Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 29

— Цієї ночі українчики захопили у місті владу, — сказав Адам. — Отже, доведеться з ними трохи потягатися. Там твій Грицан. Я не забираю його від тебе — ласуй з ним, але…

— Що ти хочеш?

— Незначного. Від нього ти будеш довідуватися про все, що стосується роботи нового уряду.

— Як? — вражено здивувалася Оксана, збагнувши, чого саме від неї вимагають. — Ти хочеш, щоб я була шпигункою?

— Це не шпигунство, — заперечив Адам. — Для шпигунства ти надто дрібна й добросердна. Просто будеш вивідувати.

— Я так не можу, — після паузи відповіла Оксана. Та й чому це вона повинна служити тому, хто розтоптав її.— Ні, я так не можу.

— Зможеш, якщо захочеш.

— Ні, я так не можу.

— Тоді не бачити тобі Грицана.

— Що ти хочеш?

— Незначного.

— Ну, що ти вже від мене хочеш? — вона заплакала беззвучно. — Який ти страшний чоловік.

— Це не відкриття. Отже, згода? І я піду. Все буде шито-крито, я все уладнаю так, що ніхто нічого не знатиме.

— Ні, не можу.

— Тоді я все розкажу Грицанові.

— Розповідай…

Вона затряслася в риданні. З грудей рвалося болісне зітхання. Вона стала малою-малою, жалюгідно-жалюгідною.

— Подумай, завтра прийду.

Він не зачинив за собою ні кімнатних, ні коридорних дверей. Він усі полишив навстіж, а Оксана, притулившись до одвірка, все плакала й не квапилася їх зачиняти. Тепер вона плакала тихо, сльози сочилися поміж її тонкими, присохлими пальцями, волосся розмервилося. Їй вже не хотілося варити борщу — хотілося спокутуватися всього — вмерти. Тоді не треба було б так мучитися, так страждати. Вона почувала себе одинокою на усьому світі, знівеченою, розтоптаною, приниженою, вона почувала себе так, ніби хтось вийняв з її грудей душу.

Збайдужіла, замучена, вона повільно зачинила двері й без охоти взялася доварювати борщ. Згадала Адамові слова про те, що українці захопили владу і що там Ярослав, але новина не конче її цікавила; стався якийсь переворот — хай собі стається… Тепер суцільні перевороти… Хай собі перевертаються… Вона не народжувалася для революцій чи переворотів. Вона вчителька, це так прекрасно: вести юні душі у світ знань, прищеплювати їм любов до слова. Їй було байдуже, на якій мові звучатиме слово, вона не вникала в національні питання, вона вийшла з-під стріхи і бажала, щоб усі селянські діти добули собі знання, вона згодна була вчити їх безплатно, аби лиш мала що їсти, — вона не була вибаглива до одежі, ні в їжі, бо родина її багатолюдна ніколи не знала достатку, жили на картоплі та воді, одежі особливої не мали, бо ж було шестеро дівчат, і Оксана ніколи не знала обнови, її обнова — недоношений одяг сестер. Аж тоді, коли закінчила гімназію, купила собі нову сукню, нову хустину й дешеві туфлі.

Так, Оксану Оверко не цікавили революції і перевороти. Її не турбувало, як декого, чому в гімназійній програмі з історії навіть згадки не було, що існує Україна. Їй казали, що російська держава почалася з варягів, а до Києва попросту була перенесена столиця… Її найбільше цікавила словесність, і вона дивувалася, що гімназистки приховували під партами порнографічні листівки. Їй соромно було дивитися на оголені тіла, — було таке відчуття, ніби сама гола.

Вона й зараз не пішла на вулицю, аби поглянути, що там діється, яка вона — ота нова влада. Навіщо воно їй? Розгорнула томик Лесиних поезій. Лесею Українкою вона лише на старші роки зацікавилася — в гімназії творчості поетеси не вивчали. А потому Оксані потрапила «Лісова пісня», вона прочитала її за один присіст, драма до памороття схвилювала.

Та на цей раз і «Лісова пісня» їй надокучила; може, не стільки надокучила, як не входила в голову — Оксана читала машинально, бо думала про Адама і Ярослава, думала, що знову рветься її життя, як нитка. Відклала Українку, взялася за Достоєвського, за його «Ідіота». Вона також уже читала цю книжку, але давно, і взагалі, вона все давно читала — бо останні дні-місяці віддавала навчанню чужих дітей, заробляючи на прожиток. Отже, тепер спробує почитати Достоєвського, що так підходив до її характеру, — лягла на тапчан, прикривши ковдрою ноги. Вона читала, але думки її знову заснували навколо Адамових відвідин, їй стало сумно й самотньо, було жаль себе, бо вона не заслужила образ, адже ніколи нікому не причиняла ніякого зла. То за що ж така кара? За які такі гріхи? Їх же не було!

