Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 69

— Серйозно? — спитав несерйозно Грицан.

— Цілком! — підтвердив молодик з широкими чорними бровами й тонкими вустами, русявими патлами до пліч. — Червона Армія на Збручі! ЗУНР доживає лічені дні! Зважте, пане Грицан!

І він замовк, наче видихнувся.

— Моя вам порада, юначе, — поблажливо заговорив Ярослав. — їдьте в Гімалаї… Там найвищі на земній кулі гори. Для вас це буде вельми цікаво. З вишини далі видиш. Зрештою, там народився Будда. Гадаю, для вас це також буде цікаво. Врешті, ви там можете зустріти снігову людину, їдьте, добродію, в Гімалаї…— А далі, вкрай обурений і розлючений, рявкнув: — Марш, а то застрелю!

XVIII

Брали Львів, та не взяли… Краще б ми взагалі не робили потуги, — думав Тарнавський, — а то самі собі нашкодили. На фронті упадок духу, дезертирство. Люди з недовір'ям і страхом глядять у будучність: ану ж колесо воєнного щастя не так повернеться. Ліпше бути нейтральним чи поміркованим, як галицький єврей; в присутності своїх стріляти кулями в пліт, а як прийдуть ляхи, грати роль порядного русина…

Думалось про наступ, а тепер треба думати, як вдержатись. Тарнавський розумів, що в даний момент дуже важливо зміцнити командування, щоб; може, влити в стрілецькі душі новий, свіжий струмінь. Насамперед потрібен шеф штабу зі світлою головою. Такий в нього на приміті був. І зараз, їдучи в Ходорів, за єдине переживає: лише б Омелянович-Павленко відпустив, лише б відпустив…

Якщо буде все гаразд, начальником штабу корпусу він призначить тридцяти шестирічного полковника Альфреда Шаманека. Народився той у Львові, в родині австрійських урядовців і старшин. Юним поступив у військову академію. Світова війна застала його корпус у Щирці, неподалеку від Львова, потому карпатські бої. Після боїв під Горлицями перевели його на італійський фронт, згодом призначили начальником штабу корпусу, що мав відправлятися на Близький Схід проти англійців, та з якоїсь причини затримався. Одначе сам Шаманек опинився-таки в Дамаску, там його англійці інтернували, проте зумів утекти, прибути у Відень. Коли ж виникла ЗУНР, з’явився до її віденського представника: хоче прислужити тому краєві, де родився, і тому народу, серед якого прожив дитячі роки… Його й відіслали до Омеляновича-Павленка, в Начальну команду. І якщо німці чимало зла заподіяли нашому народові, то Шаманек, — знав Тарнавський, — сама чесність, роботящий, розумний. Його в начальній команді люблять.

До Ходорова він їхав бричкою, запряженою добрими рисаками, бо болото таке, що машиною за порогом застрянеш. Тож найліпше, найнадійніше — коні,— коні натужливо тягнули бричку, а Тарнавський — свої гадки. Ну справді, чом не можемо відстояти себе? Ні Галицько-Волинське князівство — здавалось, доволі сильне, ні Богдан Хмельницький — здавалось, непереможний, ні Козацька республіка — здавалось, супергероїчна, — ніхто не відстояв отчого краю. Чому? Міжусобиці? Нехіть? Але ж уміємо воювати. Нема твердої руки? І це не так, бо можна нарахувати добрий десяток гетьманів і кошових отаманів. У чому ж річ? Чи всі добре знають, як творити суверенну Україну, а коли до діла, то — страуси?

Однак Тарнавський не втрачав надії. Він і цього разу діяв за неписаним правилом: саме вона, надія, вмирає останньою.

Омелянович-Павленко зустрів його привітно. І втомлено — після невдачі під Львовом усі були втомлені. Борідка командувача ще більше посивіла, а коротко стрижене волосся наїжачилось. Він не допитувався про становище під Львовом — усі все знали. І Омелянович-Павленко знав. Та й що було випитувати, якщо перед тим, як виїхати, Тарнавський розмовляв з ним по телефону.

— Пане генерал, — заговорив він одразу, як тільки Омелянович-Павленко, поправивши поранену руку на чорній підв’язці, запросив його випити склянку міцного гарячого чаю, — хочу знову повернутися до нашої попередньої розмови про шефа штабу мого корпусу.

— Я добре про це пам’ятаю.

— То, може, дозволите взяти мені Шаманека?

— У принципі не заперечую, — подумавши, сказав Омелянович-Павленко. — Якщо, звичайно, він погодиться. Я зараз дам розпорядження, щоб його викликали.

