Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 74

Пославшись на заяву президії УНС про непричетність до цитованого документу й застережливі виступи в тогочасній періодиці, О. Бойко вважає акцію В. Винниченка «незрозумілою з позиції Національниого союзу», а документ, його зміст і тон — несвоєчасним, таким, який «не відповідав характеру відносин, які на той час склались між УНС та гетьманською владою». Відтак відповідальність за гальмування взаємопорозуміння покладається на одну сторону — на В. Винниченка.

Однак автору добре відомо, що паралельно із Винниченковим документом міністри гетьманського уряду подали свою «Записку в справі зовнішньої політики». У ній на перше місце висувалися плани російських єдинонеділимців, яким і повинні були підпорядковуватися інтереси України. Не обмежуючись деклараціями, гетьманці робили й конкретні кроки щодо реалізації означених намірів583. Це була неприкрита позиція кадетів і Протофісу. Останні, до того ж, залякували гетьмана можливими соціалістичними експериментами в разі поступок УНСоюзу.

П. Скоропадського в цьому особливо й переконувати було не варто. А тут ще й лояльні до того представники УДХП і Союзу землеробів-власників дедалі настійніше почали домагатись створення національно-демократичного уряду584. Виходом могло стати включення до уряду представників найпоміркованішої політичної сили в Українському національному союзі — соціально спорідненими з кадетами соціалістами-федералістами. На сутність політичного курсу це істотно не вплинуло б, а ілюзію змін створило б.

Хто б у результаті опинився у виграші? Звісно, — режим. А посланці УНС лише б стали його заручниками. Прикрашуючи його, вони допомогли б існуючій владі вводити в оману суспільну свідомість, сприяли б боротьбі з власним народом.

І В. Винниченко, як ніхто інший, розумів сутність того, в що його втягували, й легітимно дистанціювався від варіанту чергового брутального обману мас. Він не вірив у життєспроможність уряду за участю представників УПСФ, однак до часу вважав за можливе, та й необхідне, не розкривати планів підготовки повстання, точніше створення координаційно-організуючого центру, який би керував повсюдними перманентними, стихійно-спорадичними народними виступами проти гетьманського режиму й окупантів.

Та й як інакше можна підготуватися до повалення терористичної влади, якщо не втаємничити свої дії?

Отже, як мінімум, поведінку В. Винниченка можна зрозуміти. Звісно, якщо виходити з інтересів переважаючої більшості народу України, інтересів національно-визвольної революції, не намагаючись будь-що ретроспективно захистити на сторінках історичних праць лад, що став майже тотально ненависним.

Передбачення ж В. Винниченка восени 1918 р. повністю справдилися. До затвердженого 24 жовтня Кабінету міністрів ввійшло п’ять членів УПСФ, делегованих Національниим союзом — А. Вязлов (міністр юстиції), О. Лотоцький (міністр віросповідань), М. Славинський (міністр праці), П. Стебницький (міністр освіти), В. Леонтович (міністр земельних справ). Встановилася хистка рівновага між прихильниками федерації з нерадянською Росією і поборниками самостійності (крім згаданих есефів до останніх відносили прем’єра Ф. Лизогуба, міністра закордонних справ Д. Дорошенка і міністра транспорту Б. Бутенка).

Український національний союз в особі його голови В. Винниченка одразу відмежувався від оновленого уряду. В інтерв’ю «Робітничій газеті» він заявив: «Щодо діяльності утвореного кабінету, то Національний Cоюз буде до нього у відповідній опозиції і за діяльність ніякої відповідальності на себе не бере… Національний Cоюз доложить усіх старань, аби в найближчий час в українській державі залунав голос самого хазяїна — українського робітника і селянина».

Слід відзначити, що гетьманська цензура не дозволила публікації інтерв’ю і воно з’явилося пізніше у «Віснику політики, літератури й життя»585.

