Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій - Страница 19

Ще один готельний епізод: реєстрація приїжджого.

- Прізвище, ім’я?

- Ізраїль Фіш.

- Вам ліжко чи номер?

- Номер! Окремий! І найкращий.

- Може, ще й з ванною?

- Ні, я тільки на прізвище фіш.

Син власника бердичівського готелю приходить з гімназії і запитує батька:

- Тату, а що таке етика?

- Зараз я тобі на прикладі поясню. От сьогодні прийшов до мене клієнт. Напідпитку. І зажадав окремий номер. Я злупив з нього аж 60 рублів. Він дав 100 і забув забрати здачу. Отут і починається етика: що я маю зробити? Прикопати ці 40 рублів собі чи поділитися з моїм компаньйоном?

Історія з життя бердичівських контрабандистів. Кажуть, реальна. Більше того, називають точну дату, коли це було. Літо 1917-го року, царя прогнали, більшовики ще не прийшли, в країні свавілля демократії і нестримна інфляція. Нові гроші (так звані керенки) нічого не вартують, тож контрабандисти переходять із ввезення товарів на нелегальну поставку валюти. Митники так-сяк, але все ж таки працюють.

До бердичівської митниці затягають відомого контрабандиста, котрий начебто віз іноземну валюту, але встиг її проковтнути. Реакція начальника:

- Про що мова? Влийте в нього кварту касторки, виведіть у двір і посадіть на відро. Воно, звісно, грубо, але дієво.

Хвилин за 20 з’являється спітнілий підлеглий і доповідає:

- Нас обманули! Він просрався виключно керенками.

На превеликий жаль майже все хороше колись закінчується. Особливо, якщо це хороше не завжди дружить із законом. Спочатку занепали славетні бердичівські ярмарки. Багаті польські землевласники замість вирощувати коней та сіяти пшеницю здійняли “револьту” проти російського царя. Їх за це - кого в буцигарню, а кого до Сибіру на поселення. Тож перепродавати стало нічого.

А потім закотилась і чорна зірка бердичівських контрабандистів. Бо центри цього старого, як світ, промислу перемістилися ближче до кордонів Імперії - під Брест та Варшаву.

А потім - революція, за нею громадянська війна, що прокотилася по всіх одинадцяти вулицях і вісімдесяти провулках міста. Якийсь час про минуле нагадували назви чотирьох площ - Ринкова, Кінна, Хлібна, Сінна. А потім прийшли більшовики - і все по-пе-ре-йме-но-ву-ва-ли.

Хоча і за складних часів бердичівські євреї продовжували жартувати. У нашому зібранні є дотепний анекдот, що датується не дуже веселим 1937-м роком. Саме тоді знаменитий радянський льотчик Сигізмунд Лєванєвський полетів через Північний полюс до США. І по дорозі зник. Розпочалася широкомасштабна пошукова акція. Зокрема телеграми з позначкою “пошукова” приймалися і передавалися поза чергою.

Відтак - з Києва до Бердичева летить телеграма з грифом “пошукова” такого змісту:

“Рабинович, терміново шукайте Лєванєвського! Якщо не знайдете, надсилайте на нашу базу два вагони яблук”.

Але - романтичне контрабандистське минуле раптом озвалось у страшні роки Другої Світової війни в найнесподіваніший спосіб. Усі два з гаком роки окупації фашисти прочісували Бердичів у пошуках євреїв, як то кажуть, найгустішим гребенем. На додачу пізньої осені 1943-го і зими 44-го років тут тривали страшні бої. Здавалося б - жоден єврей просто не міг уціліти. Навіть випадково. Але - як розповідали очевидці - буквально наступного дня після того, як гітлерівців остаточно вибили з міста, на вулиці з’явився старенький єврей - у котелку, з ціпком і з пейсами.

