Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 98

Завдання Комітету: 1. охорона порядку і спокою; 2. розпорядження ріжним установам; переговори з Директорією про негайне припинення переговорів з французьким командуванням в Одесі і розпочаття переговорів з Радянським Правительством України на основі:

а) визнання Радянським Правительством України, а також Російським (Правительством) самостійности й не залежности Української Соціялістичної Радянської Республики;

б) українського характеру державности України;

в) легального існування українських соціалістичних партій;

г) виведення російських військ з України;

д) складення нового Правительства України до остаточного сформування його на Другому Всеукраїнському З’їзді Рад Робітничих і Селянських Депутатів»777.

Передбачалося припинення військових дій і безперебійне функціонування адміністративних установ. Щоб зберегти від остаточного розвалу міністерські апарати, які перебували без міністрів у Кам’янці, і щоб бути готовими, на випадок потреби, цілком взяти державний провід у свої руки, Комітет призначив до міністерств своїх комісарів. Встановлювалися тісніші зв’язки з військовими частинами, що перебували в Кам’янці, з робітництвом і селянством. Симпатії останніх були на боці Комітету: в день його створення можна було бачити на вулицях Кам’янця робітників із червоними стрічками на грудях. Місцева організація більшовиків виявила бажання ввійти в контакт з Комітетом. Прагнення Комітету примиритися з радянським урядом України і недвозначне визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки викликали його підтримку революційним козацтвом, селянством і робітництвом.

Розрахунок полягав у тому, що: або Директорія виконає те, що накреслив Комітет Охорони Республіки, або, якщо вона остаточно розвалилась чи намагатиметься чинити опір, Комітет самостійно втілить у життя програму миру й створення у порозумінні з більшовиками спільного тимчасового уряду єдиної Української Радянської Республіки (зліквідувавши Директорію).

Та все одно ситуація була не цілком зрозумілою і сприятливою для неухильного і рішучого втілення накресленої лінії в життя. Передусім залога, яка підтримала Комітет, була нечисленна. В Кам’янці було чимало військових, що виявляли «отаманські» настрої; з природних причин вороже поставились до Комітету (їм не обіцяла нічого втішного перспектива Радянської України) урядовці міністерств. Невідомо було, які сили могли використати для протиборства з Комітетом члени Директорії, уряду С. Остапенка.

Для встановлення контакту з членами Директорії Комітет Охорони Республіки спорядив спеціальну делегацію, яка, дізнавшись від П. Андрієвського про плани збройної ліквідації «незаконного узурпаторського гуртка», запропонувала мирно залагодити конфлікт на основі сформування нового, лівішого за складом уряду.

Не бажаючи зайвого пролиття крові, Комітет Охорони Республіки 26 березня 1919 р. вирішив саморозпуститися. Наступного дня про це спеціально було повідомлено відповідним документом. В ньому, зокрема, говорилося: «Стоючи твердо на своїй основній позиції щодо зміни дотеперішньої політики в напрямку розриву з французьким командуванням і початку в найбільш вигідний для Української Республики момент переговорів з большевицьким правительством, Комітет вважає, що при даних умовах унормованого державного життя переведення відповідного впливу на правительство мусить перейти знову безпосередньо до рук політичних партій, що стоять на плятформі Комітету.

Дальше існування Комітету в його нинішній формі в дану хвилю не тільки не сприятиме осягненню зазначеної мети, але лише може цьому перешкодити, оскільки встановлятиме двоєвластя, що, дезорганізуючи громадянство та армію, може тільки до решти підірвати сили армії Української Народньої Республики і цим пошкодити визволенню українського народу з-під чужоземного панування.

З огляду на все зазначене Комітет Охорони Республики оповіщає населення, що з дня 28 місяця березня 1919 р. діяльність Комітету припиняється.

Комітет Охорони Республики закликає всіх громадян Української Народньої Республики заховувати спокій та порядок, здійснюючи свої політичні стремління організованим шляхом через політичні партії»778.

