Син - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 4

— Та чи буде Бог з такою дурною балакати? — спитав дядько Степан. — Ех, бабо, хай мені Бог паляницю спече. Ви про Бога скрізь, а пуття з його ніякого. Ікони, бач, поновлює, а кому з того тепло?

Дядьки засміялись.

— Бачить Бог — зубожіли люди, — додав дядько Пилип, — то він сам собі ремонт робить. Але молодиці одвели бабу Кандзюбиху набік, і вона розповідала їм далі. Дядько Степан плюнув.

— Ой, вредна.оця баба! Тільки муть наводить. Надій тесь, каже, од Бога все. А яка там надія, коли пухнемо з голоду. Бачимо, яка житка ваша, нащо очі замазувати? Подихаємо, он воно що.

— Подихаємо, та не всі, — промовив маленький дядь ко Пилип, — он Тиміш рояля висе для дочки купив, учителя на музику найняв. Хвалиться, що на весну мотор купить молотити, — у мене, каже, по-європейському буде.

— Десять хат уже купив, — сумно додав хтось, — два пуди ячменю — та й хата. Їх була ціла компанія коло зборні. Жінки їхні померли, діти теж померли чи розбіглись, хату продано за два пуди ячменю. Нащо вона, хата, коли немає жінки, господарства, коли сам лишився як палець? І йдуть вони з тими пудами до зборні; тут живуть ці великі вусаті сироти, поки стане їхніх пудів, а як не стане — нічого не вдієш, треба пухнути. Сьогодні один опух, завтра — другий, а за день, дивись, уже й неживий. Однесуть його на кладовище, закопають, а на його місце новий уже сирота. Не меншав їхнього братстваї Не було тут скарг, нарікання, прокльонів. Смерть приймали без жалів, не дивувалися з неї. Вчора помер Василь, сьогодні Панас, завтра я. А такі, як дядько Пилив, так ще й глузували:

— Чи скоро, — питав, — мені амба буде? Мучились тихо, ховаючись. Тяжко тобі — піди десь і стогни. А на людях будь веселий, не скигли. Всім важ ко, не тобі самому. І так просто буває: ходить, ходить людина худа, аж кістяк стукотить, тоді, дивись, круглішати починає, соком ніби наливається, чобіт із себе здійняти по може, так товщав. Тільки сиза, аж синя з лиця робиться — тоді вже хоч і їсти їв дай, не поможе. Опух — значить край, каюк. Полазить так трохи, а тоді й дуба дасть на вулиці, під тином чи коло хати — де прийдеться.

— А ось і мій спаситель! — гукнув дядько Степан на Васюренка. — Здоров будь, хлопче! Як тобі йдеться?

— Погано, — відповів той, — кінці приходять. Оце хочу спитати, як його з курію хліб печуть? — Кинь про курій, — сказав дядько Пилип, — з його тільки швидше смерть бував. Розіпре живіт, покачаєшся трохи; та й на той світ. — Виходить, і тут не зачепишся, — промовив Васюренко.

— А нащо чіплятись? — промовив дядько Степан. — Спускайся на дно. І ото чудно мені — б'ється, б'ється сердяга, а однаково витягнеться. Ти на мене подивись. Прийшов я додому, як ти мене розв'язав, аж жінку мою вже до Бога однесли. А дітей п'ятеро, і біс їх не бере. Обсипали вругом, дивляться на мене. Як стуконув я кулаком по столі — тікайте куди знаєте, щоб і духу вашого не чув! Злякались, розсипались, як миші руді. Замкнув я хату й до зборні. Твій зятьок, Корнійчук, півтора нуда дав за хату, а неяе беру, хай подавиться. Що мені з того пуда? Дітей не нагодую ним, знаю, що пропаду, не врятує вів мене. Подохну, поїдять мене черви, оце 6 пожив, значить. Правда, товаришу? — він ударив по плечі дядька Пилипа. Малий дядько засміявся.

— Таке стерво і черви не їстимуть. Стару Кандзюбиху повели молодиці вгощати — вона з того жила.

Коло зборні стихало; сиділи по кілька й гомоніли тихо. Але Васюренко дізнався новини — американці, що про них давно вже балакають, таки мають завтра приїхати і їсти даватимуть малим та хворим. Ніхто тому не йняв віри. Васюренко кинувся до старости — записав матір. А староста каже:

— Багато вже попухло з американських обіцянок.

Але американці таки приїхали. Правда, не завтра, а черев три дні, і не американці, а управителі з повіту. Зібрали декого з шляхетних — старосту, вчителя, Тимоша та колишнього крамаря, порадились та й одкрили столову. Побились баби, кому куховарити, а стара Кавдзюбиха сказала: — Не їжте, люди добрі, тії страви. Вона од диявола, бо жиди їм возять. Тьху тричі! Коли видавали першу пайку, все село було кодо громадської хати. Дали тільки тим, що їх староста записав. Дали молочної каші, хліба білого й по склянці какао. Щасливі йшли швиденько геть, а інші похмуро казали:

— Якби хоч ячмінного, та всім. Отака правда. Казали, що староста записав, кого схотів, а себе пом'янув аж двічі. І родичів своїх, і приятелів.

