Проблема хліба - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 1

                                        Валер'ян Підмогильний

                                           ПРОБЛЕМА  ХЛІБА

Немає нiчого хибнiшого, як ототожнювати iдею твору з думками автора. На жаль, читач i критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я якнайрiшучiше застерiгаюся проти цього поширеного забобону. "Гарний письменник користується не тiльки з власних думок, але й iз думок своїх добрих знайомих" (Нiцше). Хто має вуха слухати, хай чує.

"Вечiр"

Допiру повернувся з гулянки.

Було цiкаво. Я йшов, а обабiч вулицi розсiлися велетенськi, стоокi жаби. То — Будинки, що їх нiч i сплющила, й припосадила. I все мiсто здавалося святковим збiговиськом жаб iз безкраїх трясовин.

Але справа така. В одному темному завулковi до мене приступила жiнка й запропонувала свої послуги в справi кохання. Я ввiчливо вiдмовився, стараючись не образити її запобiгливостi. Ми розбалакались; вона довго скаржилась на пiдупадок попиту й головне обвинувачення клала на соцiальнi умови.

— Тепер, — казала вона, — дiйшло до того, що жiнки до краю розсобачились. Кожна й без грошей оддається. Забули Бога, по канцелярiях вiнчаються... Хто ж платитиме?

Вона призналася, що не дивується з моєї одмови, бо я можу й задурно дiстати потрiбне.

Ми ще довго розмовляли; я оповiстив їй, що так само заклопотаний справою "легкого хлiба". Моя добра господиня, правда, дає менi рано i ввечерi шклянку кави без хлiба й цукру, але людина не може цим задовольнитися. А добути ще щось так важко тепер, що менi, справдi, шкода часу. Що я винний, що хлiб зробився такий важкий на здобуття? Я не потребую багато — аби пiдтримати життя. Я люблю читати, гуляти ввечерi, мiркувати й не вбачаю достатнiх пiдстав на те, щоб вiдмовитися вiд цього через шлунок.

Вона дивувалася, що думки двох незнайомих людей можуть так збiгтися. Точнiсiнько, як i я, вона любить почитати щось захватне, погуляти з чоловiками й часом навiть помiркувати.

Ми розiйшлися, побажавши одне одному щастя в життєвих справах.

1 год. дня.

Так це правда, що генiальнi думки спадають раптом! Оце допiру зiбрався був вийти з хати, надiв капелюх — i збагнув, що менi найбiльше личить взятися до спекуляцiї. Це ж розкiш! Насамперед — вiльний. Далi — мандруєш, бачиш багато, й за один раз можна стiльки наспекулянчити, що на мiсяць вистачить. Справдi, я жалкую, що ранiше не догадався до цього взятися.

Ну, це вже вирiшено — я спекулянт. Приємно, коли знайдеш вихiд.

Їхати завтра ж! З голодного мiста в той край, де хлiб i масло дешевi, де картоплею годують свиней, де впиваються молоком i самогоном.

Треба поспiшати, щоб сьогоднi накупити "вимiну" — пару хусток, ниток, сiрникiв, черевики. О, я добре знаю, що "йде" на селi! Грошi, щоб купити...

Грошi... Так, доведеться щось спродати, чимсь поступитися з свого невеличкого майна.Короткозорi люди звичайно починають спродувати одежу. Яке безглуздя! Бо що треба людинi шанувати — так це одежу! Я розумiю тих, хто каже про культ тiла, — людинi немає iншої ради, як любити те, що їй неминуче дано. А той, хто хоч на хвилину здолає глянути на себе збоку, одразу примiтить, що його тiло, хоч яке воно довершене, годиться хiба на жаль та на глум. Чурак, що до нього причеплено чотири палицi й насаджено кулю на пiдпорцi, — справдi чудний, хоч як його виточуй.

Шкода й мови! Адже ж немає сумнiву, що, мавши тiло жаби, людина любила б його так само, як i теперiшнє, й так само вславила б його в мармурi, малюнках i словi... Отже, одежа — велика рiч! Ми творимо її на свiй смак, тимчасом як наше тiло — дарований кiнь, якому не виходить дивитися в зуби. Убрання — це гарний нiчний горщик, i хоч яка гидка буде його укладина, її, проте, краще ховати в гарному посудi, нiж у поганому, чи й зовсiм виливати додолу.

Вночi.

Цiлiсiнький день обмiрковував справу з спекуляцiєю й щораз натрапляв на перешкоди. Я не маю лантухiв; виявилось, що реченець моєї посвiдки вже минув. А найголовнiше — я зробив огляд свого майна i з сумом пересвiдчився, що не маю чого продати.

