Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 102

Наведені відомості не виняток. Подібною «хворобою» були заражені чиновники всіх рангів. «…Ніби все мали, — пише В. Чеботарів, — всі атрибути державного адміністраційного апарату, але діла ніякого, бо великі начальники цих установ були на зразок Нормана чи Тимофєєва, а коли попадав в начальники і наш чоловік, то був або абсолютно пасивний, або добравшись до значного положення, не вилазив з шинків, бо як ніхто його не контролював, так і він не контролював своїх підлеглих»808.

Такі твердження були зовсім не безпідставними. М. Чеботарів наводить приклади комплектації уряду, коли на посаду міністра військових справ призначили за партійною квотою полковника В. Петріва, хоча українські есери, яким випало заповнити вакансію, знали про невідповідність своєї кандидатури ролі, яку треба було їй грати у справді доленосних подій. Однак іншого варіанту вони не мали809.

На посаді начальника розвідувального відділу Штабу Української Дієвої армії опинився пройдисвіт В. Коваленко, випадкова, «нездібна, підозріла людина», якої ніхто зі скільки-небудь поважних військових, у тому числі й Начальник Штабу Дієвої Армії, що підписав відповідний наказ, полковник А. Мельник, не знав810. Зовсім неадекватно знанням і здібностям О. Волоха сприяв його просуванню щаблями отаманської кар’єри С. Петлюра811.

Та й щодо останнього у М. Чеботаріва міститься достатньо прикметне зауваження: «С. Петлюра не ховався від мене, що він профан і анальфабет у військових справах, бо ж і звідки він міг знати? В процесі своєї участи у війську він старався пізнати цю «мудрість»…»812. Вжиті автором «лапки» і «три крапки», гадається, досить знаменні. Судячи зі спогадів, військовик, що не мав літературних нахилів, а тому писав аж занадто «розхристано», хоча б засобами пунктуації намагався делікатно висловити свій непогамовний біль з приводу чеснот керівника держави й війська, від яких багато в чому залежала доля нації.

М. Чеботарів немало дивувався й своїм службовим переміщенням, переконливих підстав для яких, на його самокритичний погляд, практично завжди бракувало813. Просто вражало його те, що такі відповідальні призначення (та й зміщення), які він одержував, здійснювалися на основі лише усних наказів. Втім, і накази про арешти достатньо поважних осіб (отаманів) віддавались у тій же формі814.

Часом, здається, М. Чеботарів аж надто категоричний, коли стверджує, що у військовому будівництві УНР малися просто неприпустимі речі. Скажімо, тривалий час не існувало контррозвідки, та й розвідки у повному розумінні слова не було, «а те, що було, можна лише назвати великим злочином, а людей, причетних до того злочину, віддати під військовий суд»815.

Іноді не хотілось би вірити в ті оцінки й узагальнення, які наводить М. Чеботарів, однак він не допускає голослів’я, будь-які міркування ґрунтує лише на основі реальних фактів, які детально описує, а їх істинність підтверджуються не лише загальною логікою, а й іншими свідченнями та документами.

