Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 146

Я відразу ж повинен сказати, що це єдиний уряд, який можливий в Росії в даний час. Він втілює в собі єдину ідею, яка залишилася в Росії, що її згуртовує»1100.

Вроджена здатність бачити глибше й масштабніше, міркувати, оперувати справді «космічними» категоріями, не збиватися на неістотні дрібниці дозволила мислителю точно «схопити» сутність тогочасних процесів і лапідарно передати їх зовсім не в компліментарних, навпаки у відверто жорстких (аж до непривабливості) тонах і формулах. Жовтнева революція започаткувала радянську історію. З одного боку, до соціальної творчості було піднято мільйони трудящих і цим доведено, що не лише вузький елітарний прошарок країни здатен бути суб’єктом, деміургом прогресу.

З іншого боку, через певний час почалися порушення політичних свобод громадян, проголошених Жовтнем, інші неприродні деформації, що перетворили шлях соціалістичного творення на паліатив величних досягнень і страшних трагедій.

Епохальні здобутки радянського народу, який в історично найкоротші строки перетворив свою країну на наддержаву, яка здійснила вирішальний внесок у перемогу в найстрашнішому катаклізмі всіх часів — Другій світовій війні, відкрила космічну еру людства, вражала світ небаченими досягненнями. Здійснивши справжні прориви у сфері забезпечення соціального захисту особистості, викликавши небачену раніше енергію масового творення, велетенський сплеск ентузіазму, продемонструвавши зразки інтернаціоналізму й нефальшивого братерства народів, народжений Російською революцією лад довів, що інший, справедливіший за історично пережитий, світ можливий.

Правда, спродукована модель виявилася дивним поєднанням високих вартостей і очевидних вад. Так, зовсім неспівмірною виявилася ціна, заплачена за індустріалізацію й форсовану, насильницьку колективізацію. Масштабними злочинами обернулося згортання розпочатої в перші роки радянської влади демократизації політичної системи і її переродження в панування бюрократії. Найстрашнішими виявами наростання тоталітарних тенденцій стали репресії часів сталінізму. Окрім усього іншого, це ще дискредитувало й самі ідеали революції, соціалізму, сіяло зневіру в масах щодо істинності торованого суспільного шляху.

Це мало негативні наслідки і для процесу соціалізації й гуманізації суспільного життя в Європі, інших частинах світу, розпочатих і здійснюваних під впливом російської революції та здобутків соціалістичного будівництва.

Звісно, в ХХ столітті не було ні об’єктивних, ні суб’єктивних передумов для соціалістичної революції у всесвітньому масштабі. Однак прорив до нової якості хоча й у дуже недосконалому, багато де в чому суперечливому втіленні, з відомими поразками, вартий вдячного захоплення усіх справжніх прихильників соціального прогресу, рівно як і прискіпливого наукового аналізу, виважених кваліфікацій.

Оцінки революції, наведені вище, у найістотніших параметрах можуть бути застосовані для України. Адже ще до Лютого 1917 р. вона була складовою Російської імперії і їй притаманні були ті процеси, якими в цілому наповнювалося життя країни. Звісно, були й відмінні прояви загальних тенденцій, скеровуваних з Петрограда, однак усе ж таких, що набували відмінностей, регіональної і національної специфіки.

Прояв особливостей виявився настільки могутньо після повалення самодержавства в умовах бурхливої демократизації всіх сфер життя, що вибухоподібно призвів до Української національно-визвольної революції. Вона, з одного боку, синхронізувалася з розвитком загальноросійських процесів (виявляючи природну залежність від них, або, навпаки, впливаючи на їх перебіг і характер), з іншого боку, набирала такого сутнісного змісту і форм, які перетворювали її на самоціннісний феномен, формула якого відносно Російської революції може бути позначеною як взаємозв’язок і особливість.

Останніми роками в умовах нових можливостей для історичних досліджень, підвищення суспільної уваги до питань історичної пам’яті (як відомо, створений і функціонує навіть Інститут національної пам’яті України з підкреслено високим державним статусом і завданнями, фінансовими преференціями тощо) активізувались дискусії навколо оціночно-підсумкових аспектів Української революції1101. Природно, це приносить позитивні зрушення, веде до збагачення, поглиблення висновків у вивченні надзвичайно складної і суперечливої сторінки вітчизняної історії. Серед інших незаперечних історіографічних надбань особливої уваги заслуговують такі: спроби аналізувати події в Україні в 1917–1920 рр. у міжнародному, європейському, світовому контексті1102; подолати застарілі соціальні парадигми пояснення здобутків і втрат визвольної боротьби; предметно розібратися у співвідношенні національно-державницьких орієнтацій лідерів руху та їхнього реального впливу на кінцеві результати суспільних процесів1103.

Цілком солідаризуючись з перспективними пошуками нових, неординарних підходів, поділяючи значну частину цікавих оцінок, висновків, узагальнень, хотілося б, водночас, звернути увагу на деякі моменти, тенденції, що вже встигли виявити себе досить виразно і можуть негативно позначитися на плідності дальших досліджень.

Йдеться, зокрема, про те, що, долаючи справді спрощену і примітивну схему експорту в Україну чужої для неї соціальної революції з Росії, «міжнародний контекст» вичерпується (принаймні, на сьогодні) здебільшого порівняннями дій проводу Української революції і більшовиків, з’ясуванням причин перемоги останніх і поразки українського національно-визвольного руху, неприхильністю європейських держав до українських інтересів, української справи, формуванням украй несприятливого зовнішньополітичного чинника1104. Що ж до впливу на розвиток процесів в Україні загальноєвропейських революційних рухів, з’ясування їхнього місця і ролі в подіях на українських теренах, то, крім взаємних закликів до конкретних, детальних досліджень, далі справа майже не рухається. А без цього істотного нарощення знань, логічного завершення започаткованої тенденції просто не станеться.

У вивченні причин і сутності Української революції особливий наголос робиться на національних, національно-державотворчих завданнях, а схиляння українських соціалістичних партій до ініціювання кроків щодо перебудови суспільства на засадах народоправства, у тому числі й зміни системи форм власності, нерідко розглядаються як данина модним соціальним течіям, пасування перед соціальним (соціалістичним) більшовицьким екстремізмом і тиском соціальних низів, спроби здійснення передчасних соціальних експериментів (хоча і в обмежених масштабах, з уповільненим темпом), руйнування єдності нації, що призвело зрештою до трагічного фіналу1105.

Дослідникам-початківцям, зокрема, імпонують підходи зарубіжного «прагматичного покоління науковців», які виявляють «максимальну безсторонність» у дослідженні гостроти аграрної проблеми в Україні1106. Зарубіжні дослідники, слідом за П. Скоропадським, вдаючись до даних статистики, намагаються довести, що причина аграрного голоду полягала в «надмірному зростанні кількості сільського населення», а скасування приватної власності на землю, плани поділу великих земельних латифундій все одно не могли задовольнити всю масу малоземельного й безземельного селянства, а відтак — соціальні програми українських партій були не тільки необґрунтованими, а й шкідливими, авантюрними, руїнницькими1107.

Однак поза увагою цих дослідників залишається психологічна атмосфера революційного часу, яка залежала не лише від суб’єктивних побажань і «бюрократично-бухгалтерських розрахунків», тим більше — сформульованих «заднім числом» у тиші наукових кабінетів, а не у вирі гострих соціальних конфліктів, революційних буревіїв, на що справедливо звернув увагу О. Михайлюк1108.