Однак частину членів комітету було заарештовано і звільнено лише після особистого втручання С. Петлюри, котрий, очевидно, вже планував зміну складу уряду. Останній було просто неможливо утворити без лідерів українських есерів і українських соціал-демократів, причетних до діяльності Комітету Охорони Революції.

Щоправда, І. Мазепа (він також був заарештований) подає історію з репресіями в дещо детективному ключі — як наслідок низки прикрих непорозумінь, за якими не проглядало серйозних намірів таборів, що суперничали.

Проте з цим нелегко погодитися. А в чомусь погоджуючись, можна тільки зайвий раз уявити, якими були масштаби безладу, коли одні члени Директорії наказували арештовувати «заколотників», інші цього не дозволяли зробити або після арешту звільняли і т. ін.779

У ті дні стався і такий феномен, як «збільшовичення» Січових стрільців. Відчуваючи неприхильне ставлення з боку селянства, не бажаючи протиставляти себе трудовому народові, стрільці видали спеціальну декларацію. В ній, зокрема, наголошувалося, що Січові стрільці будуть «слухняним військом кожного українського народоправного правительства, яке стоятиме на плятформі самостійности Української Народньої Республики й признання Українському Народові всієї землі в його розпорядимство. Щодо форми влади, то Січові Стрільці були тими, які охороняли Трудовий Конгрес Українського Народа в часи, коли він не виявив був свого обличчя, а тепер, коли представники українського трудового народа знов підтвердили, що стоять на плятформі самостійности Української Народньої Республики, Січові Стрільці з тим більшим запалом підпиратимуть радянську владу на місцях, яка заводить лад і порядок.

Стомлені тяжкими боями, змучені недовір’ям народу, який несправедливо думав, що Січові Стрільці схочуть піддержати ті сили, які стремлять до поневолення українського трудового люду, Січові Стрільці відійшли, щоб переорганізуватись і з новими силами рішуче і твердо, як все, ударити на всіх, хто б посмів посягнути на здобутки революції Українського Народу.

З народом йшло, іде й буде йти Січове Стрілецтво»780.

Цей документ підписали отамани Є. Коновалець, А. Мельник та О. Назарук.

М.Тимофіїв в довірчому листі до Є.Чикаленка розцінив цей епізод як підготовку військового перевороту з метою встановлення диктатури С. Петлюри, який був втаємничений у задуми січовиків. Однак на такий розвиток подій не зважались, хоча прозорою перспективою політики були дуже налякані781.

«Так в ріжних місцевостях одночасно з’явилися симптоми, які вказували в сути річи на одне й те ж — на повне банкротство реакційної політики Директорії, на необхідність рішучих змін в тій політиці, на бажання широких верств української демократії звільнитись з-під впливу остапенківщини, — робить категоричний висновок П. Христюк. — На жаль, та частина соціалістичної української революційної демократії, яка була на терені Директорії, не виявила (і не могла виявити через свою дезорганізацію) стільки революційної сміливости, сили і духовної міці, щоб, прийнявши на увагу ті симптоми, одним рішучим ударом зліквідувати гнилий, скомпрометований, бездарний директоріянський центр і утворити на місце його новий — повний сил, енергійний, справді революційний, нерозривно зв’язаний з робітниче-селянськими масами центр української революції»782.

Близькими за тональністю є й міркування М. Шаповала з приводу тогочасного моменту: «Ціла Україна йде наліво, а урядова політика направо! Дрібнобуржуазна українська інтелігенція рішуче не розуміла тоді духу часу, лізла до Антанти, думала старими думками, а народні маси, сколихнуті другою українською революцією, насичені жахливими спогадами про недавню гетьманщину, поривались на соціальну революцію, на ту проблему, яку оповістила Директорія у Київі, — до трудової влади. Чим жив народ — ясно: він дихав соціяльною революцією. А політика влади? Уряд Остапенка дрібнобуржуазний вів до Антанти, яка, проте, не хотіла чути про самостійну Україну, лише вимагала реакційного курсу під проводом російських монархістів.