Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій - Страница 29

Коли дога стягли з артиста, Арнольд здивовано поцікавився:

- Льодя, чого це ти раптом єврейською заговорив? Скільки тебе знаю, вперше почув.

- А то я навмисне, - викрутився Утьосов. - Аби твій бісів собака не зрозумів, про що йдеться.

Від авторів: психологи називають описаний нами феномен “рецидивом генетичної пам’яті під впливом стресової ситуації”. Що вам сказати? Таки так. За часів нашої журналістської діяльності відчули ми цей феномен на власному прикладі. Уявіть собі: один із Балканських фронтів, обложене місто, комендантська година, до повної картини підкріплена артобстрілом, а всі наші документи і гроші - у супроводжуючого, який, як з’ясувалося, після контузії панічно боявся вибухів, тож залишив нас напризволяще і зашився до якогось бомбосховища.

То що ви думаєте - аби пояснити патрулю, хто ми, звідки і що сталося, чи не заговорила Лапікуриха сербською, яку вперше почула лише за тиждень до того? Головне - її прекрасно зрозуміли. А якщо врахувати, що сербська мова - то по суті старослов’янська, от і маємо чистісінької води рецидив генної пам’яті.

Єврейська община Одеси делегувала до лав російської літературної класики чимало яскравих особистостей - від Іллі Файзільберга (він же Ільф) до Михайла Жванецького. Проте, безумовно, найяскравішим у цій компанії був Ісаак Бабель. Судячи зі спогадів сучасників, характер Ісаак Еммануїлович мав такий, що сам міг би бути героєм власних оповідань.

Костянтин Паустовський розповідав, як насамкінець двадцятих на запрошення Бабеля відпочивав у нього в Одесі. На жаль, ідилічне спілкування двох непересічних талантів спаскудив приїзд Бабелевої тещі. І не стільки її самої, скільки малолітнього онука, котрого вона прихопила з собою. Ця дитинка витворяла таке, що Вождь Червоношкірих О.Генрі, як зараз кажуть, поруч не стояв.

Паустовский залишив вичерпну характеристику цього чуда природи: «Це був жахливо втомлюючий хлопчик. Він заспокоювався лише уві сні. Вдень він увесь час смикався, стрибав, крутився, кривлявся, скидав на підлогу речі, бив посуд, ганяв з дикими криками, падав, їздив на дверях, голосно реготав, дражнив собак, нявкав, коли почувався ображеним, рвав на собі волосся і заходився найпаскуднішим виттям без сліз, носив у кишенях напівдохлих ящірок з відірваними хвостами і випускав їх на стіл під час трапези, випрошував у дорослих усе, що йому подобалось, а подобалося йому все, крав і ламав те, що йому не давали, а на додачу у нього ніколи не закривався рот. Він засипав нас безперервними безглуздими запитаннями і дражнилками, - тож можете собі уявити, як ми «любили» це дитятко».

Бабель у своїй характеристиці був лаконічнішим: «Пекельне породження».

Спочатку сподівалися, що тещі набридне і вона здимить разом із «породженням». Дні минали, проте найменших ознак, що їй знудив відпочинок у Одесі, не спостерігалося. На додачу, вона щоранку власноручно варила зятеві яйця і ображалася, коли він їх не їв.

Обидва письменники хапалися за голову. Всі творчі плани плюс офіційні зобов’язання перед видавництвами накривалися відомо чим. Врятував випадок.

Одного дня, коли Бабель без тіні гумору почав обговорювати з Паустовським власне самогубство як варіант виходу з ситуації, жвавий хлопчик Люся раптом упав на підлогу, вхопився за вухо з нелюдським криком: «Болить, болить!» і став качатися по кімнаті. З його вуха текла якась темна рідина. Люся вив безперервно, на одній ноті, сотав ногами…

Теща заридала:

- Негайно везіть його в Одесу до професора по вуху, горлу й носу!

І тут Бабель зірвався на ноги і загорлав обурено:

- Мамаша, ви з глузду з’їхали! Ви ж цього хлопчика без ножа заріжете! Хіба в Одесі лікарі? Шарлатани! Всі до одного! Коновали! Невігласи! Вони починають лікувати вам бронхіт і роблять з нього крупозне запалення легенів! Вони виймають вам з вуха якогось там комарика і при цьому протикають наскрізь барабанну перетинку!

