Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 21

— А хто досі очолював?

— Тимчасово поручник Бубела.

— Старий знайомий! — вставив Вітовський.

— А заступником у нього сотник Поточняк.

— Де штаб?

— Тимчасово у «Народній гостиниці».

— Поїхали?

— Якщо не хочеш відпочити з дороги…

— Уперед, Ростику! До трамвая!

Зал-кімната, куди Боговик привів Вітовського і Грицана, чимсь нагадував шкільний клас — повно столів і стільців. Півтора десятка старшин голосно про щось сперечалися. Вони були такі запальні, що й не запримітили приходу гостей.

— Струнко! — чи жартома, чи всерйоз загорлав ще з порога Боговик. — Всі струнко!

Команда його, мов сокира, обрубала гамір. Старшини схопились на ноги, повернули голови до дверей, і… ніхто не корився тій Ростиковій команді — старшини кинулися до Вітовського, тиснули руку, а хто знався ближче, цілувався, не соромлячись сліз.

Останнім до Вітовського підступив невисокий молодий старшина, тендітний, з м’якими інтелігентними рисами обличчя, темно-русим волоссям; пенсне в золотій оправі прикривало мудрі ясно-карі очі. Досі він тримався збоку.

— Будемо знайомі,— м’яко промовив. — Сотник Анатоль Поточняк, заступаю поручника Бубелу.

Грицана вразив його голос. Він був не тільки м’яким, а лився якось особливо мелодійно з тонкуватих, видовжених уст.

— Якщо вас цікавить моя особа — прошу. Двадцять чотири роки. Син антиквара зі Львова. Закінчив львівську гімназію. В Січових стрільцях — з перших днів. Добровільно, розуміється. Воював аж до розгрому під Бережанами. Лікувався у Відні. Коли почув про події у Львові, виписався зі шпиталю, приїхав до Львова.

— Радий з вами познайомитися, — по тому, як Вітовський тиснув Поточнякові руку, неважко було зрозуміти, що той сподобався йому.

І Грицану сподобався. На розумних людей в Ярослава особливий нюх. Він їх визначає з кількох слів.

— У такому разі, панове, прошу сідати. — Поточняк став за чільний стіл. — Продовжимо засідання військового комітету. — Він кинув убік рум’янощокого хлопця: — Протоколуй. — До старшин: — Перше. Й найголовніше. — До Вітовського: — Чи згодні ви, пане сотнику, очолити Центральний військовий комітет?

— А чого б я сюди їхав?

— Тоді прошу за свій стіл.

— Ні, сьогодні ведіть засідання ви. Я призначаю вас, пане сотнику, своїм заступником.

Поточняк промовчав. Ніяких емоцій. Наче так і мало бути. Ну й чолов’яга, — без осуду подумав Грицан, — такі характери Вітовський любить…

— Питання буде одне: про дальшу діяльність комітету на нинішньому стані. Так? — Всі схвально закивали. — Спершу про ситуацію. Петрушевич проголосив Українську державу. І що? Держави нема. Це не держава, а посміховисько. Отже, рішення комітету тверде: військовий переворот, і державу належить будувати нам. Ми б хотіли знати, пане Вітовський, коли прибудуть Січові стрільці, що на постої-відпочинку в Чернівцях?

Запитання не збило Вітовського з пантелику — він підвівся стрімко, як завжди робив це. Йшов до столу вивіреним кроком — так ходять кадрові офіцери.

— Перепрошую, пане Поточняк, беру владу в свої руки. Не тому, що ви зле вели засідання, — треба мені таки самому приступати до виконання своїх обов’язків. — Він зробив коротку паузу, аби старшини настроїлися слухати його. — Все, що говорив сотник, правильно. Розумію його занепокоєння. Перше. Січові стрільці, коли я виїхав з Чернівців, уже лаштувалися в дорогу. Друге. Якщо вірити полковникові Коновальцю, то Січові стрільці, котрі зараз перебувають у Білій Церкві, через два-три дні будуть у Львові, і ми тоді створимо регулярну армію.

— Але ж Коновалець дуже голосно заявив достовірно таке: «Спершу відстоїмо Київ, а тоді — Львів».

— Я чув ці слова, — не губився Вітовський. — Поки що не маємо підстав когось гудити, оскільки самі ще стоїмо перед порогом. Далі. Будинок, де ми зараз, не підходить для штабу — який штаб у готелі!

— Ми вибрали Народний дім, — сказав Поточняк. — Стратегічно — місце найкраще.

— Мудро, — похвалив Вітовський.

