Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 50

З огляду на попереднє і згідно з заявою, складеною 10 січня (тут новий стиль, за старим стилем 28 грудня 1917 р. — В. С.), російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирових переговорах»385.

Тут уже Троцький обирає більш складну формулу визнання української делегації. З одного боку — начебто зберігається первісна формула — «російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирних переговорах». З іншого — досить довга мотивація конфлікту між Раднаркомом і Генеральним Секретаріатом, — а в дипломатичних стосунках, як відомо, просто так нічого не говориться.

І на довершення всього (знову ж таки зовсім не випадково) — спеціальний сюжет, основна суть якого зводиться до того, що процес самовизначення України тісно пов’язаний з повсюдним утворенням демократичним шляхом органів самоуправління у формі Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Що ж до останнього, а також до того, що політичне життя в Українській Народній Республіці розвивається за вільних умов, без будь-якого зовнішнього військового (окупаційного) тиску, то цим явно натякалося західним партнерам на окуповані німцями частини колишньої Росії (Польщу, Литву, Курляндію). Їх визнавали за самовизначенні держави.

Однак всі розуміли, що рівними з іншими державами правами (скажімо, такими, якими користувалися учасники мирної конференції в Бресті) їх ніхто не поспішав наділяти. У результаті нелегко було передбачити, як врешті-решт міг скористатися зі сформульованої двозначності (навіть багатозначності) Троцький надалі. Чи то за прикладом, за аналогією союзних держав прагнути до звуження повноважень делегації УНР, чи набувати політичного авторитету, посилаючись на демократизм відносин з Україною, чи ж то змінити своє ставлення до делегації у залежності від того, якщо самовизначення України набере іншого втілення, скажімо не у формі УНР, а у радянській формі.

Таким чином, це вже був у повному розумінні слова дипломатичний виступ, який враховував можливість варіантного розвитку подій. Очевидно, це вловив і керівник української делегації В. Голубович, який у своєму слові обійшов мовчанкою заяву російського наркома, обмежившись тим, що українська делегація приймає до відома декларацію чотирьох держав і на її основі буде брати участь у переговорах.

Одночасно, залишаючись вірними собі, Троцький розпочав інтригу і стосовно делегації Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, яку 30 грудня 1917 р. було вирішено направити до Бреста. До її складу було включено голову ВУЦВК Н. Медведєва, народних секретарів В. Затонського і В. Шахрая. Їм доручалося «категорично заявити, що будь-які спроби Української Центральної Ради виступити від імені українського народу є самозваними виступами буржуазних груп українського населення проти волі і інтересів трудящих класів України і що ніякі зобов’язання, взяті Центральною Радою, не будуть визнані ні Українською Радянською владою, ні народом українським». Представникам Радянської України доручалось увійти до складу загальноросійської делегації і виступати з останньою у повній згоді.

Вже 1 січня 1918 р. проїздом до Брест-Литовська делегація Радянського уряду України зустрілася в Петрограді з В. І. Леніним. Природно, РНК негайно вирішив домагатися участі делегації Радянської України в переговорах, про що тут же повідомили радянську делегацію в Бресті. Троцький же вдався до тактики зволікань. Так, 2 січня 1918 р., відповідаючи по прямому проводу Сталіну, нарком у закордонних справах заявив: «…Було б корисно, коли б Харківський ЦВК надіслав нам по прямому зв’язку заяву, в якій характеризував би дійсні розміри впливу і влади Ради. Заява могла б, можливо, стати корисною тут у певний момент. До цього часу українська делегація жодного разу не підтримала нас у боротьбі з німцями і австрійцями, незважаючи на те, що ми допустили її самостійну участь у переговорах».

Не треба бути великим фахівцем у галузі дипломатії, щоб збагнути, що колеги по Раднаркому говорили різними мовами. Чого тільки варта сентенція про те, що заява ВУЦВК «могла й може стати корисною тут у певний момент». Невизначеніше, туманніше навряд чи можна висловлюватися. Не забув Троцький нагадати й про те, що делегацію УНР уже визнано за самостійну.

Очевидно, занепокоєність Леніна і Сталіна з приводу позиції Троцького відіграла свою роль, коли було вирішено запропонувати керівнику російської делегації домагатися перерви у переговорах, а Лева Давидовича відкликати для консультацій до Петрограда.

Заява Троцького про бажання влаштувати паузу у роботі конференції була підтримана представниками інших делегацій — у всіх нагромадилося немало питань для погодження із власними урядами.

Під час перебування Троцького у Петрограді було вирішено спробувати домогтися усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із західними партнерами про участь у конференції делегації Радянської України. Звичайно, всі розуміли, що без ускладнень здійснити цей план буде неможливо через очевидну його невигідність для країн Четверного союзу. Проте розрахунок базувався на тому, що вони будуть поставлені перед реаліями — повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політичної арени взагалі.

«Пробну кулю» було вирішено запустити ще до повернення до Бреста делегацій і відновлення офіційних засідань. 9–10 січня член російської делегації, заступник Троцького — Йоффе надіслав делегаціям чотирьох держав повідомлення про рішення робітничо-селянського уряду України взяти участь у переговорах про включення представників ВУЦВК до російської делегації «як доповнюючу складову частину». До повідомлення як офіційний документ додавалася заява Народного секретаріату України про те, що Центральна Рада не може виражати народних інтересів, виступати від імені трудящих і що таким є лише робітничо-селянський уряд.

17 січня, після відновлення роботи конференції, Л. Троцький взяв слово і повідомив, щодо складу російської делегації тепер включено нових членів — Ю. Медведєва і В. Шахрая. Радянський нарком відзначив, що ця обставина матиме велике значення для дальшого ходу переговорів і пояснив її зміною політичної ситуації на Україні — поширенням влади Рад і звуженням сфери впливу Центральної Ради. Аргументація навіть дослівно збігалася при цьому зі сталінською, хоч, як відомо, Троцький володів власним літературно-публіцистичним талантом, незрівнянно вищим за сталінський.

Л. Троцький також повідомив, що в день від’їзду делегації з Петрограда до Бреста з Києва надійшло повідомлення про відставку Генерального Секретаріату. Якими будуть наслідки громадянської війни і як це позначиться на позиції делегації Центральної Ради, достеменно передбачити неможливо, та з попереднього з’ясування становища видно, що мирна угода з Генеральним Секретаріатом не може вважатися за мир з Українською Республікою. Зміну ставлення до делегації Центральної Ради глава російського зовнішньополітичного відомства пояснив суттєвою зміною обстановки в самій Україні. Він також додав, що широке представництво Рад України на 3-му Всеросійському з’їзді Рад, який одностайно розв’язує питання про федеративні основи російської республіки, дозволяло кваліфікувати включення представників Народного Секретаріату до складу російської делегації цілком відповідним реальному стану справ і відносин у РРФСР. Під кінець виступу Л. Троцький знову вдався до дипломатичного маневрування. З одного боку він, начебто відповідно до попередніх заяв, говорив про відсутність заперечень щодо участі представників Центральної Ради в переговорах. Та з іншого — висунув застереження, мовляв можуть бути визнаними лише ті умови миру, що їх підпише українська делегація, «які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії»386.