розбитої шибки та недопалку сигарети, а недопалок був розчавлений підкованим взуттям. Саме таке взуття носить Парашкевов. Ці дані, в яких ніхто не сумнівається, підтверджені свідченням старшини міліції і такими речовими доказами, як рушник та хлороформ, створюють ясне і категоричне переконання, котре, повторюю ще раз, цілком збігається з думкою капітана Славі Ковачева. Нещирі показання Методія Парашкевова під час першого допиту щодо його нічної прогулянки свідчать про намагання злочинця заплутати слідство і зняти з себе звинувачення. Я тільки дивуюся, дозволю собі підкреслити це, що такий досвідчений працівник, як товариш Захов, не зумів учасно зорієнтуватись у цій порівняно простій ситуації.

— Буває! — весело розсміявся Славі Ковачев.

— Сміятись нічого,— нахмурився полковник. І, повернувшись до Авакума Захова, занепокоєно спитав: — Як сталося, що ви не помітили очевидної істини?

Авакум попросив дозволу закурити, затягся кілька разів і, помовчавши, відповів:

— Ця справа набагато заплутаніша і темніша, ніж її уявляє собі мій колега Славі Ковачев. Неважко на підставі лише кількох фактів звинуватити людину в смертному гріху. Важче встановити істину, коли незаперечні докази спрямовують слідство по фальшивому шляху.

— Він називає незаперечні докази фальшивими,— розвів руками Славі Ковачев.

— Не перебивайте його! — знову нахмурився полковник. Останнім часом він намагався не курити, бо в нього був високий кров'яний тиск, але не витримав, порився в шухляді, знайшов серед паперів сигарету і з задоволенням прикурив від сірника, якого підніс йому Авакум.

— Нехай мій колега Славі Ковачев викладе все, що сталося, як він собі уявляє,— наполягав Авакум.— Тоді я вкажу ті пункти, де він, цілком очевидно, помиляється. І ви побачите, що істина не така проста, якою здається з першого погляду.

Полковник вмостився у кріслі зручніше і з видимим задоволенням затягся сигаретою.

— Якщо товаришеві Захову картина не ясна, я намалюю все так, як було! — почав у досить високому регістрі Славі Ковачев.— Час між першою і другою годинами ночі. Методій Парашкевов повертається із Зміїці. Це — страшна місцевість, куди недосвідчені люди навряд чи зважились би піти вночі. Вчитель проходить через подвір'я пункту, кидає кілька слів старшині й удає, ніби дуже поснішає. Але, ступивши кілька кроків у темряві, різко повертається і б'є якоюсь залізякою постового міліціонера в карк. Той втрачає свідомість і падає на землю. Тоді Методій Парашкевов виймає з кишені ампулу та рушник, кропить рушник хлороформом і міцно обмотує голову своєї жертви. Таким чином, він гарантує собі кілька годин безпеки і свободу дій.

Це перша картина драми. Другий акт починається так. Методій Парашкевов підходить до вікна. Перший удар по шибці — слабкий. Щоб не зчиняти шуму, Парашкевов б'є залізним предметом. Утворюється отвір, куди можна просунути руку і схопитися за залізний прут. Після того, впершись ногою у стіну, злочинець починає обережно виймати скельця з віконної рами. Упоравшись, він опускається на землю і, щоб відпочити й зібратися на силі, запалює сигарету. Зрозуміло, Парашкевов ховає сигарету в руці. Але час минає. Парашкевов швидко топче недокурену сигарету, знову, підстрибнувши, хапається за залізний прут і, обіпершись об стіну, пиляє сталевою пилкою віконні грати. Вони тонкі, з м'якого заліза. Щоб розпиляти прут, потрібно не більше десяти хвилин. Парашкевов згинає розпиляний прут, і у вікні утворюється отвір, досить широкий, щоб пролізти в кімнату. Все це забирає якихось десять-п'ятнадцять хвилин. Увійшовши до кімнати, він відмикає маленькою відмикачкою невелику шафу з документами та грошима. Викрадає потрібне йому креслення, а щоб надати злочинові кримінального характеру, тобто приховати його шпигунську суть, бере і гроші — дві тисячі левів, які лежать у шафі на верхній полиці. Потім наш герой іде додому — моя хата скраю, нічого не знаю! Лягає спати взутий. На світанку починає готувати ранець, немов збирається на прогулянку або на полювання, а по суті, щоб приховати хлороформ і не бути на місці в перші години після викриття злочину.

Славі Ковачев витер рукою піт із чола й кинув зневажливий погляд на Авакума: «Сподівався знайти слабкі пункти в моїй позиції? Дідька лисого!»

Всі троє помовчали.

— Можна мені кілька зауважень? — спитав Авакум. Полковник кивнув.

Авакум підвівся і повільно заходив по кімнаті — од вікна до дверей і назад.

— Відстань від землі до найнижчої частини вікна становить точно два метри п'ятнадцять сантиметрів. На такій висоті шибку у вікні можна розбити тільки за допомогою палиці, залізного прута чи ще там чого. Її можна розбити й кинутим каменем, якби злочинець не боявся зчинити шум. Уявімо, що злочинець розбив шибку одним із цих способів, і підемо далі.