Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 154

Все вищезазначене давало право дослідникам історичного досвіду з оптимізмом дивитися в майбутнє: «Часи кволого дореволюційного життя минули назавжди. Наша національна революція вивела український народ на шлях розвитку, якого вже ніякі сили не зможуть спинити»1168.

Наукові висновки вчених є дороговказом всім тим, в чиїх серцях не згасали високі ідеали Української революції, хто жив з надією на їхнє неминуче торжество.

Звичайно, надалі оцінки й узагальнення першого покоління істориків революції 1917–1920 рр. не тільки творчо використовувалися фахівцями, а й зазнавали критичних розборів, навіть спроб спростування. Ця робота триває донині.

Викликають безперечний інтерес, заслуговують на увагу смислові нюанси в спробах по-новому сформулювати повчальні уроки з досвіду Української революції, оцінити її історичне значення з позицій державотворчих здобутків останніх років. Проте предметне порівняння того, що було зроблено першими істориками і наступними поколіннями дослідників, виявляє не стільки розбіжності, чи дає підстави для протиставлення висновків у працях, розділених десятиліттями, скільки доводить не лише принципову правильність параметрів, у яких шукалися відповіді на найважливіші, концептуальні аспекти досвіду революційної доби, а й практичну незмінність, об’єктивність підсумкових оцінок, обґрунтованість сутнісних, узагальнюючих моментів. Коли мова все ж заходить про відмінності, то вони переважно зводяться до уточнень деталей, подробиць, нюансів.

Весь сукупний розвиток історіографії Української революції доводить, що ідеї, досягнення видатних діячів і перших істориків надзвичайно рельєфного і плідного етапу боротьби за національне відродження гідно витримали випробування часом, і без звернення до них не може обійтись жоден дослідник, який намагається збагнути сутність процесів дуже повчальної сторінки вітчизняної історії.

Однак шанобливе ставлення до історіографічного спадку має й надалі органічно поєднуватись з творчими пошуками логічних, ґрунтовних пояснень надзвичайно складних теоретичних аспектів досвіду подій в Україні 1917–1920 рр.

У достатньо предметному, ретельному аналізі причин невдачі Української революції (звісно, йдеться про кінцевий, основний результат — часткові й вельми серйозні завоювання виявилися незворотними і непорушними), який не раз здійснювався фахівцями і на сьогодні непогано репрезентований у низці видань, проглядають і чіткі контури обставин, детермінант перемоги соціальної революції. Це й об’єктивне прагнення переважної частини учасників суспільного життя розв’язати передусім соціальні питання (звісно, ступінь активності був дуже різним). Це й достатньо могутній загін пролетаріату промислового Лівобережжя і почасти Півдня, який тягнувся до соціалістичної ідеї, намагався наблизитися до її реалізації. Це й соціальна активність значного сегменту селянства, яке вбачало в невідкладних аграрних перетвореннях засіб покращення свого життя. Це майже тотальне нестримне бажання, особливо величезного солдатського загалу покласти край затяжній кривавій війні. Це діяльність добре організованої ідейно загартованої партії більшовиків, організації якої в Україні виявилися достатньо чисельними і мобільними. Збільшуючи вплив у масах, вони зробили прагматичну ставку на згуртування широких народних сил у різних організаціях — рядах робітничих, селянських, солдатських (потім червоноармійських, депутатів), профспілках, фабзавкомах, селянських і солдатських комітетах, комнезамах тощо, домагалися своєї ідейної зверхності в них, схиляли на бік своєї програми, повели під своїми гаслами і прапорами.

Це й власний політичний досвід чотирьох років буремної революційної практики, зі зміною влад, перевіркою спрямованості політики різних політичних сил, партій, їх програм і орієнтацій. Це й перехід на комуністичну, радянську платформу значного числа вихідців з найкрупніших і найвпливовіших українських партій — есерів і соціал-демократів.

Це, зрештою, оформлення і зміцнення по суті єдиного фронту ліворадикальних таборів України й Росії, можливо точніше — включення політичних потенцій регіону в загальноросійські процеси і, відповідно, зворотна тенденція — різнобічне сприяння місцевим прихильникам соціальної революції з боку РСФРР, можливості якої були, зрозуміло, дуже значними і в певні, ключові моменти відігравали вирішальну роль у перебігу подій.