Шаманек був типовий, сказати б, австрієць німецького походження: шляхетний, продовгувате лице, світловолосий, гострий погляд. А виправка кадрового офіцера в кожному русі, кожнім жесті — скупому, але вивіреному. З Тарнавським він привітався, як з добре знайомим, хоча не часто бачились.

— Сідайте, пане полковнику, — сказав Омелянович-Павленко.

— Дякую.

— Чаю хочете?

— Дякую. Тільки що випив.

— Тоді так, — Омелянович-Павленко поправив поранену руку. — Як ви дивитесь на те, що ми вас призначимо начальником штабу другого корпусу полковника Тарнавського?

— Цілком позитивно, — відразу відгукнувся Шаманек. — Я люблю самостійну роботу.

— У такому разі питання вирішене, — Омелянович-Павленко повернув голову до Тарнавського. — Бажаю вам, панове, успіху. І хай зазнали під Львовом невдачі, одначе маємо шанс реабілітувати себе.

— Спробуємо ним скористатися, — сказав Тарнавський і до Шаманека: — Як мислите, полковнику?

— А чого ж тоді братися за діло?

— Отже, їдемо?

— Дозвольте спакувати пожитки?

— Розуміється.

Полковник Тарнавський ледь стримував задоволення: теперішній шеф штабу австрійський полковник Ляйош Папп де Яноші дійсно заслуговував нарікання. І правдиво скаржились стрільці, що він фарбами малював карти. А ще була в нього вогнетривка шафа, в якій тримав горілку та щохвилини попивав, частуючи декого зі старшин. У Тарнавського хіба єдине було виправдання: Папп де Я ноші був призначений начальником штабу ще до того, як він прийняв корпус. Що ж, тепер усе зміниться на інакше.

А лице Омеляновича-Павленка було тривожне й задумане, щось важке точило його мозок. Не менш тривожився і Тарнавський, хоча зміна начальника щтабу не звеселила душу: Львів — у руках поляків, на Збручі — Червона Армія.

— Як гадаєте, пане генерале, більшовики перейдуть Збруч? — обережно спитав, очікуючи, заки повернеться Шаманек.

— Трудно сказати.

— Але ж ви, перепрошую, знаєте душі росіян.

— Душу… А ви, полковнику, переконаний я, не гірше за мене знаєте, що воєнні дії — річ непередбачена.

— Це був би наш остаточний кінець. Однак же чому Петлюра так безладно й безпорадно відступив? Сам же хвалився, що достатньо має сили. Та і якщо зважити, то Велика Україна — не Галичина.

— Усе так, але… і ви це теж добре знаєте: простори і людські ресурси — ще не запорука успіху у війні. Війна має свої закони.

— То що? Бої на два фронти?

— Не знаю, не знаю… Нічого не знаю! — затрусив головою Омелянович-Павленко. — Якби ж можна було передбачити…

Так вони невизначено говорили, допоки не повернувся з великим чемоданом полковник Шаманек, — можна було їхати.

— Пане полковнику, ви й не здогадуєтеся, який вас чекає сюрприз, — такими словами зустрів у Бібрці Тарнавського його ад’ютант Паліїв.

— Цікаво, який же?

Тільки він зліз з брички, як у дверях штабу появився його старший син — шістнадцятирічний Омелян. Тарнавський стривожився:

— Що сталося, сину?

— Надумав бути з тобою, тату.

Тарнавський хотів заперечити, навіть обуритись, відіслати назад до матері в Золочів, але тут же згадав свою юність і, приступивши до хлопця, розчулено обійняв його.

XIX

«Як же там у Львові? Як моя блакитна лілея? — з розпукою думав Поточняк про Лесю. — Не згвалтована? Не поглумлена?»

І затискав зуби. І німо вив, як зранений звір. Після відставки Вітовського він почувався птахом без крил, він був немовби викинутим на вітер, — за старшого, куди пошлють. Образливо, принизливо, дико! Він волочився безцільно по Станіславу й до розпачу, до відчаю тужив за Лесею, а ночами йому ввижалось, що вона з кимось спить, і він кусав кінець одіяла. А коли довідався, що, коли генерал Бертелемі їхав зі Львова, його проводжало дванадцять панночок, був на грані безумства. А що, коли серед них була Леся? Вона ж така вродлива, така неописано вродлива, що її могли спокусити, затягнути до тої дванадцятки… Він бачив її лагідні блакитні очі, матово біле, без рум’янцю, ледь продовгувате личко з шоколадною родимкою на правій щоці, маленькі груди, тонку талію… Вона тільки напоказ… Га, а може, так і є? Але одне бодай відносно заспокоювало: кажуть, генералу Бертелемі подаровано було діамант вартістю в сто тисяч крон, — отже, хто дарував, той і проводив…