Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 17

Другим фактом називається вибух емоцій на Першому українському селянському з’їзді після виступу самостійника О. Степаненка. Ось тільки з наведеного витягу з праці Б. Мартоса неясно, чому зчинився «страшний рев», «крик», «галас» — від підтримки самостійницьких гасел всупереч автономістській позиції президії з’їзду на чолі з В. Винниченком, чи від обурення, викликаного іншими причинами. Справа в тому, що О. Степаненко виступав у процесі обговорення звіту делегації Центральної Ради до Петрограду, якій було відмовлено у національних домаганнях (їх сутність — широка національно-територіальна автономія у федеративній демократичній республіці Росія). І саме остання обставина викликала відповідний настрій. Що ж до картини в цілому, то «панівними темами у промовах стала критика діяльності уряду та вимоги самочинного проголошення автономії…Ідея самостійності підтримки з’їзду практично не знайшла»107.

Більше «фактів», окрім двох вищезгаданих (як самоочевидно — не надто переконливих), у статті не наводиться. Далі ж автори впевнено заявляють: «Подібні приклади можна довго продовжувати». Неважко передбачити, якби у Ф. Турченка і Г. Кривоший був вибір, вони б запропонували щось справді доказове замість дещо сумнівного. Однак їх ситуація, схоже зовсім не бентежить. І на стіл кидається «останній козир»: «Зрештою робота по їх («подібних прикладів» — В. С.) систематизації вже проведена у двотомній монографії М. Млиновецького, в книжці П. Мірчука «Українська державність. 1917–1920 рр.» (Філадельфія, 1967) і в деяких інших роботах зарубіжних і вітчизняних авторів. Можна довго сперечатися про якість цих робіт. Але одне очевидно: наведений у них матеріал переконливо свідчить, що у випадку із самостійниками мова аж ніяк не йде про «нечисленну групу радикально настроєних українців на чолі з М. Міхновським», «тимчасових попутників Української революції. Мова йде про важливу суспільну тенденцію, від якої об’єктивний дослідник не має права відмахуватися…»108.

Те, що «деякі інші роботи зарубіжних і вітчизняних авторів — це та ж сама «пісня», що й «подібні приклади можна довго продовжувати» — доводити не варто. Що праця М. Млиновецького — то суцільні вигадки і фальсифікації замість будь-якого документального забезпечення — показано вище. Крайня заангажованість позиції П. Мірчука також всім добре відома. Знаючи про це, Ф. Турченко і Г. Кривоший мляво застерігаються — «можна довго сперечатися про якість цих робіт». Якщо мова про наукову якість, то вона практично відсутня, історіографічний ефект швидше негативний. Проте це мало турбує істориків, оскільки вони вважають очевидним, що наведений у працях зарубіжних авторів матеріал (ще раз доводиться із сумом констатувати, що поодинокі і зовсім неоднозначні правдиві факти буквально «тонуть» у масі відвертих підтасовок, спотворень, фантазувань) переконливо доводить їх правоту. А відтак і «козирна карта» швидше є тією рятівною соломинкою, за яку хапаються Ф. Турченко і Г. Кривоший, намагаючись вибратись із того виру необ’єктивності, в який їх затягує за інерцією, як людей, що стали на сумнівний шлях пошуків істини не вповні науковими методами.

Інші автори статей збірника більше повторюють, хоч і не так виразно, підходи і висновки Ф. Турченка і Г. Кривоший109.

При вивченні, відтворенні інших аспектів розвитку Української революції принципових розходжень у істориків не виникало.

Достатньо детально прослідковуються, зокрема, державотворчі зусилля, стосунки з Тимчасовим урядом, підготовка Універсалів, їх значення і вплив на розвиток подій, проголошення Української Народної Республіки і набуття нею статусу державної самостійності, конфлікт Центральної Ради з РНК Радянської Росії, його військова фаза, участь у Брестських переговорах, їх політичні наслідки для України.

Невеликі розходження спостерігаються в оцінці підсумків діяльності Центральної Ради, визначенні позитивних аспектів і негативів.