Письменникова теща впала на коліна, заломила руки і звернулася безпосередньо до Бога. Хлопчик Люся вторив їй уже захриплим голосом.

- Господи, що мені робити? Відкрий очі!

Замість Господа озвався Бабель:

- І ви не знаєте, що робити? А ще корінна киянка! У вас же в Києві живе світове світило стосовно вуха, горла і носа. Професор Грінблат! Тільки на нього можна покластися! Негайно везіть дитину до Києва! Поїзд через три години. Одягайтесь, я відвезу вас на вокзал.

З Києва теща обурено написала: «Як ви собі думаєте? Що встановив професор Грінблат? Він встановив, що цей негідник встромив собі у вухо шмат хімічного олівця. І більше нічого. Як вам це подобається?»

Для Ісаака Бабеля відкриття київського світила не було несподіванкою. Бо він на власні очі бачив, як вранці того дня малий паскудник запхав собі у вухо шмат отого злощасного олівця, вихопленого з дядькових рук. А потім Люсик напірнався у морі, - от вам і результат.

Однак, для Бабеля це був унікальний шанс позбутися набридливих гостей. Тому і він і влаштував цю блискучу імпровізацію. А щоб Паустовський мимоволі не завадив, його довелося тримати за руку і тихенько шепотіти на вухо: «Мовчіть про олівець, бо ви нас усіх згубите!»

Відомо, що більшість народів має свій улюблений музичний інструмент. Українці - бандуру, росіяни - гармошку, шотландці козицю (вона ж волинка), вірмени дудук, німці духовий оркестр…а євреї - скрипку. Власне, цей інструмент винайшли не вони, а зовсім інші народи. Проте, національним його зробили два мудрі та неймовірно талановиті одесити - мсьє Загурський і Петро Соломонович Столярський. Це з-під їх рук вийшли у світ найгеніальніші скрипалі двадцятого століття Додік і Яша - Ойстрах і Хейфіц.

Мсьє Загурському не поталанило стосовно слави. Його ім’я залишилося тільки на сторінках оповідань його учня - найбездарнішого щодо музики, але найталановитішого як майстра слова - Ісаака Бабеля. Столярському ж пощастило більше, бо він навіть втрапив до Великої Радянської Енциклопедії. А за кілька років до смерті старенького Петра Соломоновича удостоїли звання народного артиста УРСР і навіть присвоїли його ім’я одеській музичній школі. Врахуйте, за життя! Остання обставина хоча й тішила самолюбство старого єврея, проте, водночас, і добряче бентежила. Звідси й відома з тих часів оповістка.

Якийсь приїжджий, здибавши на одеській вулиці літнього єврея, питає у нього, як пройти на Дерибасівську. Петро Соломонович Столярський - бо це був він - одразу відповідає:

- Ото йдіть прямо і нікуди не звертайте. А як дійдете до школи імені мене, то тут вам буде Дерибасівська.

Як кажуть наші діти, повний абзац!…

На початку двадцятого століття за влучним висловом вищезгаданого Ісаака Бабеля одеський народ охопило безумство вчити своїх діток музиці. Бажано - з якомога меншого віку. Мсьє Загурський, наприклад, старших за п’ять років до своєї школи не брав. Звідси анекдот.

Знервована молода єврейка притягає до психіатра свого маленького сина.

- Доктор! Подивіться, що з моєю дитиною!

- А що з дитиною?…

- Як? Йому вже три з половиною роки, а він ще не вміє грати на скрипці!

І ще одна легендарна історія про особливості почуття гумору у славетних єврейських музикантів. Десь у середині шістдесятих років двадцятого століття наш земляк, колишній одесит, син одеського вчителя музики Святослав Теофілович Ріхтер одержав у Москві аж п’ятикімнатну квартиру. Подія на ті часи взагалі неймовірна. Але мав же хоч один із символів радянського мистецтва жити не в комуналці чи тісній «хрущобці». Тим більше, що високі іноземні гості відверто напрошувалися подивитися, які житлові умови у вищезгаданого символу.

Святослав Ріхтер був людиною, як то кажуть, не від світу цього. Його цікавила тільки музика, а все решта для нього не існувало. Тому чиновникам з міністерства культури довелося відритим текстом пояснювати геніальному піаністу, що на новосілля слід обов’язково запросити товаришку Фурцеву, тодішню керівничку всією радянською культурою.