Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 41

А Поточняка весь час бив якийсь внутрішній дрож, аж паморочилась голова, — він розумів, це не страхопудство, однак ніяк не міг збагнути, чому його термосить.

Чим ближче до світанку, тим густішала стрілянина, а десь коло одинадцятої заговорили з обох сторін гармати. Донесення були однозначні — почався страшний наступ поляків. Поточняк не побіг на передову, залишався у штабі й разом з полковником Стефанівим та отаманом Горуком шукав бодай найменшого шансу, аби залатати дірки, в які могли прорватися ворожі боївки.

А тим часом у колишньому намісництві, що було осідком уряду, Кость Левицький зібрав засідання Національної Ради і Державного секретаріату. Крім війни, були жорстокі будні. Вчора йому подали текст пісні про долю Бориславсько-Дрогобицького терену. І хоча текст пісні був в’їдливий, неоковирний, проте, мабуть, достовірний:

Йому доносили, що на Дрогобиччині всі двори винищені, зерно, виділене для посіву, зреквізоване, живий інвентар забраний на військові цілі, а в Бориславі польські військові частини, відступаючи, попалили склади з промисловими товарами та продовольством. Голод, холод… Війна з поляками.

А ще йому казали: пахне революцією, галичани-полонені, вертаючись з Росії, несуть більшовизм.

Часом Костю Левицькому хотілось зректися влади, якої він так жадав, — не сподівався чоловік, що все піде таким трибом, гадалося, буде, як за старих добрих австрійських часів: сеймові розмови, битви за трибуною, промови… А тут промовляли гармати, лилася кров.

Зараз, ведучи засідання, Кость Левицький все ж намагався надати йому бодай відносного спокою. І дійсно, якось врівноважено було ухвалено припинити поки що всі австрійські закони і розпорядження, приноровлюючи їх до інтересів ЗУНР, заодно ухвалено видати ще одну відозву «До зброї!».

Коли він закрив засідання, прибіг порученець і з жахом повідомив: полковник Стефанів скликав військову раду і пропонує евакуацію всього українського Львова.

— Та не може бути! — поблід Кость Левицький.

— Христом присягаюсь!

— Сам перевірю.

І подибав до Народного дому. Крізь метушню, сліпий рух стрільців продерся до полковника Стефаніва.

— Це правда, що евакуація?! — без попередньої, властивої йому, дипломатії поспитав з викриком.

— Така ситуація.

— Ситуація?

— Виходимо всі,— нервово сказав полковник Стефанів. — Не можна допустити, щоб противник знищив осередок Галицької Армії, а він має сили, він добре зорганізований.

— Може, це так зле не є,— промимрив Кость Левицький. — Може, ще вдасться поправити ситуацію. Треба перевірити, бо це дуже важливий крок.

— Я даю у ваше розпорядження авта, — полковник Стефанів був невмолимий. — І державні секретарі, і члени Національної Ради мусять виїхати.

— І все-таки виясніть ситуацію…

— Добре, протримаємося ще дві години, поки вияснимо, — врешті погодився полковник Стефанів.

А Поточняк двоївся. На засіданні військової ради він категорично виступив проти здачі Львова, а з другого боку, розумів, що становище критичне.

0 п’ятнадцятій годині почався повторний ворожий наступ. І такий, якого досі галицькі стрільці не знали: противник атакував з усіх боків. Це був дикий, шалений шквал вогню, який мав спопелити Народний дім, де містився штаб, спустошити намісництво, де перебував уряд, — противник поставив собі за мету розчавити республіку. Раз і назавжди!

Полковник Стефанів вислав делегацію на переговори — відповідь була коротка: у теперішньому стані операції перемир’я неможливе…

Заходив вечір — чорний, страшний вечір… Полковник Стефанів сказав Костю Левицькому:

— Виходу нема. Військо вийде зі Львова, організується, і до кінця листопада Львів знов буде столицею…

І Кость Левицький скорився: Державний секретаріат і більшість членів Національної Ради через Жовкву — Кам’янку-Струмилову — Золочів виїхали до Тернополя.

Чим глибшав вечір, тим ширшала невідомість.

