Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 48

…Я завоював на свій бік Свердлова і ще когось із членів ЦК. Ленін залишився в меншості. Він знизував плечима, зітхав, похитував докірливо головою і втішував себе лише тим, що боротися з контрреволюцією будемо все рівно, не рахуючись із відомствами. Але відходу моєму в пресу рішуче спротивився і Свердлов: туди, мовляв, посадимо Бухаріна. «Лева Давидовича треба протиставити Європі, нехай бере іноземні справи». «Які у нас тепер будуть іноземні справи?» — заперечував Ленін. Але, згнітивши серце, він згодився. Згнітивши серце, згодився і я. Так, з ініціативи Свердлова, я опинився на чверть року на чолі радянської дипломатії.

Комісаріат іноземних справ означав для мене, по суті, звільнення від відомчої роботи. Товаришам, які пропонували мені своє сприяння, я майже незмінно рекомендував пошукати більш благородного поприща для своїх сил. Один із них згодом досить соковито передав у своїх спогадах бесіду зі мною після того, як сформувався радянський уряд. «Яка така у нас буде дипломатична робота? — сказав я йому, за його словами, — ось видам кілька революційних прокламацій до народів і закрию лавочку»375.

Очевидно, не варто тут розбиратися в тому, де Троцький допускає неточності, де свідомо лукавить, де прагне заднім числом піднести вагу власної особистості чи виправдати себе перед історією. Якби там не було, Лев Давидович, всупереч численним сьогоднішнім оцінкам його видатної і в пожовтневі місяці (другої людини в радянському керівництві), трошки похизувавшись, врешті-решт значно критичніше, об’єктивніше визначає можливості свого реального впливу на перебіг тогочасних революційних подій. Якими не були його потенційні можливості, справді видатні здібності й таланти, через ряд об’єктивних і суб’єктивних факторів все ж опинився дещо осторонь авангардної позиції, зіграв у перші місяці розвитку революції не зовсім адекватну його активній натурі, іноді двояку роль.

Такий висновок значною мірою підтверджується і тим місцем, яке посів Троцький у російсько-українському конфлікті кінця 1917 — початку 1918 р. Спочатку нарком іноземних справ, здавалося, мав відіграти ключову роль у російсько-українських стосунках. Із притаманним йому романтизмом, широким розмахом, польотом думки, схильністю до прожектерства, щирим захопленням, ілюзіями уявляв він собі розв’язання щонайскладнішого вузла суперечностей. У розмові з Верховним головнокомандуючим М. Криленко по прямому проводу 24 листопада 1917 р. він говорив: «Пропонуємо прийняти представника українського штабу при вашій ставці. Рівним чином пропонуємо включити представника Генерального Секретаріату до складу загальноросійської мирної делегації. Щодо створення єдиного Українського фронту з нинішнього ПівденноЗахідного і Румунського, то питання це залишається відкритим. Цілком схвалюю вашу політику не ставити жодних перешкод пересуванню українських частин з півночі на південь, оскільки це допускається загальним становищем фронту і станом транспорту. Українські трудящі маси повинні на ділі зрозуміти, що загальноросійська Радянська влада не буде ставити жодних труднощів до самовизначення України, в які б форми це самовизначення остаточно не вилилось, і що визнання Української Народної Республіки з боку російської влади саме повне. Але ми вважаємо в той же час необхідним відкрито показати не лише перед російськими, але і перед українськими трудящими масами суперечності соціалістичної політики Радянської влади і буржуазної політики Центральної Ради, яка фактично стає, можливо, проти волі, в деякій своїй частині урядом заможних класів на Україні. Не маючи наміру ні найменшою мірою нав’язувати свою волю українському народу, Рада Народних Комісарів в той же час готова всіма залежними від неї засобами підтримати Ради українських робітників, солдат і бідніших селян в їх боротьбі проти буржуазної політики керівників нинішньої Центральної Ради»376).

Тут варто звернути увагу відразу на кілька моментів, які в подальшому в тій чи іншій формі ще проявлять себе в реальній політиці.

Революційний романтизм Л. Троцького виявився в його вірі в перевагу, силу позитивного прикладу політики Радянської влади, переоцінці його впливу на настрої трудящих України.

Любов до гучної фрази вилилась у беззастережне твердження — обіцянку не ставити будь-яких перешкод самовизначенню України, яких би форм воно не набрало. Ще до будь-якого офіційного урядового рішення нарком іноземних справ заявив про повне визнання Радянською владою Української Народної Республіки.

Водночас Троцький звертав увагу на протиборство в Україні двох сил — табору Центральної Ради, яка в даний час відстоювала буржуазну політику, і табору Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який РНК зобов’язувався всіляко підтримувати.

Подібно, Л. Троцький не мав жодних сумнівів щодо найближчої перемоги влади Рад в Україні і думав, що певним внеском у цей процес будуть і такі кроки РНК, як вільний пропуск в Україну українізованих частин і включення до загальноросійської делегації представника Генерального секретаріату.

Події наступних двох місяців змусили Л. Троцького не раз повертатися до цих же питань, хоч звучали вони нерідко по-іншому і по-різному комбінувалися, загострюючи, висуваючи на перший план то одні з них, то інші.

Вже 3 грудня 1917 р. саме Л. Троцькому судилося до крайності загострити стосунки між урядами Росії і України, сформулювавши в Маніфесті РНК ультимативні вимоги до Центральної Ради.

Їх було чотири:

«1. Чи зобов’язується Рада відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту?

1. Чи зобов’язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що направляються на Дон, на Урал чи в інші місця?

2. Чи зобов’язується Рада сприяти революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням?

3. Чи зобов’язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків та робітничої Червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого вона була віднята»377.

Перу Троцького належить і заключний абзац документа, що викликав особливе обурення лідерів Української Ради і завжди викликав, звертав на себе увагу віртуозною (в чомусь зухвалою) дипломатичною еквілібристикою: «В разі неодержання задовільної відповіді на це запитання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні»378.

6 листопада на засіданні РНК Троцький зробив повідомлення про одержану на ім’я Ради Народних Комісарів пропозицію від Українського революційного штабу Петроградської Крайової військової Ради про мирне налагодження конфлікту між Центральною Радою і Радою Народних Корсарів, зроблену за уповноваженням уряду УНР.

Очевидно, нарком підготував відповідь завчасно і вона тут же була затверджена в такому вигляді: «Українському революційному штабу Петроградської крайової військової ради. У відповідь на Вашу пропозицію про мирне налагодження конфлікту між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів, зроблену за уповноваженням

Уряду Української Народної Республіки, Рада Народних Комісарів постановляє:

I. Мирні способи полагодження конфлікту, зрозуміло, бажані, і Радянська влада все робила для досягнення саме мирного розв’язання питання.

II. Що стосується висунутих Радою умов, то ті з них, які мають принциповий характер (право на самовизначення, визнання Української Республіки, невтручання у її самовизначення), не складали і не складають предмета суперечки чи конфлікту, оскільки Рада Народних Комісарів визнає і проводить ці принципи у всій їх повноті.

III. Дійсним предметом конфлікту, який зовсім замовчується в умовах Ради, що Вами передаються, є підтримка Радою буржуазної кадетсько-каледінської контрреволюції, спрямованої проти влади Рад Селянських, Робітничих і Солдатських Депутатів.