Ваня - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 2

Справа ставала цікавою.

– Покажи, – запобігливо попрохав Ваня.

Митька скрутив дулю.

– А ось не хочеш? Сам з'їм. Здорова диня.

Митя весело зареготав i підстрибнув на своїй коняці, а Вані захотілось ударити його. Але Митька кинув сміятись i, підійшовши близько до Вані прошепотів йому на вухо:

– Я знаю, де Жучок.

Ваня аж похитнувся.

– Брешеш! Де?

– Eгe! Так i скажу. Дай свій чорненький пістолетик, тоді й скажу, Інакше й не проси.

Митька хльоснув батогом, сіпнув палицю й пострибав по вулиці, збиваючи ногами хмару пилу. Ваня постояв трохи на місці, а потім помаленьку пішов додому. Він був злий на Митьку, й йому не вірилось, щоб той знав, де Жучок.

Ваниного Жучка покусав скажений собака, i його вбили. Перед тим, як убити, Жучка прив'язали на подвір'ї на шворці й так держали два дні, щоб запевнитись, що він дійсно сказився.

Перший день Жучок поводився спокійно й тільки іноді починав голосно брехати, показуючи незадоволення з свого становища. Вані було заборонено підходити до собаки, й він здалеку дивився на його, не розуміючи, чого це Жучка прив'язали й до його не можна підійти й погратись, як колись. Коли ж Ваня виносив йому хліба, то Жучок хапав шматок на льоту, крутив хвостиком i скавучав.

На другий день Жучок не той став. Очі його наллялись кров'ю, зробились лютими й великими, й він хрипуче брехав i рвався зi шворки. Потім він підібрав під себе хвоста, підвів голову й завив спершу тихо й жалібно, а потім дико, нестримано, голосно. Ваня хотів заспокоїти його й виніс хліба. Жучок кинувся на хліб так, як кидається собака на шпурнутий на неї камінь, почав гризти хліб, розкидаючи його на вci боки i не перестаючи хрипіти й вити.

– Жучок, Жучок, – покликав собаку Ваня.

Жучок простяг до його голову й затуманеними очима подивився. В цім мовби невидючім погляді, в очах червоних i нетямущих, у розтуленім роті, з котрого текла слина, Ваня побачив те, що зветься скажениною. Ваня не знав i не розумів, що то воно є, але зразу серцем відчув, що то сила уперта й руйнуюча, i йому зробилось боязко. Він побіг до матері й промовив:

– Мамо, мамо, як Жучок дивиться...

Ваню випровадили гуляти, а Жучка застрелили й невідомо куди затягли. Ваня плакав, прохав показати Жучка, але його запевнили, що той зірвався з мотузка й забіг. Ваня повірив i заспокоївся.

А тепер Митька каже, що знає, де Жучок. Правда, він візме за те, що покаже, й біленького пістолика, трохи попсованого, але то не шкода. Ну, й на Жучка дуже кортіло подивитись. Після обіду Ваня взяв біленького пістолика, довго дивився на нього й думав. Почав було будувати залізницю, але справа не пішла гаразд. Тоді Ваня покликав Митьку и сказав:

– За цей пістолик покажи, де Жучок.

Митька покрутив пістолика в руках.

– Поганий, але однаково. Мати твоя не буде за нього питати? .

– Я скажу, що загубив.

– Добре. Ну, ходім.

– Куди?

– У ліс. Він там.

– Що ж він там робить?

– Як що? – засміявся Митька. – Biн же вбитий. Лежить.

Серце Вані застукотіло й на очі набігли сльози, але він нічого не сказав. Вони пішли.

Jlic був великий i густий. Хто входив у нього, той зразу потрапляв ніби в інший світ. За стіною дерев по один бік було житгя, сонце, день, а по другий – смерть, холодний вечір. Тхнуло вогкою землею й рослинністю; ноги шаруділи по cipo-жовтому торішньому листі й хрустіло сухе, додолу поспадале галуззя; дерева мовчазно підносили догори свої cipi стовбури, вкриті плісінню й мохом. Відкілясь неслось стрекотіння й дзижчання невидимих icтот, що жили в лici; це одноманітне стрекотіння й співи далеких пташок не порушали тиші, котра одвічно панувала в лici, а навпаки, додавали їй чогось закінченого, робили гармонійною.

Зверху, в темній гущавині сплетених в поцілунку верховіть, крізь котру не проходило світло найяснішого дня, бриніли співи самого nicy – сумні, як горе. Цi співи кликали до чогось величного й дивовижного, тільки не знати до чого. І скільки б не слухав – не почуєш, сюльки б не благав – не вблагаєш: не скаже ліс, до чого кличуть його співи – чарівні, як радощі.

Митька й Ваня взялись за руки.

– Мені боязно, – промовив Ваня. – Чого він шумить?

– Jlic? Правда, чого він шумить?

Обидва замислились i спинились.

– Я думаю, того, що йому боляче, – сказав Ваня.