Отже, можна констатувати, що, попри розбіжності у підходах істориків до низки важливих проблем першого (радівського) періоду Української революції, історіографічний прогрес тут очевидний. Тим рельєфніше на його фоні вимальовуються певні аспекти, почасти — прогалини, які чекають своєї належної розробки.

Наймасштабніша опозиція в РСДРП(б) курсу на соціалістичну революцію [4]

Діячі ліворадикального політичного спектра, які найактивніше впливали на перебіг революційних подій в Україні, зустріли й 1917 рік, і повалення самодержавства здебільшого досить далеко від рідних місць.

Дуже авторитетні й впливові у передвоєнний час серед київських більшовиків Є. Бош і Г. Пятаков (вони послідовно очолювали місцеву організацію у 1911–1912 рр.) після арешту, засудження на довічне заслання до Сибіру змогли здійснити втечу і через Владивосток, Японію і США дісталися до Швейцарії. Вони взяли участь у Бернській конференції соціал-демократичних організацій, почали разом з В. Леніним, М. Бухаріним, Г. Зінов’євим видання журналу «Коммунист» як міжнародного органу лівих соціал-демократів. Однак через теоретичні незгоди в оцінці ступеня розвитку капіталізму («імперіалістичний економізм»), у ставленні до демократичних рухів та в національному питанні Г. Пятаков і Є. Бош розійшлися з В. Леніним, його прибічниками і виїхали до Скандинавії, де продовжували революційну діяльність. Зв’язку з Україною, крім спорадичного, рідкісного листування з рідними, не мали.

Ф. Сергєєв (Артем) — впродовж ряду років визнаний лідер харківських більшовиків — ще в 1910 р. втік із Сибіру до Харбіна, а з 1911 р. перебував у Австралії. Природно, зв’язків з Україною не мав, та й вкрай обмежену інформацію про події на Батьківщині одержував з багатомісячною затримкою.

Обидва депутати Державної думи від пролетарських центрів Лівобережжя — М. Муранов (Харківщина) і Г. Петровський (Катеринославщина) разом з іншими депутатами-більшовиками відбували заслання в Сибіру.

Правда, набиралися сили, ставали дедалі впливовішими їх дещо молодші колеги, такі як С. Буздалін (Харків), Ш. Грузман (Горлівка), Е. Квірінг, М. Копилов, С. Гопнер (Катеринослав), В. Бистрянський (Ватін), М. Зарніцин (Київ), М. Тарногородський (Вінниця), Г. Ачканов, П. Старостін (Одеса). Однак, за винятком хіба що Е. Квірінга, вони так і не переростуть масштабів місцевих працівників і ніхто з них не став діячем із широким теоретичним мисленням, власним баченням шляхів розвитку революції, здатних приймати неординарні самостійні рішення тощо.

Будучи щирими й порядними людьми, хорошими, дисциплінованими виконавцями, у своїй поведінці вони все ж залежали від зовнішніх імпульсів, ішли за рішеннями, які продукувалися центральними партійними установами. Об’єктивне визнання цього факту ще не означає, що вони, керовані ними організації були лише сліпими виконавцями чужої волі, слухняними знаряддями (агентами) тільки чиєїсь політики, яка зовсім не відповідала інтересам і прагненням місцевого населення. Щоб використати потенціал останнього у бажаному напрямі, для досягнення злочинних завуальованих задумів буцімто треба було запропонувати оманну політику, просто обдурити широкі верстви трудящих.

Вочевидь, тут виявляється надто поверхове розуміння механізму здійснення революцій як всеосяжних, глибинних рухів. Підняти на них маси, мобілізувати на довготривалі, історично відповідальні, нерідко ризиковані і навіть небезпечні для окремої особи дії можна лише в разі принципового збігу векторів розуміння суті наявних проблем і шляхів їх розв’язання. При цьому часто вибір шляхів і методів досягнення мети здійснюється не вільно, а жорстко детермінується цілою низкою обставин і виявляється сутнісно одним і тим самим, незалежно від рівня усвідомлення й обґрунтування (від ідейно-теоретичного до рефлекторно-прагматичного), внутрічи позасуб’єктного народження й оформлення.