Спляча красуня - Гуляшки Андрей - Страница 25

Поміж списаних цифрами сторінок ощадної книжки лежало п'ять банкнот по два долари кожна. Авакум перелічив — їх і справді було п'ять. Помацав, глянув на світло. Долари не фальшиві.

— А подивіться, який у цього бідака вклад! — обурився сержант, хоч і без тіні заздрощів.

Авакум глянув на останню цифру. На такі гроші колишній кок міг би купити «Волгу», і ще залишилося б.

— Склали протокол? — помовчавши трохи, спитав Авакум.

— Так точно,— виструнчився сержант.

— А як поводиться кухар?

— Плаче.— Сержант знизав плечима.— Ридма ридає, товаришу майор.

Авакум пройшовся по кімнаті.

— Негайно заарештованого в управління,— сказав він.— І не знімайте з нього наручників.

Отже, хто вбивця?

Труп справді здавався утоплеником, що заплутався в химерних корчах. Авакум відвів погляд і знову заплющився.

Убивця... Знайти його тепер не так важко, є сліди. Однак зараз важливіше — шифрограма. В ній комусь дали інструкцію — коло може замкнутися, і завдання, яке загрожує небезпекою державі, буде виконано.

Коли ж і де?

Може, це має статися в найближчі години, цієї ночі або завтра? А може, позавтра?

Певно, ворог сидить десь у темряві, слухає, як порощить у шибки дощ, і самовдоволено посміхається. Наче шахіст, він оголосив супротивникові мат і тепер має цілковите право спокійно викурити люльку.

Чи повернулась уже Прекрасна Фея додому? Завтра ввечері вона танцюватиме у «Сплячій красуні», і їй треба добре виспатися. А клятий дощ нехай іде, його шум заколисує.

А втім, навіщо гаяти час? Від професорського стола його відокремлюють яких два кроки. Він мусить ступити ці два кроки кінець кінцем і пересвідчитися на власні очі, що на столі шифрограми нема. Якщо це так, тоді той, хто сидить тепер десь у теплі, може спокійно курити люльку. Час працює на нього.

Авакум підвівся, обійшов труп і зупинився з лівого боку.

Весь стіл був перед його очима.

Телефон, арифмометр, попільничка, логарифмічна лінійка та срібна склянка з кольоровими олівцями не цікавили його.

Проте решту речей треба було уважно оглянути. Добре, що їх не так багато. Словник «Ларус», перший том Великої енциклопедії, «Теорія ймовірності» та давні знайомі — латинський словник та латинська граматика.

Від тих двох останніх книжок на нього ніби повіяло смертельним холодом — шифрограму, видно, було складено з умовних слів латиною. Щось складніше годі придумати.

Крім книжок, на столі в безладді лежали десятки чернеток, заповнених нескінченними колонками цифр.

Інколи, щоб розшифрувати, наприклад, три колонки п'ятизначних чисел, піднесених до десятого ступеня, доводиться робити тисячі обчислень, списуючи сторінки товстого зошита. На столі в хаотичному безладді лежала купа чернеток з обчисленнями. Але вони ні про що не промовляли. Все ні Авакум почав збирати розкидані чернетки, намагаючись додержувати певної системи, що насправді існувала тільки в його уяві.

І в ту мить, коли він уже усвідомлював марність своєї затії, помітив те, що найбільше його цікавило,— зошит, де він сподівався знайти умовні значення таємничих п'ятизначних чисел. Він лежав розгорнений біля арифмометра під стосом чистого білого паперу поруч із правою професорового рукою.

Авакум схопив цей зошит так нетерпляче, наче там чітко виписаними словами ясно і просто викладалася таємниця життя. Аркушики зошита були нанизані на спіраль з тонкого дроту. Одначе від першого збереглися тільки жалюгідні клапті поміж витками. Решта аркушиків — чисті.

Існував лише один списаний аркушик, та його відірвано.

Покінчивши з професором, убивця поквапився знищити те, заради чого мусив учинити саме вбивство.

Ось про що розповідав цей зошит.

Що ж було на видертому аркушику? Розкрита таємниця чи тільки її латинські символи?

У всякому разі, цей аркушик знищено. Не треба відзначатись особливою спостережливістю, щоб збагнути це: у кошику на сміття чорніли рештки старанно спаленого паперу, від якого зостався тільки попіл. Лейтенант, занадто захопившись гудзиком, не звернув уваги на спалений папір.

Гаразд, він його не помітив, то й що?