У літературі (й не лише в науковій) безліч разів стверджувалося, що істина одна, що шлях, який веде до її пізнання, неодмінно має базуватися на несхибних, теоретично обґрунтуваних вченими і багатократно перевірених дослідницькою практикою принципах. Однак, можливо, найскладніше піддається сутнісному осягненню, чіткій, однозначній, незаперечній науковій кваліфікації історичний досвід, особливо його переламні сторінки. І справа не лише в тому, що до авторитетів тут часто не дослуховуються, а фахівцями майже безапеляційно себе вважають практично всі. Адже суперечливі підходи й оцінки публікацій викликають сумніви — нерідко достатньо вмотивовані, з часом, навіть, недовіру до будь-яких і будь-чиїх історичних студій.

Одна ж із об’єктивних причин поширених настроїв негативного ставлення до праць про минуле (враховуючи й навчальні видання різних рівнів) полягає у частих і вельми істотних змінах акцентів, карколомних ціннісних переорієнтаціях, а то й простих «перелицюваннях» — радикальних заміщеннях плюсів на мінуси (і навпаки). Долати ж пристосувальні, нашвидкоруч оформлені у концепції, схеми, виявляється в деякі моменти не так уже й просто, особливо, коли переважна частина тих, хто займається наукою й публікаціями в історичній сфері, залюбки (запопадливо) «видають на гора» праці, обумовлені новомодною кон’юнктурою, ідеологічними потребами чергових владоможців.

Про це доводиться згадувати, коли постає завдання «докопатися» до глибинної сутності таких дуже складних за своєю природою феноменів, як далекосяжні результати революційної доби 1917–1920 рр. для України, її народу, нації. Оскільки вищенаведені сюжети про причини поразки Української революції, її історичні здобутки не вичерпують інтегративного, комплексного підсумку, доводиться ставати на шлях, якого прагне уникнути більшість сучасних істориків. Так як соціалістична революція вважається апріорі протиприродною, привнесеною силоміць на український ґрунт, то й усі наступні процеси, детерміновані нею, оцінюються негативно.

Гадається, комплексний підхід до дослідження 1917–1920 рр. в Україні зумовлює потребу в таких висновках, які б охоплювали революції в цілому, сукупності (а не обмежувалися однією з них) у всіх взаємозумовленостях, взаємопроникненнях, взаємовпливах, тобто «брали» революційну добу в цілому і на такому ж зрізі розглядали її (доби) наслідки.

Безперечно, найбільшим досягненням стало відродження нації у всіх сферах буття. Українство завоювало право мати своє природне наймення, в чому їм відмовлялося впродовж віків. Одна з великих європейських націй з часу революційної доби гордо несе своє ім’я через життєві перипетії і немає сил, які б змогли змінити ситуацію. Як би не найменували спільноту — «соціалістична», «радянська», «модерна», «сучасна», «політична» — вона залишається українською, в своєму розвитку значною мірою використавши історичні можливості, що виникли в результаті радикальних суспільних зрушень.

Українською була названа і відроджена в 1917 р. державність. З того часу ця геополітична реальність ніколи не зникала, переважний відтинок буремного минулого століття, існуючи у словосполученні з термінами Соціалістична Радянська Республіка. Саме на базі останньої оформилася й розвивається нинішня незалежна, самостійна Україна.

В межах соціалістичної радянської республіки вдалося реалізувати споконвічну соборницьку мрію українців — об’єднати практично всі свої етнічні землі, гілки народу у державну цілість.

За часів соціалістичної української державності у взаємодії з іншими суб’єктами СРСР народ зміг накопичити такий економічний потенціал, який дозволив вивести республіку на одне з чільних місць у світі. А за стрімким розвитком української культури, літератури мистецтва із захопленням спостерігали і в близькому, і в далекому зарубіжжі. Міжнародне визнання здобули українська освіта і наука, які дозволяли Україні займати почесне місце у когорті країн, що торували науково-технічний прогрес.