20.00. Народний дім. Цвинтарний настрій. Коли? — питали одні одних, але точної години ніхто не знав, навіть начальник штабу отаман Горук.

Відтак усі кинулися до магазину, що був розміщений на Вірменській вулиці у двох кімнатах. В одній — взуття, зреквізоване з початком листопадових подій в австрійських магазинах, у другій — мундири. Щоби добро те не потрапило в руки поляків, дозволено було брати все, що хто хотів… І — брали. Найбільше дерлися за жовті черевики, що, на диво, були з одної ноги… В розпал тої веремії прибіг стрілець з розвідки:

— Ви тут збираєтеся, а Личаків вільний.

Одні вірили, другі — ні, бо ще недавно на личаківській рогачці було поранено кілька вояків.

— Таж коло церкви Петра і Павла, на рогачці, ходять вояки із синьо-жовтими відзнаками! — ревно переконував стрілець-розвідник.

— Це польський підступ! Таке вже було!

Магазин спорожнів моментально. І знов Народний дім наповнився людом. Рейвах. Дехто ходив п’яний. Ніхто не знав, що робити. Полковник Стефанів кудись зник. Отаман Горук безпорадно розводив руками. А розбурхане вояцтво бунтувало.

— Ганьба! Стид!

— Зрада!

— Де Стефанів?

— Нема причин кидати Львова!

— Ми вдержимо фронт! Ми фронтовики і краще це знаєм! І Високого замку не дамо!

— Ще тиждень протримаємось, заки наспіє підмога!

Молодий хвацький хорунжий пружно вискочив на стілець, замахав у відчаї руками:

— Залога Цитаделі не виконає наказу про евакуацію! На крайній випадок висадимо себе в повітря! Згинемо, а Львова не покинемо!

Та його ніхто не слухав. Усі заговорили-заволали водночас. Анатоль опустіло притулився до стіни. Йому здавалося, що наступила хвилина божевілля. А з усюд неслося:

— Такої ганьби усуси не переживуть!

— Ваші діти проклянуть вас!

— Такої Команди нам не треба!

— Хто боїться, втікайте! Ми зістанемось! Ми покажем, що місто можна вдержати!

— Команди не визнаємо!

— Нам треба диктатора!

— Хай ним буде отаман Горук!

— Панове-товариші! Та дайте собі спокій! — закричав нарешті отаман Горук, видираючись схвильований з товпи. — Не робіть зі мною комедій! Ситуація надто поважна. Якщо ви хочете далі бути військом, то шануйте дисципліну. І зважте, що накази про відступ одіслано на всі відтинки фронту. І змінити нічого не можна. О годині одинадцятій маємо покинути Народний дім. А поки що тримайте язик за зубами!

— Покинути Львів без причини… — і сльози.

22.00. Хто із старшин жив поблизу, прощався з рідними. Ті, що мешкали в готелі, брали свої речі.

22.30. Місто занурилось в нічну темряву. На вулицях — ні живої душі. У Народному домі рух — штаб готувався до виїзду. Нарешті рушили. Вибрались на Жовківську вулицю. Залізничне полотно перебігали, бо поляки стріляли з дому інвалідів. Підзамче. Ешелон-порожняк був заповнений швидко, — їхати мали, як ще першого листопада передбачив Вітовський, до Задвір’я, Красного, Золочева, — ешелон був заповнений, але виявилось, що нема локомотива… Чекали, чекали — нема! І не буде… Зачали висідати, багаж на плечі — і пішки до Винник…

Небо чисте. Світив місяць. Ясно. Пізня осіння ніч робила враження зими, землю вкрив тонкий шар снігу.

«Три тижні тому, в п’ятницю вдосвіта, забрали ми Львів, — з гіркотою думав Поточняк. — А нині, через три тижні, так само в п’ятницю і так само вдосвіта покидаємо його…»

Рівно о 24.00 місто покинули бойові групи. Одні йшли на Підзамче, другі — Курковою на Кайзервальд, Кривчиці і Лисиничі. Без втрат вийшла артилерія з Цитаделі, але потрапила в яри та дебрі, і комендант розпорядився знищити гармати… Вибрались люди і коні. Зате гармати з Високого замку переправилися успішно.