Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 53

Отже, якими б героїчними не були дії захисників маловідомої до того залізничної станції, вони врешті не мали жодного шансу на успіх, тим більше — на перелам загальної ситуації на фронті. Тому на кінець дня Крути були вже в руках більшовиків401, а шлях на Київ, де почалося робітниче повстання проти Центральної Ради, було відкрито.

Пізніше багато писалося, з одного боку, про кровопролитність бою, неодноразові атаки моряків, що відзначалися нечуваною жорстокістю, і те, що їх мужньо стримували «напівдіти» (Д. Дорошенко), що, начебто, вони ще й кидалися у контратаки.

А, з іншого — про відсутність у студентів набоїв та й елементарного вміння стріляти (багато хто з них одержав у руки гвинтівку безпосередньо напередодні бою), про те, що юнакам було вкрай незручно у незграбних битих валянках, в які їх поспіхом взули, хоча склади Першої української військової школи (колишнє Костянтинівське юнкерське училище) «ломилися» від новеньких чобіт тощо.

Все ж студентам якимось дивом вдалося відійти з позиції у відкритому полі (1 км від станції) і ешелоном, що чекав, від’їхати у напрямку Києва. Організованому здійсненню останньої операції допомогло те, що юнаки завчасно розібрали залізничні колії і «відірвалися» від переслідувачів402.

Можливо, якоюсь мірою закріпленню в публікаціях очевидних перебільшень сприяло й те, що амбітний М. Муравйов прагнув показати своєму начальству власні особливі заслуги у боротьбі за нову владу і в донесеннях Головнокомандуючому військами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В. АнтоновуОвсієнку явно «прикрашав» жорстокість єдиного бою, який довелось дати радянським військам на шляху до Києва, умисне завищував силу супротиву ворога, використовував у донесеннях навіть нісенітниці. «Після дводенного бою, — повідомляв він, — перша революційна армія Єгорова при підтримці другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради, керовані самим Петлюрою. Петроградська червона гвардія, Виборгська і Московська гвардія винесли майже одні весь бій на своїх плечах. Петлюра під час бою пустив потяги з беззбройними солдатами з фронта назустріч революційним військам, які наступали, і відкрив по нещасних артилерійський вогонь. Війська Ради складались із батальйонів офіцерів, юнкерів і студентів, які крім звірств, здійснених щодо солдат, які поверталися з фронта, били сестер милосердя, що потрапили до їх рук. Іду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні війська»403.

З очевидних неточностей документа варто звернути увагу не стільки на те, що під Крутами не було С. Петлюри і згаданих у донесенні дій він, природно, не міг здійснити, скільки переконане твердження, що у військах Центральної Ради були «батальйони офіцерів». Мабуть, за офіцерів в даному випадку були видані юнкери (втім про них згадується і окремо), хоча в наступному офіцерам така впевненість «приборкувача Києва» коштуватиме дуже дорого.

Утім, гадається, прагнути до спростування будь-яких обопільних неточностей, відрафінування деталей не так уже й важливо. Загальних уяв про розстановку сил у районі бою, як і про стратегічне становище УНР, достатньо, щоб зрозуміти абсолютну детермінованість кінцевого підсумку. Просто зайве «копирсання» у фактах скидається на бажання поставити під сумнів високий героїзм і патріотичну самопожертву юних борців за ідею, відданих захисників національної справи.

С. Петлюра, що перебував того дня зранку на ст. Бобрик, одержавши повідомлення і докладну доповідь про бій під Крутами, вирішив, що більша небезпека УНР походить від повсталих арсенальців і, не довго вагаючись, спрямував свій загін до Києва, наказавши студентам їхати до Дарниці404.

І донині існує значний різнобій у визначенні не лише масштабності бою під Крутами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне — кількості жертв.

Так, Д. Дорошенко наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих студентів, хоч пише, що першого дня (тобто 16 січня) була знищена частина куреня, а другого дня було розстріляно 27 полонених, над якими дико знущались. Вони входили до розвідувальної чоти, що відійшла до Крутів на момент, коли станцією вже оволоділи червоні. Вісьмох поранених відправили до Харкова, де ними ніхто не зацікавився, і вони щезли з шпиталів, куди їх влаштували на лікування. До Києва на перепоховання начебто було привезено «кілька десятків понівечених трупів»405.

Результати 40-річного документального дослідження питання ввійшли до книги С. Збаразького «Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 — 29 січня 1958», що побачила світ у 1958 р. у Мюнхені й Нью-Йорку у видавництві «Шлях молоді». Книга відкривається таким мартирологом:

«Згинули під Крутами:

Сотник Омельченко — командир Студентського Куреня, студент Українського Народного Університету в Києві.

Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський — студенти Університету св. Володимира в Києві.

Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик — студенти Українського Народного Університету в Києві.

Андрій Соколовський — учень 6-ї кляси 2-ї Української Київської Гімназії.

Микола Корпан з Тяпча, під Болеховом, Західна Україна. М. Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський — учень 7-ї кляси, родом з Західної України, розстріляний з 35-ма іншими на станції Крути, перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», всі інші підтримали спів»406.

Отже, називається 18 імен. З того часу і до сьогодні ніяких змін до наведеного переліку ніхто не спромігся внести…

У вирі тогочасних подій ні бій під Крутами, ні його учасники не привернули уваги громадськості. Однак, коли з поверненням до Києва у березні 1918 р. Центральної Ради ситуація стабілізувалася, близькі й друзі підняли питання про перепоховання загиблих.

9 березня «Нова рада» вмістила такі рядки: «Гурток родичів звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників і інших, що входили в склад січового стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня с. р. і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати у Києві»407.

Історія відразу набула резонансного присмаку скандальності. 16 березня під криптонімом «С. Ш.» (найімовірніше — це Сергій Шемет408, один з лідерів Української партії хліборобів-демократів) з’явилася стаття «Трагедія на Крутах». В публікації говорилося: «Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію, котра відбулася біля ст. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків-ентузіастів української національної ідеї.

Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійним становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути…». Автор вимагав від уряду зробити належні висновки й покарати, «а хоч, принаймні, усунути геть від справи винуватців»409.