Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 135

Лапідарно окреслені вище напрямки у вивченні феномена революцій, попри певні неминучі суперечності, «нестиковки», все ж дають можливість здійснювати множинність, різноманітність підходів, які в чомусь доповнюють один одного, в чомусь «перекривають», в чомусь породжують зрозумілі різночитання, а разом свідчать про об’єкивно-суб’єктивну закономірність явища, яке аналізується, і здатність підлягати системному науковому дослідженню, поясненню з обґрунтованими результатами — висновками.

У найзагальнішому революції — це найінтенсивніші, найусвідомленіші і найнасильницькі процеси в межах всієї сукупності соціальних рухів, їх апогей і кульмінація (Х. Арендт, С. Ханінгтон, Ш. Ейзенштадт). В них якнайповніше втілюються емоції, високі пориви, неабиякі організаційні здібності, високо розвинута ідеологія соціального протесту і визвольного ідеалу, заснованого на вірі в Справедливість, Рівність, Свободу, Прогрес, на переконанні, що революції відкривають шлях до кращого, досконалішого соціального порядку. Ставка в революціях робиться на пріоритет політики, ідеали прогресу, розуму, на соціальну й культурну активність, потенційну здатність покращувати суспільні відносини. При всьому драматизмі протікання, революції найуспішніші періоди — прориви в історії до нової якості, до змін у моральній сфері. Обґрунтованим виглядає марксистський підхід, за яким революції здійснюють злам застарілої політичної надбудови і створення нової, що, як правило, супроводжується подоланням опору певних, часом достатньо чисельних суспільних груп.

Водночас варто враховувати, що революції охоплюють суспільство в цілому як єдиний суспільний організм і різні сфери громадського життя. Цілком правомірними є терміни: промислова, індустріальна, наукова, науково-технічна, управлінська, інформаційна, соціальна, політична, культурна, інтелектуальна, духовна, моральна, сексуальна, екологічна революції. Якщо революції не досягають, або не відразу (не з першого разу) досягають тієї мети, яка оформлюється в програми, теорії, концепції її ідеологами, їх внесок у цивілізаційний поступ все одно позитивний. Таку їх властивість дуже тонко підмітив один з найяскравіших представників народництва, інтелектуал П. Лавров. Він наголошував: «Саме в процесі боротьби за найширшу й найвищу, навіть і недосяжну життєву мету можуть бути здійснені ті реальні цілі, які роблять історію людства процесом прогресивним. Реальний прогрес історії складається ні з чого іншого, як з окремих завоювань, зроблених за прагнення до далеко ширшої і далекої правди в мислі і житті, завоювань, які були б неможливими, якби перед очима особистостей, які здійснюють ці завоювання, не вимальовувалися ідеали далеко ширші, правда далеко радикальніша»1005.

Практично ту ж думку, значно лапідарніше повторив і М. Вебер, підкресливши, що навіть утопічними задумами політики-революціонери спонукають іти за горизонт, оскільки «можливого не можна було б досягнути, якби в світі знову і знову не тягнулись до неможливого»1006.

Якщо революції, не досягши мети, завершившись поразками, не знімають назрілих суспільних суперечностей, неминуче залишається об’єктивний ґрунт для їх повторення (наприклад, за 12 років — 1905–1917 — в Росії відбулося аж три революції з повторними намаганнями розв’язання багатьох тих самих проблем), іноді за «дозріліших» обставин, а іноді — ще за складніших умов, що нерідко призводить до більш загострених форм протікання, спонтанних «викидів» енергії, вибухів ексцесів, яких би, вочевидь, вдалося уникнути за своєчасного досягнення історично зумовлених потреб, подолання кризових фаз розвитку.

Революціологи пропонують цілу низку логічних критеріїв, застосування яких дозволяє ввести певний порядок у кваліфікацію революцій, тобто її типологізацію.

Оскільки набір критеріїв (схем), до яких вдаються дослідники, має відмінності, по різному оформлюються і пропоновані типології (абсолютизувати жодної не варто, апріорі розуміючи їх умовність).