Серед останніх — щоденникові записи дуже шанованої й добре поінформованої особистості українського руху — Є. Чикаленка816. Перебуваючи в першій половині 1919 р. в Карпатах, на Станіславщині, він жадібно поглинав і аналізував усі відомості, передусім із Наддніпрянської України (українські й польські газети, численні листи, часто дуже великі обсягом, від політичних діячів, високих урядовців, усні свідчення знайомих і випадкових подорожніх людей), й свої враження занотовував до щоденника. Так що це свого роду синтетичне, «спресоване» зібрання певних відомостей і, водночас, їх авторитетна оцінка. Настрої автора надзвичайно цікавого твору коливалися від обережного оптимізму до крайнього відчаю — одним із перших вдумливий аналітик і, навіть, можна з певністю сказати — мислитель — зрозумів, що справа національно-визвольної революції безнадійна. Вже 9 лютого 1919 р. Є. Чикаленко песимістично пророкував: «…Україні доводиться ждати аж на другу світову війну, коли вже прийде черга і на її державність…»817. Талановита особистість, він час від часу повертається до болісних констатацій про несприятливі обставини, в яких довелося розвиватися Українській революції, надає особливої уваги з’ясуванню неготовності українського суспільства для досягнення віковічної мети. Часто з-під пера Є.Чикаленка з’являються доволі неприємні, гострі оцінки щодо безпорадності українського політичного проводу, того неймовірного безладдя, суцільного хаосу, в який кинули УНР отамани. І на основі відтворення більшменш повної картини того, що відбувалося, з’ясування суспільних тенденцій, співставлення фактів поведінки державних мужів, тривалого особистого знайомства з С. Петлюрою доходив до достатньо обґрунтованих і таких же невтішних висновків. 15 травня 1919 р. після ознайомлення з дуже розлогим листом М. Тимофіїва, який наочно засвідчив, «який хаос, яка руїна панує серед правлячого класу на Наддніпрянській Україні», Є. Чикаленко записав: «Петлюра, яко людина середніх здібностей, ніколи не подавав ніяких надій…»818. Зустрічаються у щоденнику й значно категоричніші характеристики. Так, дізнавшись у середині вересня 1919 р. із газет про розстріл В. Науменка, М. Міхновського, П. Стебницького, С. Єфремова (правдою була лише вістка про смерть В. Науменка. — В. С.) і не вірячи в істинність неперевірених чуток, сподіваючись, що це помилка, яких в ті часи траплялося чимало, відомий національний діяч і меценат дає волю почуттям, шукаючи винних за непоправні втрати українства. «…Ці найкращі сини українського народу, — впевнений він, — впали жертвою через тщеславність, славолюбство, бажання влади Винниченка, Шаповала та Петлюри, що бажаючи показати світові «зразок соціалістичного устрою держави, підняли повстання проти Гетьмана… Винниченка ще можна вибачити, бо це талановита людина, поет, подібний дуже до Габріеля Д’Анунціо, що раз у раз витає десь в емпіреях і зовсім не знає практичного життя, а ініціатор Шаповал та «отаман» Петлюра, це ж звичайні, як кажуть галичани, «батяри», тільки у Шаповала не стало духу і він сховався, а Петлюра, ненаситний славолюбець і одважний чоловік, кинувся в вир на чолі синьо-жовтих батярів большевиків (мабуть, тут пропуск — напрошується «проти більшовиків». — В. С.) і обезсмертив своє ім’я, як Герострат, зруйнувавши дощенту українську державність і кинувши її на розтерзання любих братів наших — москалів та поляків»819.

Читаючи подібні оціночні міркування, мимоволі приходиш до висновку, що не довіряти їм (ясним, доказовим, чесним) не можна. І тоді самі-собою постають питання: а що ж такого вдіяв С. Петлюра, що знаходяться науковці, готові твердити, що й до сьогодні ми не зрозуміли його і ще треба шукати й шукати документи, винаходити якісь розгадки, щоб адекватно охарактеризувати роль Головного Отамана в подіях 1919–1920 рр.? А, може, все значно простіше? — Не в спромозі спростувати наявні аргументи, не маючи в арсеналі інших, які б переконливо вимальовували бажаний, однозначно-привабливий образ українського провідника, з награним (фальшивим) серйозним виглядом вдаються до крутійства й елементарної демагогії, буцімто людей масштабу й чеснот С. Петлюри збагнути відразу не можна — потрібні десятиліття пошуків, роздумів. Та й тоді не всім під силу докопатись до правди. Натяки ж на те, що тайна відкривається в своїй істинності лише винятково обраним, тим, хто володіє особливою інтуїцією — знаходяться поза межами процесу наукового пізнання й навряд чи варті уваги.