Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 3

«Було», — Ярослав зітхнув, затиснувши зуби, і вмить прогнав спогади. Треба жити! А вже минув шостий місяць, відколи він нарешті вирвався з російського полону, та Львів зустрів його похмуро, непривітно, і Грицан день у день переконував себе, що в нього нема ні батьківщини, ні Львова, ні дружини, ні сина, ні дому — в нього нічого нема. Він був замордований своєю мукою.

Батьківщина? І так, і ні. Є клаптик розритої гарматами української землі, що зветься Галичиною і має прадавню історію: жили тут, обабіч Дністра, люди ще до нашої ери. Плодились, ростили потомство, щоб потому створити князівства Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Галицьке, які згодом об’єднались в одне — Галицьке, а ще перегодя — в могутнє Галицько-Волинське. І по-різному називали ці землі — Галицька Русь, Прикарпатська Русь, а далі одним словом — Галичина, а чи за Австрійської влади — Східна Галичина, Західна Україна, та найвагоміше — Галичина, бо місцина ця багата кам’яною сіллю, яку називають ще кухонною, а окремі кристали — мінералом галіт, — від грецького слова «галь», тобто сіль, і пішла назва краю — Галичина. Але коли почалася світова війна, не її, Галичину, ти боронив — ти покірно марширував в австрійському мундирі і ніяк не міг збагнути, чому йдеш душити Сербію — маленьку Сербію, свободолюбиву Сербію. Австрія ще в 1772 році заграбастала твою Галичину, а точніше — перезагарбала, бо ще в 1349—52 роках її поневолила Польща, тож перезаграбастала і тепер хоче заграбастати маленьку Сербію, і ти маршируєш під чорно-жовтим прапором монархії, аби, поневолений сам, неволити іншого. Нечуване дикунство! Ні, ти не стрілятимеш у сербів! Але ти був серед тих, хто стріляв, — ви стріляли в сербів, а серби стріляли у вас… І в тебе… Під Белградом тебе зрешетили осколки гранати. Коли їх повиймали у Відні, ти поклявся не служити більше монархії, ти подався до Українських Січових стрільців — все ж таки, як твердили стовпи нації, то — своє військо, рідне, героїчне, за власну державу б’ється… Себто за Галичину.

Нема ні самостійної Галичини, ні стрілецького легіону, — і примружив Грицан до болю очі, згадавши, як поліг легіон під Бережанами на Лисоні-горі, лише жменька вціліла. А генерал Брусилов торжествував — його сірошинельний вал розчавив-таки непокірних галичан.

Дружина? Коли ти повернувся з російського полону в одну тісну львівську кімнату, Стася сказала: «Мені набридло, я втомилася, я з тобою не бачу світа! Що мені з твого розуму? З твоїх юридично-історичних трактатів? З мене досить! Я хочу спокою! Залишайся в цій проклятій хаті, я йду від тебе! І ніколи не повернуся — здохну, а не повернуся!..»

І пішла.

Син? Він був, він є, але в нього є мати, і він пішов за нею. Тож чи є в тебе син?

Помешкання? Арендована кімната, неповна шафа книг, — частину Стася чи роздала, чи продала, — ветхий стіл з надламаною ніжкою, голий тапчан і холодна постіль…

Батько? Він був, бо інакше не було б тебе. І отчий дім був та є над Бугом-рікою, на околиці ще княжого міста Буська, — плекав його батько, наче свою долю. І виплекав. І був батько громадським діячем свого краю, одним із зачинателів кооперативного руху в Надбужжі, а з початком війни лиха якась людина донесла, що батько буцім москвофіл, очікує приходу російської армії, і погнали батька під багнетами в концтабір Телергоф, де не витерпів наруги та наклав на себе руки.

Отож у тебе нікого і нічого нема. Чому ж? А мати? А брат? Була навіть сестра. Ти був середульшою дитиною. Повідала мати, ти ніколи не плакав. Сядеш у колисці й мовчиш, щось думаєш. Прийде чужий, замилується принишклим тобою, забагне взяти на руки, аж тоді ти починав рюмсати. Але дехто надто імітував свою щирість, уперто витягав тебе з колиски — тоді ридма ридав. Змовкав одразу, як тільки садовили назад у колиску. І знов дивився, дивився. дивився… А ще — страшенно ненавидів, коли цілували. Цілують, а ти кривишся, ніби кислицю проковтнув, аж пересмикувало. «Потішне дитя, — казав настирливий цілувальник. — Дуже потішне…»

А сестру згвалтувала війна — прийняла земля ненароджену дитину і її обезчещену матір. Та хіба її одну?

