Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій - Страница 34

В цю мить вітер зігнав з місяця хмару - і стало видно, що великий, мовчазний і підозрілий був усього-на-всього кущем.

Чи то сусіди чули, як Янкель на кущ страху наганяє, чи сам він не втримався і комусь розповів - але як пішов у народ вираз “хоробрий Янкель”, та так і досі ходить.

Часом здається - досить прийти на київський річковий вокзал, взяти квиток на один з чотирьох пароплавів: «Косенко», «Довженко», «Леонтович» чи «Гулак-Артемовський», сісти на нього ввечері - і вранці опинишся у тихому славному містечку Чорнобилі. Чалап-чалап, причалимо до дерев’яного дебаркадера (пристань побудують пізніше), а там уже чекає на пасажирів балагула Арєль зі своєю конячкою, запряженою до… (як би його охарактеризувати?… багатофункціонального, от…) запряженою до такого собі возика, що годиться на всі випадки життя - чи то людей везти, чи то рибу. Чи м’ясо на базар. Куди вам треба? Арєль відвезе. А з першого ж заробленого карбованця зайде до буфету на центральній вулиці (перейменованій у Радянську, але для чорнобилян вона завжди залишалася Корогодською), візьме пляшечку пива і примоститься за столиком у кутку біля фікуса. Люди казатимуть: «Ага, знову Арєль розсівся, як фон-барон!» А він просто думатиме: якого біса його племінники Сруль і Піня поперлися до того Києва? Чи погано їм було в Чорнобилі? Принаймні ніхто не сміявся з їхніх імен. Бо чого сміятися? Сруль - Ісроель, Піня - Пінхас. Зрештою в російській мові теж є слова, котрі на їдиш означають зовсім інше, не дуже гарне. Он начальника називають: дректор, дректор… і ніхто з євреїв не сміється. А племіннички мусили імена змінити. Тепер вони у тому Києві - Петя і Серьожа. Мишугоне! (в Чорнобилі це слово вимовлялося саме так).

А потім підійде до балагули-філософа сусід і почне хвалитися: «Моя Сура така хазяйка, така хазяйка! Глянь, Арєль, вона на базар іде - і панчоху плете! А який вона фіш робить - навіть моя мама такого не робила»…

І ще багато про що варто було би отак посидіти-подумати…

Але він довго не сидітиме. Бо ж ось-ось прийде пароплав з Києва, а на ньому, може, хтось із чорнобилян, котрі вибилися до столиці. Таки є: однокласниця його дочки, Таня Пащенко, вчителева донька, приїхала провідати тата з мамою. І хоча вона вже доросла мати двох дітей, Арєль впізнає її, як впізнає всіх, кого знав дітьми. Ай, красуне моя, дитинко, скаже він, сідай, я тебе відвезу! І повезе, по дорозі розпитуючи про здоров’я батьків і дітей… а за розмовами поверне за звичкою на Паркову, доведеться нагадати йому, що Пащенки після війни переїхали, бо хату на Парковій у війну розбило снарядом, тож тепер живуть вони біля лікарні…

Отоді здавалося, що все це буде вічно: і річка, і пристань, і Арєль на пристані. А зараз - єдине, що спадає на думку, це парафраз відомого поета: не той тепер Чорнобиль, Прип’ять-річка не та. Німці не добили, так свої постаралися.

Перед Першою Світовою війною у Чорнобилі було дві єврейські общини: хасидська та традиційна. «Традиційні» кепкували з хасидів, їхнього одягу, засмальцованих довжелезних - мало не до пояса - пейсів і любові до танців під музику з будь-якого приводу. Хасиди на те казали: фе! І не звертали увагу на таку дрібноту, як іудеї-ортодокси.

Та коли у серпні 1914 року у волинських лісах заляскали перші постріли великої війни, чорнобильські хасиди, наче змовившись (а хто зна, може й змовившись), миттю зібрали свої бебехи, завантажилися на пароплав, посадили згори свого цадика… і зникли. Виринули вони через кілька років у Палестині. Ортодокси сміялися, переказували один одному все ті ж анекдоти про пейсатих боягузів, бо де ж то фронт, а де тихий Чорнобиль! І навіть коли в 17-му в Петрограді скинули царя, ніхто цим особливо не пройнявся, бо де та Нева, а де Прип’ять. Це ж іще далі, ніж до фронту.