А Ярослав не приходив, Оксана раз за разом виглядала у вікно, навіть відчиняла двері в коридор, — ані звуку, — і під вечір вона стривожилася. А може, його вбили? Ну, той же Адам… Вийняв з кишені револьвера і… Уявивши закривавленого Грицана на сірому бруку, Оксана застогнала з розпачу.

XXI

Перше листопада тягнулось для Костя Левицького вічність! Аж запитував себе: коли закінчиться цей скажений кошмар? Ні, ні! Ніколи не сподівався, що все так обернеться! Звичайно, зважив: будуть з поляками певні непорозуміння. Однак передовсім готувався до переговорів — затяжних, упертих, гарячих, безкомпромісних, а проте — переговорів. Навіть гартував у собі дипломатичну терпеливість, незворушну твердість; навіть ретельно підібрав заздалегідь цілий жмут переконливих фактів, аби довести право Галичини на самостійність; навіть озброївся промовами самого Вільсона, — що іще треба? Але щоб у перший день поляки почали стріляти… Ні, цього він не те що не завбачив — не припускав. І прошу дуже!

Сидячи зараз за просторим, як більярд, столом, котрий ще пару годин тому займав барон Гуйн, Кость Левицький знову й знов переконував себе: його дозвіл на затіяний стрільцями військовий переворот — чорна помилка! Стрільці хіба що розворушили осине гніздо. Незалежну Галичину треба було творити мирно. Мирно! А то все Вітовський! Ні, не годен собі простити, як міг він — доктор Кость Левицький, чоловік поважного віку, довголітній посол парламенту і сейму, досвідчений, зрештою, адвокат, — як міг він отак легко піддатися вмовлянням юнців? Тепер маєш! Розплачуйся!

Розлючений на себе, він раптом ні з того ні з сього скочив на ноги, мовби ось тут, збоку, під стіною, стояв Вітовський і він, Кость Левицький, хотів його висварити, як непоштиву дитину. Але під стіною стояв не отаман Дмитро Вітовський, а бронзова статуетка панцерного гусара із списом, що її Гуйн, певне, забув узяти з собою, і Кость Левицький, як раптово скочив, так само раптово поник, зів’яв, зіщулився, мовби злякався, що гусар зараз проткне, його тим своїм списом, — і надовго застиг — чапів над чужим столом. Нарешті прийшов до тями й підсвідомо, все ще щулячись, по-котячому нечутно, наче на передніх лапках, покрався до вікна — звідси, з колишнього кабінету намісника, місто — наче на долоні; намісництво височіло над стольним Львовом, над, здавалося, цілим краєм… нацією. Кость Левицький мимоволі прицмокнув: ось звідки намісники черпали свою силу! Львів стояв перед ними на колінах…

Не кліпаючи, він дивився на червоні дахи — дивився, дивився, дивився… І враз на якусь секунду-другу йому видалось, що Львів також стоїть на колінах перед ним, доктором Костем Левицьким, — тієї ж миті якийсь особливо теплий, досі не звіданий трепет гострою хвилею прокотився по його грудях — від горла до самісінького пеніса. Кость Левицький стрепенувся. Він глибоко відчував свою зараз значимість, а водночас боявся признатись самому собі в своїй, на даний момент, немічності, убогості — власне, безпорадності. І розпачливо зітхнув. Коби не ця жорстока дійсність, не ці круті повороти подій! Все ж ніби було продумано, виважено — і такий кінець! Чи початок кінця?..

Перевів очі на вежу ратуші, де під осінньою мжею мляво, ледь помітно метлявся синьо-жовтий прапор, і Костю Левицькому стало до отупіння лячно — страх пройняв усю його душу. Що буде завтра? Як буде? І він поспішно вернувся назад до чужого столу; тепер очі схопили на першій сторінці одного з часописів гасло: «Україна — від Кубані до Сяну!» Кость Левицький ще більше злякався, аж втягнув голову в плечі, наче дійсно панцерний гусар хотів проткнути його списом. Господи, пощо так голосно?.. Можна спокійно, тихо…. Всі серйозні справи вершаться в тісному колі, між солідними людьми…