Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 54

Вона замовкла. Діти тиснулись одне до одного, принишклі, перелякані. Старша дівчинка, побачивши, як Вітовський обурливо стиснув уста, з гіркотою пояснила:

— Його били, вони його дуже били, і він утік… Вони його шукали… Він повісився…

— Що ви хочете? — закричала жінка з більмом на оці.— Ну, що? Беріть уже мене! Вішайте! Ріжте!

— Ходімо, Дмитре, — Ярослав м’яко торкнув Вітовського за лікоть. — Ми її не заспокоїмо, розумієш, вони зараз у такому стані… Ліпше не чіпати.

— Йди до авта! — сухо промовив Дмитро. — І нехай Місьо принесе сюди всі наші харчові запаси. Всі! Ти мене, сподіваюся, зрозумів?

А сам стояв отупіло, розпука розколювала голову; коли Устимчик ввійшов, у нього була доволі кисла міна, але в зігнуту спину вгризався туго набитий мішок.

— Це для вас, — сказав Вітовський до жінки з більмом на оці.— Поки оговтаєтесь, то, може, трошки вистачить… Дай вам, Боже, здоров’я… — А вже у машині глухо промовив: — Ночувати ніде не будемо, а втомимось — подрімаємо десь у полі. Поки їдемо. Ми сьогодні повинні бути в Стрию.

«Дмитро доходить до відчаю, — подумав Ярослав. — І я скоро дійду до відчаю. Невже настане така хвилина, що розум не здатний буде сприймати того жахіття, і ми всі по-божеволіємо? Хоч на хвилину забутися… Може, спирт поможе? Випити б і бодай на годинку забутися…»

Вітовський суворо мовчав, дивився уперед, курив. А сніг заліплював вікна, і машину довелося-таки зупинити. Не розмовляли. Дрімали. А може, вдавали, що дрімають. Аж на світанку, коли втихла віхола, рушили далі. Перед Стриєм побачили клуби чорного густого диму — усе небо в диму.

— Що це горить? — запитав Вітовський діда, що тримав на кістлявих плечах в’язку дров.

— Все горить, — похитав головою дід, ноги його були обмотані рваними онучами. — Все…

— Ну, що саме?! — закипів ураз Вітовський, чого ніколи не дозволяв собі в спілкуванні з цивільними, розуміється, опріч ворогів. І Ярослав збагнув, що в нього урешті-решт здали нерви.

— Не кричіть на мене, пане, мене вже криком не злякаєте, — дід, маленький, кістлявий, в онучах замість чобіт, поглядав сльозливими очима на Вітовського так, неначе перед ним був манекен.

— Даруйте… Але що горить?

— Все горить, — бовкнув дід, потоптався і розважливіше доказав: — Газ горить, нафта горить, хати горять… Свої крадуть — чужі палять, свої палять — чужі крадуть…

— Хто в Стрию? Поляки, наші?

— Не відаю, — знизав плечима дід. — Ото єдине можу вам сказати: нікого на небі вже нема, бо якби був Господь Бог, не допустив би всього цього паскудства.

— На Стрий! — гаркнув Вітовський у вухо Устимчику, мовби той в чомусь провинився.

А дід, як нічого не бувало, повільно чалапав далі, полишаючи на пухнастому снігу химерні сліди од своїх обмотаних онучами ніг. Ярослав добув цигарки.

— Я все бачив за часи війни, — впівголоса промовив Вітовський. — Але щоб отак… — і не доказав.

— Там ти був звичайним командиром сотні, а тепер… тепер ти, друже, міністр військових справ.

— Мовчи! — рявкнув щосили й відразу: — Вибач, але я нині, здається, збожеволію. Давай помовчимо. — Однак довго не витримав, тяжко зітхнув, не розтискаючи зубів. — Як нам зараз потрібні в містах і селах солідні керманичі, а на фронтах — добре вишколені, високих рангів командувачі. Боже мій, як потрібні…

Так, вельми потрібні! Великі надії він покладав на полковника Віктора Курмановича, можливо, навіть більші, ніж на Омеляновича-Павленка. І не лише тому, що той полковник саме близької галичанам австрійської армії, не менш важило, а може, навіть більше, що Курманович походив з Холмщини, отже, свій, галичанин. І його зовсім інакше сприйматимуть, ніж Омеляновича-Павленка. Словом, це була б знахідка для Галицької Армії! А згодом міг би замінити того ж таки Омеляновича-Павленка, — найманець — чоловік не тривкий, хай і близький по крові… Вітовський будував далекі плани, хоча мав про Курмановича доволі скупу інформацію. Тільки в загальних рисах: закінчив кадетську школу і школу австрійського генерального штабу, воював на російському фронті, потрапив у полон і був виміняний, а після листопадового перевороту зголосився до української місії у Відні та заявив, що бажає прислужитися молодій армії. Однак до столиці новоспеченої республіки не доїхав — Львів упав, і Курманович осів у Стрию. Недавно телефонував, що занедужав. На те Вітовський запально відповів: чекайте мене — ближчими днями буду!