Чому ж все-таки люди винищують одні одних? Адже ніхто не хоче вмирати, всі бояться смерті й до останнього подиху вірять, що іще не кінець, ніхто не хоче бути рабом, кожен прагне волі, достатку, радості. Чому більші зазіхають на свободу менших? Чому, коли Наполеон повернувся з острова Ельба, французи покорилися йому? Адже ненавиділи свого імператора, адже в нього був лише батальйон війська. Чому під час воєн народжується більше хлопчиків, ніж дівчаток? Яка сила є тут регулятором? І чи кожен здатний сказати так, як знаменитий німець Євлогій Шнейдер: розтрощуйте глупоту на троні, боріться за права людськії! Владики: «Годі! Ви, добродії, надто розбазікалися! Держава любить працелюбних, а не вільнодумних. А чого, власне, хочете? Чим незадоволені?» І відповів Вольтер: «Хто не любить свободи та істини, може бути могутнім чоловіком, але ніколи не буде великим чоловіком». Владики: «Нашу велич не ви нам визначаєте. Ми поставлені владарювати, і кожен ваш вибрик карається законом». І відповів Монтеск’є: «Несправедливість, допущена до однієї особи, є загрозою всім». Владики: «Закон завше справедливий». І відповів Ціцерон: «Той, хто велить, повинен інколи коритися, і той, хто кориться з достойністю, заслуговує того, щоб веліти…» А Писарєв, між іншим, зазначив: «Ми були б вельми розумними і вельми щасливими людьми, якби багато старих істин, котрі вже обернулися в прислів’я або прикрашають собою наші азбуки і прописи, перестали бути для нас мертвими і збитими фразами». І промовив Карл Маркс: «Філософи лише різним способом пояснювали світ, однак справа полягає в тому, щоб змінити його».

«Все це так, — погодився сам із собою Ярослав. — Але ворона літала за море, та все вертала чорна…»

Він пройшовся по тісній кімнатці, в якій була неповна шафа книжок, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, — він пройшовся й виглянув на передвечорову мрячну Стрілецьку площу. Біля молодого, в день війни посадженого, клена стояла дівчина. Вона була в білій сукні. Дивно! Надворі жовтень, а вона у білій сукні…

Підступив до книжкової шафи, з якої Стася чи продала, чи роздала найкращі книжки. Він міг навпомацки знайти будь-яку. І будь-який вислів. Скажімо, Вольтера: «Яка течія і яка мета життя? Дрібнички, а потім ніщо!» Платон сказав: «Людина — спотворений Бог, приречений вічно скитатися по землі».

Сердито запхав книжку в шафу й повернувся до вікна, ще раз виглянув. Густішали передвечорові присмерки, густішала синя мряка, а дівчина все стояла на тому ж місці — біля молодого, в перший рік війни посадженого, клена, на вузькій напівпорожній вулиці. В підніжжі клена хтось розбив пляшку молока. Воно розтеклося білими шнурками по чорному, зволоженому мрякою бруку, а друзки пляшки світилися наче шматки сонця. Шматком сонця, здавалося, була й сукня дівчини — біла сукня в жовтневий день, в синіх передвечорових присмерках.

«Може, вийти до неї? — подумав Ярослав. — Та хай стоїть! Хіба мало зараз проституток? Але ти так давно не мав жінки… Чим гостріша буря, тим сильніше бажання ніжності…»

Виплюнувши цигарку, він сів за розхитаний стіл з надламаною ніжкою й химерними лініями, безладно виведеними сином по захляпаній чорнилом гладіні, неосмисленими лініями, на які здатен кожен малюк. Він дивився на них і згадував сина. Що помишляв його Аскольдик, розписуючи старим хімічним олівцем невідполіровану гладінь столу?

У кожної людини своя лінія. На цьому столі Стася дуже любила місити тісто… Маленький Аскольдик виводив хімічним олівцем химерні лінії… А ти писав трактати… Ярослав затулив долонею очі, відтак погладив тремтливою рукою ті химерні лінії, вимальовуючи образ свого білочубого сина. Зітхнув і закурив. Чомусь знову виглянув на Стрілецьку площу: дівчина заклякло стояла там же — під молодим кленом, посадженим у перший рік війни. Легкий вітер струшував з нього жовті листочки, а дівчина перебирала старим черевиком скалки розбитої пляшки — вона перебирала якось обережно, наче вони були заражені.