Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій - Страница 40

Наум Ісаєвич Рамбах, він же Гребнєв помер у 1988-му році. Не минуло ще двох десятиліть - і в Україні майже не залишилося єврея, котрий відтворив би бодай самі тексти. Слідом за музикою зникло слово. Єврейська національна меншина на початок ХХІ століття майже повністю втратила свою рідну мову їдиш.

Але не будемо про сумне. Як казав у аналогічних випадках незрівнянний Шолом-Алейхем вустами свого героя Тев’є-молочника: «Давайте поговоримо про веселіші речі. Що чути стосовно холери в Одесі?»

До речі, ви звернули увагу, що ні в зібранні Горація Сафріна, ані в наших доповненнях до нього фактично немає так званих одеських анекдотів. Висловлюючись мовою самих одеситів, то ми говоримо за Одесу лише як про кінцевий пункт поїздки декого з наших героїв. І не випадково, бо Одеса - це не містечко. Це навіть не Луцьк, Станіслав чи Львів. Це Одеса, це місто біля моря, куди демографічні хвилі викинули колись неймовірну суміш племен, мов, традицій і культур. Тим більше, що, хвалити Бога, на білому світі ще існує чимало диваків і навіть великих організацій, які скрупульозно вивчають і фіксують усе, що пов’язано з Одесою. І тією, котра стара, і тією, що “до війни”, і тією, що після румунів… одне слово - тим Містом, якого вже нема.

Одеські анекдоти про євреїв не можна вважати чисто єврейським гумором. Бо найчастіше вони вигадувалися сусідами - росіянами, українцями, греками, румунами. І часом були досить їдкими, недоброзичливими. Втім, і євреї, ясна річ, у боргу не лишалися. Отак, сидячи в пивничці після вдалого торгу на базарі, який-небудь Йона розповість історію про єврея, котрий каже своїй жінці: “Якось недобре виходить. Сусід уже тричі запрошував мене на похорон дружини, а я його - жодного разу!” - і тут же одержить “алаверди” з-за сусіднього столика від якого-небудь Янкеля: “Сьогодні на Привозі братовбивство сталося. - Що ви кажете? - Так. Молдаванин барана зарізав”.

Але окремий і неповторний пласт, гідний прискіпливого дослідження - це одеські пісні. Та по них історію можна вивчати! І не ту, препаровану, якою нас, мов остогидлою манною кашею, напихали в радянські часи, а таки справжньою!

Наш маленький подарунок тій єврейській Одесі - невигадана історія про одну з небагатьох єврейських мелодій, котра прорвалася через зони, перепони, через гетто і заборони. Маємо на увазі - “Сім сорок”.

Запитай у будь-кого з молодих і навіть не дуже старих, про що ця пісня - і вам одразу скажуть: про паровоз! І навіть заспівають про те, як оцей рушій прогресу рівно за двадцять восьма підкотить до одеського перону і хтось, ближче неназваний в шикарному котелку пройдеться, збираючи заздрісні погляди… одне слово - ах, Одеса!

Серед філофоністів ходить легенда про майже міфічну, чудом вцілілу в одному чи двох екземплярах довоєнну платівку, на якій Леонід Утьосов співає “Сім сорок”, а також заборонені “Гоп зі смиком” та “З одеського кічману”. Проте, приписувати нашому славетному земляку авторство бодай тексту ми б не поспішали. Бо Леонід Осипович грішив такою звичкою: не вказувати на платівках та у програмах власних концертів імена справжніх авторів пісень.

Звичайно, справа тут була не лише в забудькуватості співака. У ті ненадійні часи існував короткий, але влучний анекдот, що СРСР - немов великий трамвай. Половина народу вже сидить, а друга поки що стоїть, дрижить і чекає, доки місце звільниться. Тож часом Утьосов свідомо брав на себе гіпотетичний вельможний гнів якогось чиновника, якому могли би не сподобатися мелодії, тексти, а то й профіль авторів.

Пісню й справді, м’яко кажучи, не рекомендували, а то й часом просто викидали з репертуару навіть ресторанного оркестру Біробіджану. Тож її виконували крадькома - та й то саму мелодію. І тільки в часи горбачовської перебудови їй дали друге народження гравці легендарної одеської команди КВН.

Залишимо тонкощі встановлення авторства професійним музикознавцям. Бо для нас цікавіша історія виникнення самої мелодії, яку склали набагато раніше від тексту.