— Як міркуєш, Славчику, Курманович часом не крутить? — Вітовського затерзали сумніви.

— Хто його знає… Але, — Грицан спробував вимайструвати подобу посмішки, — здається, Курманович — не Кость Левицький…

— Воно-то так, але… Але!

— Тільки б його застати.

— Так, головне — застати, — погодився Вітовський. — Місю, їдь спершу до гостиниці, а вже тоді будемо шукати Коссака.

Стрий зустрів їх похмуро — задимлений та засніжений, малолюдний та холодний.

У вестибюлі народного готелю — запобігливий швейцар, з сивими вусами, як у покійного цісаря, в протертій, однак, австрійській ще лівреї… На що Вітовський відразу звернув увагу. Може, тому надто сухо й суворо спитав:

— Полковник Курманович у вас мешкає?

— Так, пане добродію, — вклонився швейцар.

— Проведіть нас.

У номері, куди їх спровадив швейцар, який ніяк не міг розлучитись з австрійською лівреєю та носив вуса а-ля Франц-Йосиф, їм навстріч з-за столу, що стояв посередині, підвівся блідий чолов’яга років сорока-сорока двох, худий, лисуватий, з шпакуватим волоссям і австрійською шинелею наопашки. Дивився з-під лоба.

— Вітовський, — назвав себе Дмитро. І подав руку.

— Я здогадався, — Курманович не переставав дивитися з-під лоба, хоча говорив ввічливо й спокійно. — Отже, будемо вважати, що ми познайомились. — Аж тепер слабо всміхнувся.

Цю його звичку — позирати з-під лоба, Вітовський запримітив одразу, як тільки переступив поріг. Хтозна, що це за ознака… Власне, у кожного свої ознаки, свої звички і свій характер. Отже, нема чого дивуватися. Інша річ, що ти, Дмитре, навчився професійно сприймати людину, — це, між іншим, теж якась ознака… Та не про те зараз бесіда!

— Як ваше здоров’я, пане полковнику?

— Ліпше. Вже ліпше.

— Слава Богу… Ми раді.

— Тепер на кожному кроці чоловіка підстерігають якщо не рани, то хвороби — такі вже часи настали.

— Страшні часи. Жорстокі.

— Роздягайтесь, панове, і прошу сідати.

«Ні, це оригінально! — знімаючи кожуха, весело — чи невесело! — подумав Г рицан. — Омелянович-Павленко носить російську шинелю, Курманович — австрійську, і оба хочуть нам служити… Цирк на дроті! Боже, які ж ми вбогі…»

Вітовський, обсмикнувши френч та пучками нащось розгладивши неслухняні жорсткі вуса, сів між Курмановичем і Грицаном.

— Пане полковнику, я перепрошую, але почнемо, як кажуть, просто з мосту… Ви не передумали?

— За кого ви мене приймаєте?

— Вибачте… — однак Вітовський не знітився. — В такому разі — конкретно: ми хочемо, щоб ви обняли команду наших військ під Жовквою. Там — туго.

— Я готовий їхати будь-коли, лише б це принесло республіці користь, — Курманович все ще дивився з-під лоба.

— Тоді — під Жовкву, на правий відтинок фронту, — порішив Вітовський. — Там потрібна кріпка рука.

— Коли ж?

— Позавтра. Разом. А тепер, будьте добрі, скажіть мені, що діється в Стрию. Тільки прошу об’єктивно.

— Хм, у Стрию… — Курманович опустив, відтак різко підняв очі.— Якщо об’єктивно, відверто й достовірно — хаос. Нема дисципліни. Старшини п’ють і волочаться за бабами, стрільці й собі не проти погуляти… А Гриць Коссак…

Курманович не доказав — розчинилися двері, і в них, наче на замовлення, постав комендант Стрия і командувач лівого крила фронту полковник Коссак. Вузький лоб, широкі губи, лице — мов з мармуру висічене, і різкий жорстокий погляд. Диво якесь, — подумав Грицан, — дійсно, наче на замовлення… Він не любив Коссака. Зрештою, здається, його любила лише одна особа — Гриць Коссак… Хоч вважалося, що той мав неабиякі заслуги перед Січовим стрілецтвом. Адже ще в чотирнадцятому командував куренем усусів. Проте Ярослав добре знав, що Коссак до командування йшов правдами й неправдами; його охрестили самозванцем, бо сам добивався для себе чинів і нагород; першим, ще у п’ятнадцятому році, одержав звання полковника; домігся того, що його поставили на чолі легіону, іменованого Першим полком Українських Січових стрільців. Саме тоді Ярослав зіткнувся з ним вічна-віч. Це був вихованець австрійської військової школи, великий любитель кар’єри, нестримний у бажанні вирізнитись з-поміж стрілецтва: командир першого куреня, командир першого полку, перший полковник…