— А якої ви думки про ту державу, що її Петрушевич проголосив? — спитав старшина в німецькому френчі.— Щось не зовсім так, як би того нам хотілося. Правда?

— Звичайно, що не так, — погодився Вітовський. — Два тижні тому Петрушевич і Левицький казали в парламенті: хочемо жити в новій Австрії, але відділіть нас від поляків, а ні, то звернемо свої погляди до Києва. Все правильно, окрім… вони хочуть жити в новій Австрії. Змінимо одіж і будемо щасливі?

— Петрушевич знову поїхав до Відня, — зауважив Боговик.

— Знаю, читав, — кивнув Вітовський. — А чого поїхав? Стара історія. Він поїхав ласкаво просити, аби Відень передав владу в руки українців. Він буде просити, як колись, в часи війни, прохав, щоб не вішали наших людей, бо вони, мовляв, не зраджують Австрії — їх тільки безпідставно запідозрюють у зраді, це все, мовляв, поляки та москвофіли наговорили про зраду… Його слухали і робили своє. Тепер, я переконаний, буде те саме. Отже, вихід єдиний — такий, який пропонує військовий комітет, — брати владу за допомогою війська! — Вітовський обвів усіх уважним поглядом. — А поки що, шановне товариство, тимчасово — тимчасово, підкреслюю, — засідання припиняється. Оголошую перерву на годину. Поточняка, Грицана і Боговика прошу залишитися на коротку розмову.

XV

Наступного дня — після того, як прибув Вітовський, — тридцять першого жовтня, голова Народного комітету національно-демократичної партії, член Національної Ради і керманич її галицької комісії у Львові, що мала вирішувати всі поточні справи, заки Петрушевич перебуватиме у Відні, доктор Кость Левицький статечно прямував до Народного дому, де влаштувала свій осідок Національна Рада. Збоку глянувши, можна було подумати, що він нікуди не квапиться, що йому абсолютно байдужі державні справи, ба навіть не обтяжує себе ними. Однак насправді це було не зовсім так, — голова аж тріщала від напруги. А що не розпускав кроку, то як-не-як, а в наступному році виповниться шістдесят, не конче побіжиш, та й про пристойність не завадить подумати. А проте, не зважаючи на поважний вік, виглядав доволі моложаво. Носив інтелігентно-пишні вуса і борідку, яку, акуратно поділивши навпіл, зачісував уліво й вправо, — метелик-вуса, метелик-борідка. І золоте пенсне.

Як персону, його не оцінювали однозначно. Одні хвалили — інші гудили, одні захоплювались — інші заздрили. Якщо перемішати всі думки, то виходило, що Кость Левицький — модерний практичний політик, натура не широка, осібняк без суспільної романтики, котрий ніколи не виступав з виразною політичною програмою, його промови в австрійському парламенті і галицькому сеймі були сухі й схожі одна на одну. Попович панської закваски, що засвоїв собі мужицькі прийоми в поведінці й поступках, він був добрим учнем у школі, в університеті, наполегливістю рівнявся з талановитими, готував себе до науки. Розвідка про «Руську правду» була його габілітаційною працею, та університет відмовив у габілітації. Тоді він кинувся до громадського життя, бо ще замолоду брав участь у суспільно-політичній та освітній діяльності. Мотором його стремлінь була амбіція, шляхом до вершин — праця, бо не мав природного таланту. Але без економіки ніяке діло не піде. Тоді вдався до адвокатури і, треба визнати, був непоганим цивілістом. А взагалі, мав сильну волю йти до мети, мав наполегливість, якими вирівнював скупі природні дані. Так він став одним з чільних галицьких політиків, керівником найбільшої в Галичині національно-демократичної партії, а помимо того, головою «Крайового союзу кредитового» і «Крайового союзу ревізійного», президентом ради «Земельного банку гіпотетичного», а ще мав пряме відношення до «Дністра», «Карпатії», «Народної гостиниці». Одне слово, це була чи не найбільша фігура, проти якої, однак, стала сильна опозиція, яка, зрештою, вибрала президентом Української Національної Ради не його, а колишнього голову Української парламентської репрезентації Євгена Петрушевича. Власне, ще раніше його усунули від головування в Головній Українській Раді, яку витворили галицькі політичні партії в перші дні світової війни. Проте Кость Левицький був не з тих, що відступають. Він чекав своєї хвилини. І тепер, коли Євген Петрушевич оббивав у Відні пороги, Кость Левицький збагнув, що виступає на арену не як доктор Кость Левицький, а як історична постать, про котру говоритимуть майбутні покоління, ба навіть найгіршого керманича держави не можна викинути з історії.