Все товариство зі зборні стояло тут і мовчки дивилось, аж поки кінчили видавати.

— От мудрація, — сказав дядько Пилип, — дають дітям та хворим, а ми під цю категорію не підходимо.

— А де мої діти? — промовив дядько Степан. — Розвіялись, як курява, забігли десь... А воно й краще — повмирають малими, лиха не знатимуть.

Загадували дрова рубати в їдальню, але дядьки з зборні були вже на те безсилі. А дядько Степан показав свою руку — вона була пухка, як у немовлятка, і пучки були мов ниточками поперев'язувані. Опух дядько.

Васюренко похапцем ніс їжу до хати. Він чисто знемігся, стоячи в черзі, — з того дня, як поласував був паляницею, й зернятка в роті не мав. Три дні постив, а шматочок матері зберігав. Його обличчя змінилося: борода поросла нерівним клоччям, очі запали і ніс став тоненький, як трісочка. Сам він якось витягся вгору й видавався надміру високим. З'явилася в його звичка — терти рукою чоло, ніби витираючи набіглий піт. Ввійшовши до хати, Васюренко перевів дух і промовив хрипуче:

— Мамо, чуєте... дали, приніс вам...

Він на мить заплющив очі й потер долонею чоло. Йому хотілось зігнутись і так ходити. Мати не озивалась. Парубок поставив їжу на піл і нахилився над хворою — вона була нежива. Син ураз відчув мертвенну холоднечу її тіла, але ворушив її й гукав:

— Мамо, чуєте? їжа єсть, їстимете... каша, хліб добрий... Мамо, чуєте?

Та мати мовчала. Васюренко випростався й махнув рукою. Ех, не вижила мати, не доля їй. Бідкалась увесь вік і померла під лиху годину. І їсти він їй приніс, а вже не потрібно. Не врятував він її — може, якби не з'їв тоді паляниці та давав їй більше, то й додержала б. А так — пішло все прахом: ні йому, ні їй. Васюренко сів на піл і схилив голову. В кожному куточку свого тіла він почував утому й біль. Щеміли його руки, ноги, в голові було голодно і в роті сухо. В кімнаті він був ніби сам. Раптом він згадав про принесену їжу. Нащо їй пропадати? Мати померла, їй не потрібно, а він може з'їсти. Васюренко взяв миску в руки й несподівано міцно стиснув її. З першого ж ковтка його охопило якесь божевілля: він рвав хліб, стогнав, хекав і припадав до миски всім обличчям. За хвилину він усе спорожнив і вилизав миску язиком, їжа забрала йому останні сили; він упав коло полу й лежав, насолодно почуваюча млость свого тіла, спокій нестоми. Надвечір він підвівся й напився води. Він був кволий, але бадьоріший. Мати померла — гей, тепер шлях перед ним! Скрізь заробить, скрізь людиною буде. Піде на Київщину, подасться на Полтавщину — матиме хліб, бо робітник вів добрий, потрібний. Він потягнувся, але руки йому опустились. Сили немає... Хіба він до роботи годиться? Хіба він лантух підійме? Хто його, такого, візьме? А дорога ще далека підіб'ється, так і помре десь серед степу. Сум і добре знана нудьга обгорнули його. Він зга дав, що в хаті мрець, і йому моторошно стало серед при смерку. Вів одчинив двері — на небі зійшов блідий місяць і над обрієм низалися зорі. Васюренко стиснув кулака. Вперше за місяці голоду прокинулась у йому злість і здушила йому серце. Він зробився похмурий і насупив брови. «Он воно як, — гадав вів, — годував, нянькою був, а тепер померла й мене за собою тягне. Вміла мати жити й працювати, а вмерти не вміла. Е, та що й казати!» Він знав, що гине, що не животіти йому, і дика спрага до життя запалала в ньому шаленим вогнем. Він хотів працювати, він почував себе розумнішим од своїх земля ків, а якби ще підучитися трохи — куди там ті агітатори, що приїздили! І він мусить померти в цій хаті у рямцях? Вся істота його обурилась. А що, якби змовчати, не казати, що мати померли? Він аж остовпів а цієї думки. Даватимуть їжу ніби для неї, а він їстиме сам. Тільки три-чотири дні — і він подужчав, набереться сили і піде тоді на заробітки, виб'є ться, свого дійде. Ця думка охопила Васюренка й не пускала від себе. Тільки три дні змовчати — і він урятований. Та тільки хіба вдержиш мерця три дні в хаті під таку спеку? На три вулиці чути буде. Винести треба тіло... Побачать? Тоді все пропало. Що робити, яку раду дати? Він стояв замислений і ніколи не почував себе таким безсилим, нікчемним і нещасним. А жити хотілось, ой, та ще й як! Три дні, три дні — і він урятований. Васюренко гадав: «От була мати жива, чи я не доглянув її, чи не го дував до кінця? А тепер уже нема її. То не мати лежить там».