Авакум підносив сірника до сигарети, коли нагла думка примусила його руку здригнутися: адже професор майже не володав лівою рукою, і вона звичайно нерухомо лежала на столі. Через це він мусив усе робити правою — і писати, і притримувати нею для зручності папір або зшиток: щоб не втомлювалася рука і робота йшла швидше. А щоб притримувати в такий спосіб окремий аркушик або зшиток, йому доводилось натискати на них дужче, кистю руки, дужче, ніж людині, що володає обома руками. А коли сильно натискати кистю на папір, то і пальці дужче натискатимуть на олівець, бо м'язове напруження автоматично поширюється на всю руку. Регулювати м'язове напруження, щоб воно було одне у кисті й інше в пальцях, можна, але треба весь час скупчувати на цьому свою увагу. Якщо ж людина пише, їй таке не під силу. Тож олівець у професоровій руці мав натискати на папір дужче, як слід. А коли олівець дужче натискає на папір, неминуче лишаються сліди і на підкладеному аркуші.

Авакум вирвав перший аркуш із зошита і подивився крізь нього на світло лампи. То тут, то там на ньому видніли ледь помітні лінії та заглибини. І все ж то були сліди.

Тепер у того, хто сидів десь у теплі і радів своїй вправності, вже не було підстав спокійно курити люльку.

— Лейтенанте! — гукнув Авакум помічника, і коли той з'явився на порозі, сказав йому: — Цьому аркушеві із зошита ціни нема. Віднесіть його самі до фотохімічного відділу лабораторії і накажіть негайно зняти з нього фотокопію. Сподіваюсь, за годину все буде готове і найбільше через годину і десять хвилин я матиму задоволення бачити вас знову тут!

— Так точно! — всміхнувся лейтенант і цокнув закаблуками, хоч і був у цивільному. Він вважав великим щастям працювати під керівництвом Авакума, бо це, на його думку,, було однаково, що навчатися у вищій школі детективного мистецтва. Та й для послужного списку мало значення — з ким ти працював. Начальство зважає на це.

Авакум опустився в крісло і втомлено заплющив очі.

13

Йому здавалось, ніби він поринає у глибокий вир Янтри, що одразу за її заломом, біля старого виноградинка діда Седефчо. Сюди вони хлопчаками бігали після школи нібито ловити рибу під камінням, а насправді частіше грались тут або, сховавшись у верболозах, потай підглядали за невістками діда Седефчо, які мали звичку купатися, розстеливши на траві випрану білизну проти сонця. Вир під старим виноградником був глибокий — рідко хто досягав його дна, та й не всі наважувались пірнати: ходили чутки, немовби там, у твані, лежав, ворушачи величезними вусами і підстерігаючи жертву, лютий і хижий сом, трохи не ровесник самого діда Седефчо. Тож Авакумові здалося, ніби він пірнає у вир і вода навколо нього зелена й прохолодна, а нагорі, на поверхні, поблискує безліч сріблястих бульбашок. Він вагається — чи піднятися йому нагору і спіймати кілька бульбашок, чи спуститися ще глибше до самого дна, де ворушить вусами страшний сом. Поки він роздумує, з дна випливає вусате страховисько, а на спині в нього сидить професор з безсило звислими руками і сердито дивиться на Авакума. «Чи ба»,— думає Авакум, і йому хочеться спитати: «А де бандаж, ви ж так упадете!» Та не наважується розтулити рота, бо знає, що наковтається води і потоне. Йому кортить піднятися нагору, туди, де срібляться бульбашки, однак жахливі очі професорові немов зв'язали його сотнею мотузків, і він не може поворушити ні рукою, ні ногою. «Якщо я не переріжу ці проклятущі мотузки,— думає Авакум,— то неодмінно піду на дно». А нагорі тим часом приглушено дзвенить веселий сміх. «Та це ж Райночка,— здогадується Авакум,— наймолодша невістка діда Седефчо. Вона, мабуть, купається біля берега і так завзято сміється. На неї бризкають водою, а вона сміється і борониться руками. На правій нозі вище коліна у неї шрам, торік її вкусив злий собака Киньо Кьосового. Цей Киньо завжди тримає злих собак». Так він думає, а веселий Райноччин сміх наче простягає до нього невидимі руки, і вони тягнуть його нагору, туди, де срібляться бульбашки. «А професор? — з жахом питає себе Авакум.— Невже він так і залишиться там, унизу, на спині у слизького вусатого сома?» Йому наче й шкода професора, але, опинившись серед бульбашок, він зразу ж починає оглядатись на всі боки, щоб побачити, звідки долинає цей дзвінкий сміх. «Шукаєш Райночку, а хотів збирати сріблясті бульбашки!» — шепоче у вухо чийсь голос.