Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 24

— Ми його дві години переконували, — додав Голубович. — Ми інтелігентно виклали наші домагання…

— А той усе не дає влади? — глумливо похитав головою Вітовський. — Ви просите, а він не дає…

— Я гадаю, таки треба зачекати, — промуркав Левицький, поправляючи пенсне. — Петрушевич недарма ж у Відні сидить.

— Пізно! — кинув в лице йому Вітовський.

— Що пізно?

— Ми готові до виступу. Вже нічого змінити не можна: старшини пішли до своїх стрільців і чекають команди.

— Але ж сьогодні, може, прибуде з Відня кур’єр…

— Я дав наказ готуватися до перевороту. Зупинити все це неможливо, наші люди роз’їхались по всій Галичині,— в один і той же час війська по всьому краю захоплять владу.

— Передчасно… Могли б без крові… А як на це подивиться Антанта? Ви, добродію, подумали?

— Нічого не можливо змінити! А щодо кровопролиття, то революція без крові не обходиться.

— Ще б трошки зачекати…

— Нічого змінити не можна! — майже автоматично повторив Вітовський, він не слухав Левицького, подумки був уже на барикадах. — В іншому нас розсудить історія!

XVII

«Вони щось замишляють… — кружляючи довкола Народного дому, думав Адам Стемпковський. — Таки щось замишляють…»

Його не хвилювало формальне проголошення Петрушевичем Української держави в Галичині. Написати «ми — держава» — виставити себе на посміховисько. Держава — насамперед влада, армія, а вони, за старою звичкою, попросту базікають. Власне, хай тішаться! Завтра з Кракова приїде ліквідаційна комісія, відтак князь Вітольд Чарторийський, що призначений генеральним комісаром Галичини, перебирає владу з рук намісника Гуйна. Тим паче маємо підтримку. Ще торік — до більшовиків — Тимчасовий уряд Росії звернувся до поляків: «Прийміть же, брати-поляки, братерську руку, яку простягає вам вільна Росія». Правда, потім стало відомо, що Мілюков сказав британському послові: «Польща повинна мати всього-на-всього автономію». Нічого — і то добре. Але ми посміялися і нині створили свою незалежну Польщу — без Мілюкова, без Леніна. Так, нам забезпечено належну підтримку в світі: ще рік тому Пуанкаре підписав декрет про створення у Франції польської армії. Армія вже формується. На чолі її став сорокап'ятирічний генерал Галлер, котрий, як і Пілсудський, командував у перші часи війни польськими легіонерами. Пілсудський — першою бригадою, Галлер — другою.

Адам знову виглянув із своєї засідки: ніби нічого підозрілого. Звичайно, було б невигідно, коли б Січові стрільці щось затіяли. Проте він усе-таки крутився побіля Народного дому, прислухаючись та придивляючись. Особливо непокоїла присутність там Грицана. А раптом справді щось серйозне заварюється?

Перед вечором Стемпковський довідався, що в намісника Гуйна була українська депутація, проте нічого не домоглися — влади намісник не передав. А інакше не могло бути — Адам знав настрої Відня. Те, що уряд запрошував до себе на розмову послів різних націй, було тільки звичним жестом, як і обіцянка поділити Галичину на українську і польську. А ще — Відень давав українцям державу без чіткого визначення кордонів… «Зате наша мета досить виразна: незалежна і об'єднана Польща з виходом до моря. І ми свого доб’ємося». Хай вони собі відроджуються… Поки що може спокійно перепочити вдома годинку-другу, вимотався ж за ці дні, поки стежив, як політикують галицькі політики.

Він ішов поволі, задоволений собою і певний, що батьківщина-мати належно оцінить його зусилля. Він навіть подумав, що закине історію, стане кадровим військовим. Не вивчати історію, а творити її. Бо ось Грушевський написав історію України-Русі, і треба визнати, написав уміло, а робити її не міг. Наполеон малий зростом, а великий розумом…

«Мої зусилля можуть знадобитися для кар'єри, — подумав Адам. — До того ж сам Пілсудський тиснув мені руку».