– Мабуть. Ну, ходім швидше.

Вони дійшли до багновища. Ноги по кісточки грузли у липкому, холодному болоті, а повітря було таке важке, пройняте цвіллю рослин й пахощами яскравих болотяних квіток, що дихати було неприємно й тяжко. Тут, коло шелестуна-очерету, на потолоченій пухкій траві лежав Жучок. На боці в його, на тих місцях, куди влучив дріб, червоніла невеликими грудочками засохла кров. Над розпанаханим боком з неприємним гострим дзижчанням вилися зеленувато-золоті мухи, налякані появою двох страшних i незрозумілих для них істот. Потім мухи заспокоїлись, знову посідали на Жучка й почали бігати по крові, спиняючись то тут, то там, де траплялись смачні місця.

Очі в Жучка були заплющені, й він помаленьку, майже непомітно ніби дихав. Ваня одразу ж побачив, як ритмічно похитався його бік, вкритий мухами.

– Bin дихає! – окрикнув Ваня.

– Справді, – прошепотів Митька. – А я раніш не помітив. Bін ще живий.

Вони стояли, не знаючи, що робити.

– Знаєш що? – сказав Митька похмуро. – Давай доб'ємо його, щоб не мучився...

– Як доб'ємо? – спитав Ваня. – 3 пістолика не можна, бо він не вбиває.

– Не з пістолика... Просто камінням або кийками.

– Давай, – відповів Ваня й затремтів.

Побігли збирати каміння й натягли їx цілу купу. Першим кинув камінь Митька. Камінь важко й придушено вдарився об бік Жучка, сполохнувши мух; у багновищі заплигали жаби. Потім шпурнув камінь Ваня й не влучив. Камінь плюснувся об землю, й навкруги полетіли грудки cipoгo, рздкого болота.

Ваня ніби образився й, схопивши в руки скільки можна було камінців, підбіг до Жучка й на відстані кроку почав озвіріло бити його в голову, 6iк, живіт. Слідком за Ванею підбіг i Митька, й удвох вони шпурляли важке каміння важко одсапуючи, не пам'ятаючи нічого й не почуваючи іншого бажання, крім бажання влучити в Жучка й добити його. Обличчя в них стали довгасті й поблідли; іноді на їx проблискувало шаленство, а в широко разплющених очах свггилось щось тупе й дике. Коли не стало каміння, в їx руках з'явились товсті киї, й ці киї лягали на Жучка з одривчастим, задушеним ляскотом. У Митьки зяетів з голови кашкет, i розтріпане волосся при кожнім замаху києм підіймалоь догори; в ці менти Митька був страшний.

Били доти, поки iз тремтячих рук не повипадали киї. Гостре незадоволення від того, що ще хотілось бити, а сили вже не було, й невідоме їм доти захоплююче обурення опанувало ними. Ваня вже харчав від притоми, задихувався й ледве стояв на ногах; Митька тільки одсапував i раз по раз ковтав слину. Вони подивились один на одного й по невисловленій згоді зробили рух до Жучка, щоб схопити його, рвати на шматки, видерти очі й язика, кусати його тіло зубами, але, глянувши на Жучка, спинились. Жучка не було: замість його лежав безформений рудо-сірий шматок м'яса.

– А-а-а-а... – несамовито заверещав Ваня й подався навтьоки.

Слідом за ним no6iг i Митька. Чіпляючись за гілля, спотикаючись i знову підводячись, бігли вони, простягнувши вперед руки, щоб не вдаритись об стовбур якогось дерева, того що перед очима їx маячили чорнуваті плями й крапки.

На yзлicci вони спинились i спочивали кілька хвилин, не кажучи й слова. Потім поволі пішли додому. Коло дому Ваня не своїм голосом сказав:

– Нікому... не кажи.

Митька хитнув головою й, діставши з кишені пістолика, подав Вані.

– На назад... не треба...

Ваня взяв пістолика i не здивувався, що Митька віддав його назад.

Вдома Ваня ліг на ліжко й заховав голову в подушку.

Він почував, що було зроблено щось негарне. Це мучило його, тягуче смоктало, й він не втримався й заплакав. Заплакав i злякався, що хтось прийде сюди й побачить його сльози та й неодмінно вгадає, що робив він за півгодини перед цим. Ваня перестав плакати i, схопивши подушку обома руками, лежав тихенько, притулившись до стінки, щоб його ніхто не помітив. Але всередині в нього переверталась важкими клубками чорна туга й надушувала на тендітні груди маленької людини. Вані захотілось кудись серед чужі люди, щоб ці люди думали, що він гарний, добрий хлопчик. Потім стало жалко чогось такого, що немовби уже розбите було, розтоптане й чого ніяк не можна вернути. Ця жалість, переплітаючись i змішуючись з невиявленим жахом перед заслуженою карою, стиснула до болю груди, й Ваня заридав голосно, з великими перервами між хлипанням.