Можливо, лише за імітацію змін, при збереженні попереднього курсу, вважали урядові перестановки й ті політичні сили, які з моменту державного перевороту були близькими до П. Скоропадського, висловлювали йому ту чи іншу підтримку, однак під впливом досвіду змушені були дедалі відходити від гетьмана. 26–28 жовтня в Києві відбулася конференція УДХП, яка визнала за необхідне єднання всіх національно-свідомих елементів. У спеціальній резолюції «Про відношення до Національного союзу» йшлося про необхідність порозуміння з УНС і спільне скликання національного конгресу. Одним із найперших завдань останнього мало стати ухвалення закону про вибори до парламенту586.

Прийняті конгресом рішення в цілому складали ніби низку нагальних рекомендацій для оновленого уряду. Про їх сутність делегація від конференції проінформувала гетьмана587.

30 жовтня і 2 листопада 1918 р. ініціативу УДХП про скликання національного конгресу обговорила президія УНС, підтримала її, вжила заходів щодо технічної підготовки форуму, зокрема, визначила дату скликання — 17 листопада і норми представництва.

Маючи за зразок Український національний з’їзд 6–8 квітня 1917 р., організатори передбачали якомога ширшу участь у ньому всіх українських сил, включаючи партії й організації від Донщини, Кубані, Чорноморщини, Криму, Бессарабії, Галичини588. Національному конгресу, тобто посланцям усього українства, за задумом ініціаторів, належало визначитися у найнагальніших питаннях: оцінки міжнародного становища України, вибору форм державного будівництва, народного самоврядування, економічної політики, в тому числі —аграрної реформи589.

Безперечно, справжній демократ за переконаннями, В. Винниченко не міг на той конкретний момент не розуміти очевидних переваг виходу з кризи легітимним шляхом, авторитетним волевиявом. Згадаймо, що він був однією зі стрижньових фігур конгресу 1917 р. і, забігаючи наперед, звернемо увагу, що він вважав конгрес одним із наріжних каменів державного будівництва і після повалення гетьманату.

До того ж, аналіз розстановки сил у керівництві національно-демократичного фронту не давав надійних підстав для висновку на користь повстання. То ж сценарій розвитку подій, коли основна ставка робилася б на всеукраїнський конгрес, міг бути найбезболіснішим виходом із ситуації. І зовсім не вина демократичних сил, у тому числі (а, можливо, й у першу чергу) В. Винниченка, що українська історія пішла в ті критичні дні іншим маршрутом.

П. Скоропадський та його оточення з кадетського, єдинонеділимського табору заходилися гарячково реалізовувати приховувану до того ідею. Українська держава виступила ініціатором об’єднання нерадянської Росії — Дону, Кубані, Кавказу, Криму й Добровольчої армії. Всіх їх представників спеціальною телеграмою було запрошено надіслати на спеціальну конференцію до Києва з метою погодження дій, які мали б «полегшити» спільну долю. На Добровольчу армію гетьман покладав особливо великі надії, оскільки упродовж всього періоду свого правління таємно відкрито сприяв «білому» руху. Однак керівництво «добровольців недвозначно заявило, що не потерпить жодних претензій будьяких національно-державних одиниць на існування — всі вони мають розчинитись у «єдиній і неділимій»590.

Як і наприкінці 1917 р., на заклик офіційного Києва відгукнувся лише Отаман Всевеликого війська Донського. Тільки тепер це був не О. Каледін, а П. Краснов. З листопада на станції Скороходово відбулася таємна зустріч двох царських генералів — П. Скоропадського і П. Краснова, які не просто швидко порозумілися, а й домовилися, що саме Українська Держава розпочне процес відродження «єдиної Росії», що означало початок одночасного знищення української державності. П. Краснов сам поспішив розсекретити угоди, які хотіли до часу не робити надбанням громадськості. Це нанесло могутнього удару по авторитету П. Скоропадського, відразу дезавуювало його українську риторику.