Раптом він побачив Оксану, що звідкись чимчикувала по Галицькій. Тенькнуло серце: вона належала йому. Це теж лестило — така вже природа чоловіків, од неї нікуди не подінешся, як і не подінешся від того, що якісь невидимі нитки зв'язують тебе з минулим, — все залишається при людині. Й добре, й погане. Адамові кортіло зупинити її, перегородити дорогу, проявити свою владу над нею. Він одчув, що вона його запримітила. Бо — похитнулася аж. І опустила очі. Вона свідомо опустила очі й дивилась собі під ноги. Раптом в Адама лунко забилося серце, щось стиснуло груди. Він нічого не розумів, — звідки таке збудження? Адже він ніколи не кохав її. Вони порівнялися — Адам і Оксана, — вони порівнялися й пройшли мимо одне одного; вона з опущеними очима, а він із завмерлим серцем: «Я так хочу дитини…» Миле сотворіння. А колись же він так любив гладити її розпущені коси…

«Можливо, це моє щастя? Вона ж бо така непідкупно щира. А може, це фальшивість? Усі щирі, поки незаміжні. Зрештою, хіба вона була найкращою серед усіх, кого я знав?»

Жіноцтво замелькало перед його очима, немов карусель. І він заспокоївся. Він навіть дивувався з того хвилинного спалаху своєї слабості, чи вірніше — своєї жалості до тієї, котра колись йому належала. Ще будуть! І не такі. Кожен певен, що в нього усе попереду. Але ж за весною не йде весна. Ну що ж — її замінює фантазія.

А взагалі він був проти жінок. Його завжди дратували їх егоїзм і тупість. Він любив повторювати слова Мередіта: цивілізація жінок буде останнім завданням, яке поставить перед собою мужчина. Часом він, однак, вимальовував власний тип жінки — і тоді займався онанізмом.

Вдома відчинила Адамові не мати, а батько. Власне, Адамові було байдуже. Він так втомився.

— Що чувати? — Кароль Стемпковський спитав те, що питав завше; він зачинив двері на ключ і став посеред вітальні.

— Все старе! — буркнув Адам і роздратовано подумав: «Хоч би він волосину з носа вирвав, стирчить, аж бридко».

Кароль Стемпковський приніс на таці пляшку коньяку, два келишки й акуратно нарізані дольки лимона з цукром.

— Не заперечуєш?

— Якраз смакує. Після доброї роботи чарка коньяку ніколи не завадить — розслаблює.

— Твоє здоров’я!

— Віват! — глумливо кинув син.

П’ючи, Адам чув, як чарка дрібно цокає об жовті пеньки батькових зубів. Той пив, заплющивши малі очі, над якими майже не залишилося брів.

— Французький! — передихнув Кароль Стемпковський. — Звичайно, вони хотіли б забрати собі Східну Галичину, ці галицькі політики. Але вони забувають, що економічне освоєння поляками цього краю тривало протягом п’яти століть… — до «чистої» окупації поляками Галичини він приплюсовував «австрійське» сторіччя.

«Особливо ти освоював…»

— …і залишається до сьогоднішнього дня однією з найголовніших основ добробуту і економічного життя краю.

«Особливо ти зміцнював цю основу».

— А тепер нам пригрожують! Нас хочуть позбавити нашого! Фактично нас хочуть винищити!

«Особливо тебе…»

— Я цілком поділяю благання наших тутешніх братів, які просять, щоб ми їх врятували, захистили.

Кароль Стемпковський шпарко ходив по хаті, виголошував свої тиради, як на суді. Можливо, навіть шкодував у цю хвилину, що він адвокат, а не прокурор.

— Я цілком підтримую Радзівілла, який казав, що господарські і виробничі спроможності польського населення на Україні повинні бути визнані такими цінностями, використання яких може в значній мірі сприяти процвітанню польської нації і її відроджуючої держави. Адже так?

Він зупинився напроти сина — Адам, понуривши голову на груди, твердо спав у м’якому фотелі.

XVIII

Все було готове, і всі були готові, а час тягнувся неймовірно довго. За вікнами Народного дому стояла глуха чорна ніч — ніч, тривожна тиша і неспокій. Дехто пробував подрімати на шкільній лаві — не зміг. Час від часу приходили молоді розвідники-гімназисти: у польськім Академічнім домі — забава з танцями; в польськім «Соколі» починається якесь зібрання; на вулиці Шептицьких затримано підводу зі зброєю, ескортовану поляками… Вітовський глянув почервонілими очима на годинника і сказав: