Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 185

Прикро, що критик проходить повз красномовні документи. Прикро, що замість того говорить «із чужого голосу». Прикро, що на основі поверхового ознайомлення тільки з чотирма працями і лише про одного художника й політика робить далекосяжні висновки про «глибоку інтерпретаційну кризу (? — В. С.) серед дослідників біографій діячів української історії», зневажливо оцінює «плоди того політичного «винниченкознавства», які останніми роками отримала публіка (? — В. С.)». Перш ніж братися за перо для оцінки Володимира Винниченка (не скоростиглої та зверхньо-легковажної), видається не просто бажаним, а конче необхідним завдати собі труду бодай трішки зрозуміти справді непересічну, складну, феєрично обдаровану особистість, розібратись у мотивації й природі її вчинків, поведінки, намагаючися бодай у чомусь піднятися до рівня її мислення та моральности, а можливо, й спробувати «приміряти на себе» визначальний імператив усього подвижницького Винниченкового життя — «чесність з собою».

Читаючи рецензію, постійно ловиш себе на думці, що її автор уперто бачить лише те, що хоче бачити, а беручи собі в «союзники» котрогось із дослідників, напрочуд легко відмітає з його доробку все, що йому «не підходить». Важко уявити, як при цьому не спрацьовують «моральні гальма», не приходить думка про спотворення справжньої позиції тих, кого так цинічно «використовують». Взяти хоча б Івана Лисяка-Рудницького, для якого «нема сумніву, що Володимир Кирилович Винниченко був однією з найталановитіших і найколоритніших постатей в українській історії першої половини ХХ століття»1369.

Однак Юрій Шаповал начебто «не помічає» цієї комплексної, інтегральної оцінки й натомість відфільтровує з твору відомого історика, що починається саме наведеними словами, фрази про «великі недоліки» Винниченка, які насправді заторкують один аспект спадщини діяча — якість його публіцистичних творів, абсолютизує кілька звично вирваних із контексту слів щодо характеру, темпераменту, особливостей інтелекту й намагається сформувати в читачів негативне враження про особистість Винниченка загалом, його місце в історичному, й зокрема культурному, поступі нації. Хоч як прикро, але доводиться констатувати, що, подібно до інших випадків, це типовий фальсифікаторський прийом.

Поставивши собі за мету розкритикувати Валерія Солдатенка за те, що він буцімто підносить «неефективного політика» на зовсім незаслужену височінь, сприяє створенню Винниченкового образу «як одного із забронзовілих «батьків нації»», гадається, можна було би врахувати позицію людей, які впродовж десятиліть глибоко фахово, фундаментально вивчали різні аспекти діяльности й спадку Володимира Винниченка. Йдеться, зокрема, про трьох академіків НАНУ, трьох народних депутатів України, про три особистості, які, належачи до різних партійно-політичних таборів, залишаються своєрідним колективним камертоном моральної чистоти, совісти сучасного українського суспільства: Івана Кураса, Миколи Жулинського та Бориса Олійника. Зігнорувати їхню думку, документально представлену в «Трьох Голгофах…»1370, а також у їхніх наукових і публіцистичних працях, численних виступах у засобах масової інформації, на урочистостях із нагоди 125-річчя від дня народження Володимира Винниченка — значить продемонструвати якості, які важко оцінювати.

Юрій Шаповал надто зневажливо відгукується і про літературну творчість Винниченка, посилаючися, зокрема, на Івана Нечуя-Левицького, який уважав молодшого колегу «еротоманом». Не брати до уваги думки видатного письменника, звісно, не варто. Однак тоді не варто проходити і повз зачаровані оцінки Винниченкової художньої творчости, які давали Іван Франко і Михайло Коцюбинський, Євген Чикаленко і Микола Скрипник, Микола Хвильовий і Григорій Костюк, Павло Федченко і Микола Жулинський. Слід, вочевидь, зважати й на багаторічні докторські дослідження Галини Сиваченко та Володимира Панченка. А якщо «немає пророка у своїй Вітчизні», то вислухати думку автора спеціяльних, фундаментальних студій професора Манітобського університету Семена Погорілого: «Винниченкові твори і стилем, і мистецькими засобами, і тематикою своєю належать до цікавіших здобутків світової літератури взагалі. Це засвідчили до революції і після неї переклади його творів багатьма мовами і це стверджували в свій час такі критики, як Леся Українка, І.Свєнціцький, О. І. Білецький, М. Зеров, І. Борщак та інші»1371.

Прискіпливий читач помітить, що процитовано з сьомої сторінки двохсотсторінкового твору. Справді, це витяг із «Передмови», де Семен Погорілий дає загальну оцінку Винниченковій творчості, — й ніхто в тому «крамоли» не вбачає; а от коли на щось подібне зважився Солдатенко, то це вже, за Юрієм Шаповалом, упередженість, яка унеможливлює об’єктивне дослідження. Чому? Чи шанування загальновизнаного таланту — це «кримінал»? Чи перешкода для пошуку істини?

Мабуть, ті, хто читатимуть рецензію і порівнюватимуть із твором Погорілого (та публікаціями інших літературознавців, театрознавців), не пройдуть повз епізоди, де американський професор із посиланнями на конкретні тексти, їх цитування говорить про позитивне ставлення Лесі Українки Винниченкової творчости. Натомість Юрій Шаповал, згадавши про те, що письменниця «знаходила у Винниченкові дані великого артиста», глузливо вбачає «артистизм» в одному з Винниченкових щоденникових записів і повертає й екстраполює це на конкретну політичну поведінку Володимира Винниченка, з одного боку, некоректно використавши авторитет Лесі Українки для власної прагматичної мети, а з другого — подаючи Винниченкові слова в самозасуджувальному контексті, тоді як насправді міркування видатного мислителя та художника слушні, глибоко життєві, справедливі, діялектичні. Хіба що діялектика чимось «завинила» перед Юрієм Шаповалом? Та все одно, маємо справу, власне, з подвійним пересмикуванням, що ніяк не узгоджується з науковими принципами.

Після всього викладеного тут не надто перспективною видається дискусія навколо проблеми, наскільки Володимир Винниченко був ефективним політиком. Відповідь Юрія Шаповала: «ні наскільки» (курсив його ж таки. — В. С.). Просто, категорично, без вагань.

А критерії ефективности політика? У рецензії про них ані слова. Навпаки, безапеляційну кваліфікацію неефективности Винниченка-політика вже саму оголошено ключовим критерієм «в історико-політичному «винниченкознавстві»». Не зміг Юрій Шаповал сформулювати об’єктивних критеріїв оцінки історичних діячів і в полеміці на сторінках газети «День» (28.09.2006). Хіба що до однобічностей і згаданих сумнівних прийомів аргументації бажаних висновків додав таку дозу суб’єктивізму, що залишається лише іронічно подивуватися. Рецензента ж це, судячи з усього, зовсім не бентежить…

На останок — про назву публікації: «Винниченко без брому». Попри претензію на афористичність, для більшості читачів вона, гадається, залишиться малозрозумілою. Самого Володимира Винниченка, його творчість можна (чи потрібно) сприймати й читати без брому? Чи ж мова про історичні та літературні портрети відомого українського діяча? Чи про рецензію самого Юрія Шаповала?

Та з певністю можна сказати, що про будь-яку лікувальну речовину можна буде й не згадувати за умови чесного ставлення науковців, публіцистів до предмета аналізу, відмови від практики підпорядкування дослідницьких засобів кон’юнктурній меті. Тоді кожна нова публікація буде кроком до істини. На це й мають бути спрямовані зусилля і тих, хто продукує історичні праці, і їх критиків.

Победить войну

(рецензия на книгу И. В. Михутиной. Украинский Брестский Мир. Путь выхода России из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом РСФСР и правительством украинской Центральной Рады. М.: Изд-во «Европа», 2007. — 288 с.) [26]

К Брестской мирной конференции (1917–1918 гг.) практически с момента проведения всегда проявлялось пристальное внимание специалистов, и к сегодняшнему дню ее историография поистине громадна и порой кажется, что фактологическая сторона проблемы изучена настолько исчерпывающе, что прогресс здесь просто невозможен. Что же касается интерпретаций, они, естественно, претерпевали изменения в зависимости от субъективной позиции исследователей, детерминированной отчасти обстоятельствами места (страна, часть света, из которой смотрели на предмет анализа) и времени (эпоха, обусловливающая ту или иную исходную конъюнктуру).