Ідилія закінчилася влітку 1919 року, коли містечко окупував котрийсь із численних тоді напівбандитів, напівотаманів, котрого вітри революції занесли сюди аж з Одеси-мами. «Батько» Струк затримався в Чорнобилі аж на місяць. Проте, й за цей короткий час вони в’їлися в пам’ять місцевих жителів настільки, що коли і вісімдесят років потому наша родичка, чорнобилянка Віра Михайлівна Кругленко, світла їй пам’ять, почала писати історію свого древнього містечка, то їй переповіли чимало і про бандитів, і про самого отамана. Його хлопці регулярно збирали контрибуцію з переляканих обивателів, підробляли старим грабіжницьким ремеслом на великій дорозі. А у вільний від основного заняття час задля розваги топили місцевих євреїв у Прип’яті. Десь у середньому по десять чоловік за день. На круг за місяць вийшло триста безвинно убієнних.

А як вибили Струка з Чорнобиля, то увірвалася до повіту божевільна чекістка на прізвисько Сонька-комісарша зі своїми головорізами. Похапали триста селян - перших, хто під руку втрапив, і втопили у колодязях. Така от - революційна помста.

Тих євреїв, хто вцілів і дожив до серпня 1941-го, закопали живцем у землю нові окупанти. Цього разу - німецькі. Люди, люди, що ви за створіння?

А потім у 1986-му році Чорнобиль обезлюднів остаточно. І тільки й лишилося сліду по місцевих євреях, що довжелезна братська могила з німецької окупації. А на обійсті школи вціліли, та й то випадково, пара могил чорнобильських цадиків, померлих ще в ХІХ столітті. А ще - жменька жартівливих оповісток про їхню мудрість. Наприклад, ось такі:

Колись давно-давно, либонь ще коли правобережна Україна була під Польщею, чорнобильський воєвода, поляк, ясна річ, втомився розбороняти бійки між ортодоксальними юдеями і хасидами. Тому прийняв радикальне рішення: кожна община делегує свого духовного провідника на релігійний диспут, в якому і з’ясується - чиє ж то зверху?

Але! Аби раз і назавжди відохотити бажаючих зробити таку практику традицією, воєвода звелів: тому, хто перший визнає, що чогось не знає, зітнути голову. Жах!

Треба сказати, що на той час рабином чорнобильських хасидів був уже добряче немолодий достойник та на додачу ще й здоров’я мав вутле. Відтак община вирішила виставити замість нього відчайдуха з бажаючих. Ще й нагороду добрячу призначила.

І от - уявіть собі - зголосився місцевий балагула. Може, й предок нашого Арєля. Його зодягли, як належить духовній особі, і привели на диспут. Ортодоксальний рабин, якому за жеребом випало першому відповідати на запитання, помітив підміну (ще б пак!) і єхидно поглядав на псевдоцадика:

- Що означає “єйнені жодеа”? - запитав переодягнений балагула.

- Не знаю, - відповів ортодокс… і власне, відповів правильно. Бо в перекладі з івриту ці два слова означають “не знаю”. Але ж виглядало так, що він не знає відповіді на питання.

Воєвода наказав стратити ортодокса, балагула одержав свою нагороду. Бійки, природно, припинились, але запитання до переможця таки залишилися. Балагулу запросив до себе головуючий кагалу і сказав:

- Слухай, ти що, знав, що треба запитати?

- Та ні, мені просто пощастило. Кілька днів тому я запитав нашого високоповажного рабина, що це за слова такі: “єйнені жодеа”? А він мені сказав: не знаю. От я й подумав: якщо вже наш високоповажаний ребе не знає, то навряд чи це знає отой пархатий.

Хасид із Чорнобиля емігрував до Америки. І одразу звернув увагу, що місцеве населення якось не дуже доброзичливо споглядає на його традиційні довжелезні пейси і бороду. Тож він негайно подався до нью-йоркського рабина і запитав:

- Ребе, маю потребу поголити бороду. Чи наш Закон це дозволяє?

- Забудь раз і назавжди! І не заїкайся! Наш Закон забороняє торкатися лезом людської шкіри.

- Ребе, а чого ж у такому разі ви поголений?

- Бачиш, сину мій, бо я ні в кого не питав на це дозволу.