Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 7

— Як — надовго? — перепитала.

— Я ж закінчив курси…

Він засміявся. Якось неприродно, театрально — сміх без бажання сміху. Отой сміх, що б’є ножем.

— А я? — глухо, з болем, підсвідомо видушила Оксана, вставившись очима на Адама, повними відчаю і печалі.

— Ти? — Він здивовано збив під чоло брови. — Не розумію. А що — ти? Хіба я тобі щось обіцяв?

Вона заніміла, як риба. Ні, він нічого їй не обіцяв. Але ж вони жили як чоловік з жінкою. Чи потрібні ще якісь особливі обіцянки? Честь і совість більше спонукають людину до обов’язку, ніж формальний папірець про шлюб.

— Дорога моя, ти щось трохи наплутала… Хіба я тобі не казав, що Міцкевич одружився у тридцять шість — у рік завершення свого шедевра? — Він зухвало дивився на неї і посміхався. — Прочитати тобі з «Тадеуша»?

— Не треба… — вона затиснула зуби, вона не знала, що робити, як поводити себе, вона до болю була зобижена, а розмова його чимсь нагадала їй ті хвилини, коли він з ліжка вставав пити холодну каву з коньяком.

— Ти дарма ображаєшся, — з тою ж таки посмішкою говорив Адам. — Ти повинна дякувати мені за те, що…

— Що ж, іди!.. — ображено сказала Оксана і, опустивши очі, чекала, піде він чи не піде. Хотілося, щоб не йшов… І щоб ішов… Десь у глибині душі вона розуміла, що вони не будуть разом: якщо він не піде сьогодні, то піде завтра. Отже, хай це вже станеться сьогодні. Щоб менше мучитися. Але… Може, він не піде? Вона ж йому так догоджала, вони ж бо жили як чоловік з жінкою. Вона не плакала, лиш вельми душно було на серці,— вони ж бо жили…

— Ну добре, я залишуся, — сказав Адам.

І хоч вона знала, що він егоїстичний, що потрібна йому лише до постелі, що як не піде сьогодні, то піде завтра, хоч знущався допіру над нею, проте не вистачало сил показати йому на двері. Чи вірила, що він справді залишиться? Ні, не було такої віри. Була жіноча слабість. Адам у хвилини її відданості казав: «У давні часи жінка владарювала над чоловіком, потім чоловік над жінкою, а тепер обоє хочуть бути першими. Нічого не вдієш — двадцятий вік. Що буде далі — побачимо, може, зі злості й загального одуріння люди взагалі передушать одні одних… І залишиться мертва земля й голе небо». А заодно він казав: «Грубість чоловіків спадкоємна, як і подружня невірність жінки, — все у світі має два крила — люди вигадали меч, а відразу й щит».

Інколи Оксана бралася його спростовувати, особливо тоді, коли він висловлював свої думки про кохання. Він казав, що кохання видумали нещасні поети. «Неправда, — перечила вона, — інколи люди, аби належати одне одному, ризикували навіть життям». Він сміявся: жарти про людські відносини невичерпні…

— Ну добре, я залишаюся, — повторив тоді Адам, коли зібрався їхати до Кракова. — Але зрозумій зрештою, я — Стемпковський, чуєш, дорога моя, Стемпковський.

— І що? Ну, Стемпковський…

— Дорога моя, ти забуваєш, що мій вельмишановний предок Юзеф Стемпковський був улюбленцем короля Станіслава Августа, судив у твоїй Кодні гайдамаків.

— І в Лисянці Київської губернії повісив шістсот чоловік… — вирвалося раптом в Оксани, й вона сполотніла з переляку: в політиці ніколи з Адамом не сперечалася, боячись його розлютити, хоча могла б нагадати йому, що в пам'ять про ці звірства лисянські дівчата мають звичай вплітати чорну стрічку серед різнокольорових.

— Юзеф Стемпковський, дорога моя, для мене — насамперед шляхтич, мій предок. Та найголовніше — мій рід має досить близькі зв'язки з родом Юзефа Стемпковського — генерал-лейтенанта коронних військ, голови військово-судової комісії, яка заспокоювала твоїх гайдамаків…

— Що ти хочеш? — крізь сльози видушила Оксана. — Чого ти мене мучиш? Що ти хочеш?

— Аби ти зрештою зрозуміла, дорога моя, що в часи, коли рушиться світ, коли випадає нагода знову відродити Польщу, я не можу сидіти біля спідниці.

— Я тебе не тримаю…

— Тримаєш! — гаркнув Адам. — Хочеш втримати.