Вже в наші дні історики відшукали в архівах рапорт російської жандармерії про результати масової облави на контрабандистів, проведеної в Бердичеві ще в 1867-му році. Так от - під житловими будинками було виявлено 130 підземних ходів і 78 просторих схронів, у яких, зокрема, переховували… цілі табуни коней. Отже, по-перше, привіт Одесі з її катакомбами. А по-друге, чи не дістав свого часу згаданий дідок у спадок від діда-контрабандиста сімейний схрон з підземним ходом? Природний розум - то велика сила!

Розмова у поїзді “Вінниця-Вінниця через Жмеринку”. Ходив такий - аж до кінця ХХ століття.

- Перепрошую, ви часом не єврей?

- Часом єврей.

- А ви часом не з Бердичева?

- Ні, не з Бердичева!

- О, то ми з вами земляки.

- Як це?

- Бо я теж не з Бердичева.

До Першої Світової війни станція Жмеринка мала особливий статус. Бо саме тут «царські» поїзди по дорозі на Південь і, повертаючись із Півдня, зупинялися для заміни локомотива і, відповідно, поїзної бригади. Власне, це робили не тільки на літерних поїздах, а на переважній більшості тих, котрі минали Жмеринку. Звідси добре відомий старий жарт про єврейського комівояжера, котрий, зачувши від кондуктора: «Стоїмо, бо міняємо паровоз», негайно поцікавився: а на що, власне, міняють? Дізнавшись, що на такий же самий паровоз, здивовано вигукнув: а де ж вигода?

Так от вам іще анекдот про поїзди і станцію Жмеринка.

В купе першого класу здибаються священик з Одеси та жмеринський рабин. Познайомилися, побалакали… потім замовили випити-закусити і тут-таки в купе добряче обмили знайомство. Потім полягали спати, причому рабин суворо попередив кондуктора, аби той не забув його збудити бодай за кільканадцять хвилин до прибуття в Жмеринку.

Чи то багато народу виходило на цій станції, чи навпаки, сідало, але кондуктор про вимогу рабина забув. І згадав, коли вже дали перший з трьох дзвінків до відправлення. Оттоді він і кинувся в купе, розштовхувати ребе.

Пора була літня, тому обидва пасажири спали без верхнього одягу. Рабин в шаленому поспіху натяг на себе… попівську рясу з хрестом, вхопив у руки саквояж і випав на перон, коли поїзд уже рушав.

А треба сказати, що жмеринський вокзал, як «царський» відрізнявся від інших вокзалів тим, що у ньому обабіч входу з перону була пара дзеркал на повний зріст, аби його величність, приміром, картуза поправили, а цариця - капелюшок.

І от наш ребе глянув у дзеркало - і остовпів. Він у рясі, та ще й при хресті! Дивився-дивися, а потім ляснув себе по лобі і загорлав:

- Поц! Кого він розбудив!

Провідник пасажирського поїзду заходить до купе, де сидить єврейська родина з дітьми.

- Ваші квитки, будь ласка.

- Ми їх загубили.

- Тоді, боюсь, у вас будуть проблеми.

- Ні, ви тільки послухайте його! Ми загубили квитки, на вокзалі у нас вкрали всі речі, Ізя відстав від поїзду, Ривочка обробилася по далі нікуди. На додачу щойно з’ясувалося, що ми взагалі їдемо не в той бік, а він нам каже, що проблеми у нас тільки БУДУТЬ!

І на закінчення теми ще пара діалогів у купе. Треба зазначити, що всі зустрічі рабинів з православними священиками, згідно єврейських оповісток завершувалися могутньою колежанською випивкою. А от кляті католицькі ксьондзи весь час намагалися бідних рабинів ушпигнути. Відтак:

- Скажіть-но мені, пане рабин, коли ви нарешті покуштуєте свинини?

- На весіллі у пана ксьондза. І Бог мені свідок.

Та ж сама ситуація, та ж сама декорація - рабин і ксьондз у поїзді.