Все почалося з одеського трамваю. Цей найпрогресивніший тоді вид транспорту, щоправда, першим з’явився чомусь у Києві. Єдиним виправданням такого зухвальства може бути той факт, що ходив він з аристократичного Печерська на єврейський Поділ. Отже, без наших не обійшлося.

А в Одесі трамвайникам довелося зіткнутися з жорсткою конкуренцією місцевих візників. Самого лише запевнення, що на трамваї дешевше, було недостатньо. Розумієте - у ті старі часи брати візника вважалося таки же шиком, як за радянських часів їздити на таксі. Одеський фольклор описує типову картину початку ХХ століття: молодик в шоколадному піджаку, кремових штанях, малинових штиблетах і головне - з діамантовим браслетом під коміром замість галстука, замовляє аж трьох візників. Перший транспортує той самий шикарний котелок, другий везе розкішний букет квітів. А сам молодик із шиком сідає в третю лаковану прольотку і голосно, аби всі чули, вигукує:

- Візник, вези мене по булигах, щоб у мене голос деренчав! Я їду в гості до Соньки-артистки!

Природно, що на таке нахабство завжди знаходилася своя тьотя Рива, котра вистромлялася у своє вікно і верещала на всю Молдаванку, в якому саме жанрі виступає ота артистка і почім вона бере за ангажемент. Одне слово - було про що поговорити!

І от тоді якомусь місцевому дотепнику спав на думку, як зараз кажуть, вдалий піарівський хід. Перша трамвайна колія в Одесі йшла через усе місто аж до відомих тоді дачних районів - Ближні та Старі Млини. Аби заохотити пасажирів користуватися саме електротранспортом, на кожній зупинці обладнали невеличкі естраді п’ятачки і найняли єврейських музик, котрі грали навстріч, під час зупинки і навздогін кожному трамваю популярні фрейлехси, маюфеси та інші мелодії. Називалися такі оркестрики клезмерськими. І були схожі на українські троїсті музики. Художнім керівником, імпресаріо і солістом у клезмерів виступав скрипаль. Решта ж музикантів грали на тому, що Бог послав, чи вистачило грошей купити: на цимбалах, кларнеті, контрабасі, бубні.

У 1967-му році в Колонному залі Київської консерваторії проходив перший і останній конкурс українських троїстих музик. І на фінальному концерті якимсь чудом прорвалися на сцену останні справжні одеські клезмери: скрипаль, цимбаліст і “той, що з бубном”. Було їм на трьох якщо не всі триста років, то двісті п’ятдесят щонайменше. Проте не за віком жваві єврейські діди врізали такий фрейлехс, якого либонь поважані стіни консерваторії не чули за всі часи свого існування. Але, на жаль, чиїмсь усним розпорядженням відеозапис цього унікального концерту був негайно знищений.

Хочете почути, як звучав одеський клейзмерський оркестр? Пошукайте в Інтернеті, там точно є. Самі автори отак “Хава Нагілу”слухали.

Але повернемося до одеської епопеї з клейзмерськими оркестриками на трамвайних зупинках. Вагони ходили, зважте, чітко за графіком: як царський поїзд! Хвилина в хвилину. І от - вже безіменний музикант з одного такого майданчика придумав власну, виключно ексклюзивну мелодію, яку назвали “Сім сорок”. Бо саме о сьомій сорок ранку перший трамвайчик прибував на цю зупинку і за двадцять восьма вечора востаннє завертав назад на Одесу.

Мелодія так сподобалася, що місцеві меломани спеціально сідали в трамвайчик і їхали спочатку на зупинку, а потім поверталися через кінцеву на Старих Млинах аби ще раз почути справді дотепні і бадьорі ритми.

І було це саме в ті часи, коли малолітній Льодя Вайсбейн переконував своїх батьків, що він неправильна єврейська дитина, бо не має хисту грати на скрипці. І взагалі, у нього руки не звідти ростуть. Звучало це настільки переконливо, що старий Ося плюнув, махнув рукою і дозволив синові виступати в цирку, як той і хотів.

І що ви собі думаєте? Коли поважаний одеський лепетутник (маклер) Йосип Кельманович Вайсбейн прийшов на синів бенефіс в одеському цирку, його мало шляк не трафив. Синок таки грав на скрипці! Щоправда, висячи догори ногами на трапеції під куполом цирку. Але ж грав, швицер!