Так, у схемі Р. Тантера — М. Мідларського акцент зроблено на критеріях: а) ступінь участі мас; б) тривалість революцій; в) рівень насильства; г) цілі повстанців. В результаті вичленяються чотири типи революцій.

1) Революція мас — рух широких соціальних сил, тривалий за часом, з високим рівнем насильства, рух, який веде до фундаментальних політичних і соціальних змін.

2) Революційний переворот, «революція згори» — порівняно невисокий рівень участі мас, короткочасність, поміркованість в усіх сферах діяльності і як наслідок — зміни лише в політичній системі суспільства.

3) Переворот — реформа — еклектичний варіант, коли опора — мета робиться на другому елементі, а перший по суті підпорядковується другому, відтак він здійснюється млявіше за революційний переворот, з меншою рішучістю, інтенсивністю.

4) «Двірцева революція» — заколот, здійснюється без участі мас, швидкоплинно, миттєво, з обмеженим, «точковим» насильством і без скільки-небудь помітних внутрішніх політичних наслідків — змін.

Ф. Гросс значною мірою слідує означеній схемі, хоча вводить і новий елемент — комбінований етап революцій — «революції згори» і «революції знизу».

За типологічною схемою Ч. Джонсона, в якій наріжними є критерії а) мета; б) особистість революціонерів (еліта, середні верстви, нижчі верстви; в) ідеологія руху (реформізм, націоналізм, месіанство); г) урегульованість (стихійність чи плановість), виділяється шість типів революцій.

1) Жакерія — широкий масовий стихійний рух селянства з обмеженими цілями — вимогами (ослабити ступінь гноблення, повернути втрачені права і т. ін.) без постановки питання про необхідність повалення наявного політичного ладу).

2) Месіанський рух — має всі ознаки жакерії, однак доповнюється формулюванням мети, хоча і проблемної, утопічної (зміни ладу), але заклично-мобілізаційної.

3) Анархічний бунт — ностальгічна реакція — несприйняття змін під знаком романтизації — ідеалізації старого (зразок — Вандея).

4) Верхівковий державний переворот — двірцева революція.

5) Якобінська комуністична революція, основними ознаками якої є стихійність, масовість, спрямованість до радикального політичного і соціальногмо переустрою. Це фактична «революція мас», «революція знизу» за попередньою схемою.

6) Збройний масовий виступ — добре підготовлений в усіх відношеннях національний і соціальний рух на базі партизанської війни.

Свою логіку має і вичленення із множини революцій тих, які виявилися особливо масштабними, справили вплив (іноді визначальний і довготривалий) на цивілізаційний поступ. Так Ш. Ейзенштадт вибудовує ланцюжок «Великих революцій»: «Великий заколот (1640–1660 рр.) і «Славна революція» (1688 р.) в Англії, «Американська революція (1761–1766 рр.), Велика французька революція кінця XVIII ст., європейські революції 1848 р., Паризька Комуна 1871 р., Велика Жовтнева соціалістична революція, комуністична революція в Китаї (1911–1948 рр.).

Зрештою, міркування з приводу типології революцій неможливі без звернення до марксистського спадку. В методологічному відношенні марксизм розрізняє а) рухи-переходи, зрушення в рамках однієї суспільно-економічної формації і б) переходи (стрибки) між суспільними формаціями.

Орієнтуючись на них, сучасний дослідник В. Шепелєва сформулювала власну градацію: «…Катаклізми, які породжені суперечностями між «базисом» (який виривається вперед) і старою надбудовою (передусім політичною владою) є сенс визначати як «політичні революції». Катаклізм всередині «базиса» — між продуктивними силами (найдинамічнішим соціальним чинником) і виробничими відносинами на міжформаційному рівні (коли неможливо вже обійтися лише перетвореними формами старих сутностей) — можливо, виправдано називати «революціями соціальними»1007. Аналізуючи різні, часом відмінні сентенції К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, історик «еластично» солідаризується з точкою зору (П. Ткачов, М. Ріджсі, Ю. Красін), згідно якої вирішальною ознакою і політичним змістом соціальної революції є перехід влади в руки революційного класу1008.