Вона заплакала. Він, нервуючи, закурив люльку — він любив курити саме люльку; закурив і, обернувшись до Оксани спиною, дивився надвір.

— Гаразд, я буду тобі писати…

Вона не повірила йому. Так воно, власне, й сталося — він не написав ані словечка. Оксана зрештою змирилася, усвідомивши, що чоловік з таких сфер, як Адам, не міг взяти її за дружину, — в старовину для рицаря чи барона одруження було політичним актом, нагодою для збагачення, зміцнення становища; старі традиції живучі, вони попросту набирають нових форм.

І Оксана змирилася, тільки перебралася на іншу квартиру, видумавши для господині примітивну версію про потребу переселення, — до виходу її проводжав Кукунчик, в нього були засльозені очі. Господиня казала, що Кукунчик — особливий собака, за покійним її чоловіком плакав тиждень…

«Значить, Адам у Львові,— подумала зараз Оксана, — що ж, хай собі буде. Тільки б не приходив… Боїшся, що не встоїш перед його силою?»

Вона любила берізки… Особливо взимку, коли вони, запорошені кришталем інею, мов пухкі хмарини, такі легкі, такі ніжні. А ще вона знала, що берізки невибагливі — першими можуть заселяти галявини, лісові вирубки. І там, де берізка, цілюще повітря. А ще бачила, як батько берізчиними відварами заживляв рану. Вона хотіла б стати берізкою… Тільки, коли питимуть березовий сік, щоб тіла глибоко не пробивали…

Оксана згадала той день, коли їй виповнилось вісімнадцять і коли закінчила черговий клас Житомирської гімназії,— вона пішла тоді на Тетерів. Нараз з-поміж кущів верболозу зашелестіло, і неначе в казці перегородив Оксані дорогу красень офіцер.

— Куди це, баришня?

— Нікуди.

— А чому сама?

— Всі повтікали від мене…

— Не повірю.

Так вони й познайомилися. Він був гарний, і Оксані хотілося, аби він повів її на каруселі… Але він не вів на каруселі, вони присіли на камені, дивилися, як дзюрчить Тетерів, закутий у граніт; він оповідав, що прибув з військовою частиною до Житомира ще в березні: щось тут неспокійно, треба наводити порядок… Оксана слухала, поглядаючи на його гарні губи, і їй дуже хотілося на каруселі… Та він запропонував ресторан.

— Я соромлюсь.

— Можемо знайти інше місце.

— Ні-ні! Незручно…

— Кваптеся жити, — сказав красень офіцер. — Кваптеся, бо мертвою людина буває довше, ніж живою…

Вони таки пообідали, але не в шинку й не в ресторані, він усе приніс сам, вони вибралися на вершечок скелі, на якій росла самотня берізка, й трапезували до смерку, а потім… А потім була та хвилина, яку запам'ятовують жінки на все життя… І стояла журно берізка на вершечку скелі — стеблина одинокості, яку обливають дощі, шмагають жорстокі вітри, — одинока берізка з надламаною галузкою… Відтоді й дивилась Оксана на чоловіків як на напасників, обминала, сторонилася, завше була насторожі, втікала, як од вогню. Але дерево не може жити без соків… З’явився Адам.

«Боже, нащо я зараз про це згадую? — вона закрутилася, мов на тапчані тісно. — Чи нема про щось інше думати? Ну, хоча би про те, що ти надмірно віддавалася роботі і не дбала про себе. На битій дорозі трава не росте… Але хіба ти винна, що дуже хотіла вчитися. І хіба це зле? Як і не винна, що пізно закінчила гімназію, аж у двадцять два, — так склалося життя».

А потім треба було заробляти на хліб. До війни вчителювала у невеличкому селі під Житомиром. Яка була рада, яка задоволена і як сумно було по вечорах. Вчителька — особа помітна, на гулянки не личить ходити. Треба вести себе пристойно. А стати сільською господинею не хотіла, бо пропаде те, задля чого потратила стільки років. Подруги казали: переходь у місто, а то зістарієшся в дівках. Було байдуже, де вчителювати. Звичайно, у місті краще, але хто візьме. Щоправда, згодом випала така нагода: в січні п’ятнадцятого року власті оголосили, що у Львові працюватимуть курси російської мови і потрібні фахівці. Не замислюючись, зголосилася добровільно й поїхала, — їхала з патріотичних побуджень, а крім того, вона ніколи не забувала, з якими труднощами сама здобувала освіту. Чому ж не помогти іншим? Її кумиром була Софія Ковалевська. Оксана казала всім: ось з кого треба брати приклад — настільки захопилась математикою, що відкинула особисте життя.