Я зовсiм засмутивсь був, але рятункова думка спала менi в голову: не так давно моя добра господиня показувала менi три золотi десятки, що вона їх переховала з добрих часiв. Вона старанно загорнула їх у хусточку, пов'язала їх стьожкою й поклала в першу шухляду комода в куток лiворуч.

I от, коли моя добра господиня лягла спати, я оце допiру пiшов i взяв їх. Ось вони, в моїй кишенi. Тепер я спокiйний.

Спати не хочеться. Одчинив вiкно в садок, дивлюся i слухаю. Шуми клубочаться вдалечинi, i нiч нерухомо звисає з верховiття дерев, мов прозорi грона загусклого повiтря.

Я рiвняю день до ночi, день, коли люди метушаться, заклопотанi посадами й працею, — до ночi, коли люди мають змогу спинитися.

Справдi, жалюгiдне твоє становище, дню! Бо все, здобуте вдень, буде вiддано ночi. Ту силу, що виростає на хлiбi, приробленому вдень, той досвiд i знання, що його дає сонце, — ти, ноче, те маєш! Бо пiд твоїм тихим наметом працює вчений, мрiє юнак i мiркує мудрець. Все, що найглибше ховається в серцi, вночi процвiтає, i запашною квiткою розгортується на ланах ночi людська душа. Бо вночi кохають, грабують, змовляються, вночi розстрiлюють навiть — i тобi, ноче, моя хвала! Ти, мов добродiйна чарiвниця, затуляєш нам темрявою очi, щоб ми дивились у середину себе, як у льох, повний коштовного камiння.

Ти даєш нам увесь свiт пiд ноги, ти вчиш нас любити самих себе — i тобi, ноче, моя хвала!

Якби мiг я притиснутись до твоїх грудей, ти вiдчула б мою душу, повну твоїх заповiтiв, i моє серце, велике, як твоє обличчя.

Я вже повертаюся з своєї спекулянтської подорожi. Але сумний мiй поворот...

Подiї склалися для мене фатально. Тi речi, що їх iншi вимiнювали на пуд борошна, я вiддавав за десять фунтiв. Я не мiг анi говорити з селянами, анi торгуватись. Мене охопило почуття страшенної огиди до того, що я робив, i я постановив якнайшвидше здати свiй крам хоч абияк, щоб закiнчити цю брудну справу. I врештi дiстав далеко менше, нiж мiг би купити в мiстi за тi грошi без нiякого клопоту.

З невеличким лантушком я повертався з села до невеличкої станцiї, мов робiтник, що докiнчує працю, яку йому загадано було.

А тут нас оточили червоноармiйцi й одiбрали все, що ми, спекулянти, мали були. Був якраз час збирання харчподатку, i не можна було вiльно возити харчi. Але дивно не те. Дивно те, що через годину дехто дiстав свої харчi собi назад. Я знаю, як то скоїлось: там благали, жiнки вiддавались, чи принаймнi погодились оддатися.

А я благати не мiг i найменше вже — вiддатися!

I от, голодний, без грошей, без харчiв, я сиджу пiд жовтими деревами, й на мене стелиться їхнiй мертвий лист.

Вже дома.

Доїхав щасливо, але пригода, яка цiкава пригода!

Сидiвши там, на станцiї, я, звичайно, захотiв їсти. I дедалi, то бiльше. Треба було щось почати. Я пiшов до вокзалу. Властиво, до того мiсця, де був колись вокзал i де тепер пiдвищувався тiльки незграбний мур, а навкруг його купою лежала неприбрана цегла. Хтось наступав, хтось вiдступав — i вокзал зруйновано. Поруч iз глини злiплено хижу, де стоїть телеграфний аппарат. Навкруги спекулянти, що їм довгенько-таки доводиться чекати потягу, порили собi землянки й там живуть. Маленьке пiвпiдземне мiсто з своїми звичаями й законами.

Бачивши страви, що варилися, я ще дужче захотiв їсти. Голод опанував мене, i я тремтiв, як закоханий напередоднi обiймiв. Знiчев'я з нудьги я пiшов просто в степ. Потяг повинен був бути через шiсть годин, та чи й буде ще, бо мав бути тому два днi.

Навкруги все скошено й жовто. Похмура одноманiтнiсть нагонить нестому. Сонце пече. Кожний крок дзвенить у головi колючим ударом. Я йду, i повз мене поволi плазує земля.